— Ну та як нє? Ти що, засранцю, собі думаєш — що я тобі тепер спадок вділю? Після того, як ти мене ославив на цілу Річ Посполиту, спадку тобі не бачити, як своїх вух. Так і знай.

Щенсний упав на коліна.

— Т-т-тату, м-м-мамо, пробачте, пробачте мені! То… все вона… Вона винувата… вона перша то почала… — розмазував соплі по обличчю.

— От кур-р-рва блудлива, — прошипіла Анна Ельжбета, — розпусниця обшарпана… Роздерла б на кавалки й сіллю б присипала…

Слів уже було сказано багато. Перша пара з шумом відкрила клапан емоцій. Важке мовчання повисло в кабінеті, лише схлипування Щенсного розбивало його на невеличкі шматочки. У свідомості батьків починали пробиватися нові думки й нові запитання, що мали на меті пошук виходу з цього лабіринту. За дверима тихенько, ніби прогулювались і чекали аудієнції, походжали Волконський із Рум’янцевим. Голосні емоційні крики донесли до них усю суть події, яку ще потрібно було обговорити й мудро використати.

— Так мы попозже зайдем, — сказали слузі й пішли до своїх покоїв виплітати з почутого користь для себе. Та святе місце порожнім не буває — мала Людвіка, що перейняла від мами звичку підслуховувати, узялася нізвідки й із сердитим виглядом і підібганою губою — зовсім, як мама, — показала камердинерові рукою «Іди геть!» і почала й собі вникати в доросле життя. Нові думки й нова емоційна пара почали формуватися в кабінеті й проситися назовні. Більша інтриганка Потоцька додумалася до очевидних речей першою:

— Гм-м… Та ти то не міг сам зробити, ну ніяк не міг! Та то якась свинота мусила тобі допомагати! І з ким ти туди їздив — на зальоти до того Сушна? — Син мовчав. — Не чую, Щенсний! — з натиском вигукнула мати.

Син схлипнув:

— З Каролем… І ще з двома гайдуками…

— Йолопи… Та їм більше не жити… — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета.

— Почекай, почекай, Анно, — стримав дружину Францішек. — Усі, усі голови полетять, про те мови нема. Та подумаймо, що робитимемо з отим його непотрібним шлюбом…

— А дитина?.. Моя дитина?.. — схлипнув Щенсний.

— Як ти кажеш, що вона сама то почала, то ще не знати, чия то дитина, — відмахнувся від синового жалю, як від мухи, батько. Щенсний затулив обличчя руками й мовчки ридав. Батько холодно подивився на нього. — Годі… Годі — я сказав!.. Скликай, мати, рідних, будемо думати, що робити…

— Добре… Та спочатку тих засранців власними руками вдушу, — рушила до дверей Анна Ельжбета.


— Пане Каролю! Пане Каролю! — наполегливо стукала у двері до Сіраковського Пелагея Людвіка. Сіраковський тільки-но взявся до приємної справи поцілунків і притискань із гарною панночкою з весілля, як тут мала Потоцька всю ту справу зупинила.

— Ну що там, панянко Людвіко? — трохи прочинив двері Сіраковський. — Я ще вийду з вами потанцювати, обіцяю…

— Пане Каролю, не брешіть, бо не вдасться то вже вам ніяк… Утікайте краще, бо зараз вам від моєї мами гаплик буде… — задихана від бігу дівчинка хотіла ще щось говорити, та Сіраковський і так усе зрозумів, швидко випхав панянку з кімнати й почав збирати речі.

— Сір-р-р-аковський! Де те невдячне бидло?.. — коридором сунув тайфун на ймення Анна Ельжбета. «Не встиг… Не хочу на іспанського осла, ні», — промайнуло в голові молодика. Відступ був відрізаний. Кароль рвонув на себе вікно і, заплющивши очі, бомбочкою пішов униз із другого поверху. Два кущі прийняли його, молодик сп’явся на ноги й блискавично побіг за конем.

— Уб’ю-ю-ю-ю! — вовчицею завила вслід пані Потоцька, аж собаки з псарні відгукнулися своїм виттям.

Сіраковський скакав, не оглядаючись. Холодний вітер куйовдив неприкриту голову молодика й проникав в усі шпарини легкого одягу, та Кароль тримав закоцюблими руками вуздечку й гнав коня без упину. «Боже, врятуй… Не дай мене тій чортиці…» — шепотіли фіолетові від холоду губи… За годину на задньому дворі палацу слуги з великим жалем дивилися, як добротні й красиві речі маршалка Сіраковського горять різнокольоровим і високим полум’ям…


Після того, що ще повинен був пережити Станіслав Щенсний у кабінеті батька, йому вже точно не став би ніякий суд страшним — ані людський, ані Божий, ані пекельний. У кімнаті сиділи зі стурбованим та осудливим виразом усі ті, хто мав щось мудре порадити для такого безпрецедентного випадку: подружжя Мнішеків, Катажина Косаковська, пан Вольф. Щенсний не піднімав опущеної голови. Такого сорому він іще не зазнавав.

— Шановне панство, мені важко говорити. Сталося, як сталося, — вступ давався Францу Салезію непросто, — наