— Якубе, — несподівано мовила дружина, — а я от усе думаю: а що б ти і я відчували, якби до Гертруди залицявся якийсь шляхтич-халупник? От є ми, а тут наша дитина бац — і таємно одружилася зі шляхтичем, гарним, розумним, але в нього тільки шість хат і кількадесят моргів[30] поля?..

Якуб, що вже встиг стати вдома безтурботним напівбойовим півнем, спочатку хотів вибухнути якоюсь зневажливою промовою й навіть набрав повітря в груди, раптом усвідомив двоїстість запитання дружини. Уся його розважлива мудрість і безшабашність звалилися в мисливську яму отого запитання-капкану. Чоловік сів, покрутив головою.

— Та-а-ак, жінко… Умієш ти забити цвяха в голову… Ти права: роздер би його на шматки…

— То чого ти очікуєш інакшого від Потоцьких?

Обоє надовго замовкли, розкладаючи ситуацію на нові полички.

— Не знаходжу я ніякого доброго для нас виходу, Якубе, — порушила мовчанку Анна.

— Ну так не вб’є ж він нас, Анно!

— Убити точно не посміє, а от щось через суд змінити може й спробувати… Усі суди працюють так, як скаже їм старий Потоцький. Я думаю, чоловіче, що нам треба звідси їхати до Львова. Там для нас і наших дітей буде спокійніше.

— Почекай, Анно. За кілька днів дасться чути. — Коморовський усе ще оптимістично вірив тим викоханим почуттям правоти, що залишалися в нього після приїзду.

Далося чути швидше — уже на другий день. Десять вершників у багатих червоних кунтушах в’їхали в село, спричинивши заніміння всього люду, що спостеріг їх через маленькі вікна. Олександр Домбровський зовсім не був привітним із власником Сушна, навпаки — показна зверхність вихлюпувалася через погляд й інтонацію.

— Честь, пане Коморовський! Маю до вас послання від Франца Салезія Потоцького. — Навіть не спішившись, полковник подав конверт Коморовському. — І мені наказано дочекатися відповіді, — додав холодно.

Зазвичай гостинний Якуб спочатку хотів запросити людей у тепле приміщення, та навіть його нетренований інтонаційними переливами мозок уловив оті наказовість і зверхність, тож господар повів бровою й мовчки пішов читати послання. «Наказую вам, пане Комаровський, і вашій доньці Гертруді-Христині приїхати негайно в Кристинопіль для вирішення справи з незаконним одруженням вашої доньки з нашим сином. Той обман і розпуста вашої дочки є розкриті, підтверджені сином і свідками. Пропоную вам спільно вирішити цю проблему. Мої військові допоможуть вам дістатися». Якуб не вірив своїм очам. Він перечитував лист знову й знову та розгублено кліпав очима. Фактично його й Гертруду вже отут брали під варту… чи в полон… Анна обережно вийняла аркуш із рук занімілого чоловіка, перечитала, сполотніла. Хвилю подумала й рушила надвір.

— Доброго дня, панове військові! — Ті отетеріло дивилися на вагітну жінку, що ось-ось мала народити. — Мушу повідомити вам, що ми приїдемо на розмову до панів Потоцьких через три дні. Зараз наша донька погано почувається, — всміхнулася й погладила свій живіт. — У неї ще більший строк — нам треба підготуватися до поїздки.

Домбровський зовсім не був готовий до такого повороту подій: він дістав чіткий усний наказ узяти за барки старого та доньку й доправити в Кристинопіль, хай би навіть там брикалися. Та щось ніхто не сказав, що та панна може бути з таким животом. А там усе-таки спадкоємець Потоцьких… А раптом щось станеться, і тоді йому повний крендель. Ні, щось так ризикувати Домбровський не хотів. Хвилю погарцювавши перед жінкою, полковник із вершниками рушили назад.


Кристинопільський дідич не тямив себе від люті: от дрібнота-голота гоноровита… Не приїхали зі своєю хвойдою, як їм було наказано, ослухалися… Ну нічого, три дні — так три дні. Ще майже ніц, нехай. До кабінету зайшла Катажина Косаковська, мовчки присіла на диван. З тривогою й ваганням глянула на Францішека: «Говорити чи ні…» Потоцький, стоячи біля вікна, почав сам:

— Бачиш, Катажинко, яка халепа вийшла. Відчуваю, що довго, довго й важко доведеться мені то розсьорбувати. Чотири дівки мені такого не втяли, як один засранець. Шкода, що за два тижні вже двадцять один матиме — розуму, як у тринадцятирічних: ті чують і бачать не головою, а штанями. А-а… — махнув рукою й зітхнув із гіркотою, помовчав, незабаром продовжив: — Знаю, знаю, що тебе мучить. Та плани мої тепер перестали бути планами. Суцільна непередбачуваність. Доведеться йти, як під час ожеледиці: так і дивись, щоб дупою на лід не гримнутися. Можна й не піднятися цілим… Звісно, що я з того виберуся, та коштувати воно мені буде… — Старий скрушно похитав головою. — …не одну сотню тисяч злотих, то вже напевно.

— Францішеку, а ми розраховували на тебе, на твою допомогу, — пані Катажина мала намір таки взяти своє. — Я тобі більше скажу: повстанці обговорювали різні кандидатури на короля після того акту детронізації, і Щенсний теж був у списку. І шанси в нього доволі гарні як у фігури, що здатна примирити антагоністично налаштовані табори польської шляхти. Та ти маєш зрозуміти: після зими треба завдати остаточного й сильного удару, щоб росіяни більше не сприймали нас як своїх дітей шкодливих, що вийшли з-під домашнього контролю. Нам треба зміцніти за зиму. А краще дай, дай нам свою армію й трохи грошей — повір, тільки так ми зможемо нарешті дійти до незалежної Польщі й захистити її самостійність від одвічних посягань тих руських амбітів і їхніх куплених прислужників. Більше такого моменту, вигідного для нас, скоро не буде. Поки їм іще Туреччина зад підшарпує й вони там відгризаються… Та й Франція нам непогано допомагає. І Німеччина на нашому боці. Та не будуть вони активніші в нашій боротьбі за нашу незалежність, ніж ми самі маємо бути. Ще б трохи зрушити — і буде наше за нами. Що скажеш?

Старий мовчав, з болем втупившись в одну точку. Те, що зробив син, настільки вибило його з колії, що Франц Салезій не сприймав уже нічого: усе, усе зблідло на тлі нечуваного синівського зухвальства й непослуху. Катажина делікатно кашлянула. Потоцький зітхнув, глянув на неї.

— Розумію, я все добре розумію. Та, напевно, уже старий став. А чи постарішав за одну ніч… Не знаю. От перестало мене будь-що хвилювати, окрім того, як із того лайна вибратися. Допомога мені потрібна, Катажино… З Анни погана поміч. Мене підкосило. Три зяті ще ні тієї сили, ні ваги в суспільстві не мають. Мнішеки ображені… Давай так: допоможи мені отієї халепи здихатися, а там я тобі все-все дам, згода? І армію свою, і гроші, — хай так і буде, ти права: треба довершити справу.

Косаковська з просвітлілим лицем мовчки потиснула Францу Салезію руку.

Камердинер під дверима вже півгодини свердлив прямим поглядом незворушну пику російського посла, який удавав, що не розуміє, наскільки неввічливо стояти так близько до дверей, коли за ними господар палацу розмовляє з іншими. Та нарешті Волконський хруснув пальцями: «Ах! Забыл кое-что!» — і вихилясом пішов від дверей.


Анна Ельжбета сиділа з Марією Амалією Мнішек. В обох минув перший шок, і звивисті жіночі душі почали шукати вихід із ситуації. Пів-Польщі, як не вся, уже давно знали, що Щенсний і Жозефіна мають одружитися. Попри особистий ляпас гонору Мнішеків, не можна було дозволити перетирати ще й їх язиками. Та й де ниньки ти візьмеш такого перспективного й багатого нареченого, коли твоїй доньці вже майже двадцять? Та на дорогий товар усі договори за кілька літ наперед укладають! А діти магнатів — той самий дорогий товар. Вибір невеликий — дороге через те й багато вартує, що його мало… А ще обмеження всілякі: політичні розбіжності, родинні зв’язки… Як недостатньо далекі, то не будеш же, як ті дурні Калігула чи Нерон, інцестом займатися… І де ж то бідній магнатській дитині вдалу пару знайти?.. Тож подумала-подумала пані Мнішек і вирішила, що чоловік таки правий. Ну, трохи плюнули в обличчя… Так свій плюнув, не нижчий. Витремося й переживем, діло буденне. Свій своя познаша, нехай… Для заспокоєння на столі стояла карафка з горілкою. Дві пані мовчки гасили тліючий вогонь печалі, що розпалив у їхніх душах нащадок. Десь після п’ятого келишка Марія Амалія повернулася до звичного мислення:

— Чуєш, Анно, а як навіть вони розлучаться, то дитина ота, вона ж Потоцьких прізвище носитиме, га?

Анна стенула плечима.

— Не знаю, Марисю. Ще в такому гімні не плавала — не знаю…

— Ну а як навіть не носитиме, то всі все одно знатимуть, що то дитина Щенсного… І на спадок вона потім претендуватиме… Що не кажи, а недобра то є річ, ой недобра. Ще б вона не вагітною була… Не треба, прости мені Господи, — показно завернула очі до неба й перехрестилася, — не треба тій дитині на світ з’являтися…

Анна аж наче підскочила: перед очима промайнула вже одна, якій не треба було б у світ приходити…

— Ні, ні, не говори такого, Марисю.

— Випий! — рішуче налила чарку Анні Ельжбеті червона й тілиста пані Мнішек і задоволено спостерегла беззаперечне виконання наказу. — Послухай мене, Анно… Та тяганина в судах… Вона може тривати вічність… Ти що, хочеш половину маєтку на суди пустити? А другу — на годівлю малого бастарда? А знаєш, скільки ти собі здоров’я з’їси, поки то все спостерігатимеш? — Мнішек спокушала з енергією досвідченої дияволиці.

Анна Ельжбета слухала й розуміла: усе, усе правда. Суди, витрати, бастард, знову витрати… От якби вона зникла… Розпечена горілкою Мнішек наче читала думки Анни Ельжбети:

— Найліпше б було, якби вона зникла. Зовсім, навіки, і кінці у воду, як то кажуть… — Раптом замовкла, витріщила очі від вдало знайденої думки. — Так… так… Утопити її — і ділу кінець. Нема її — нема проблеми. Що, файно придумано? — звеселіло подивилася на Потоцьку. Пані підібгала губу й повільно згідливо захитала головою. Стук у двері — слуга запопадливо пропустив поперед себе двох високих гостей-росіян.

— Разрешите побывать в вашем очаровательном обществе? — посол Волконський і генерал Рум’янцев, що присадкуватою фігурою нагадував тяглового коня, поштиво спинилися біля порогу.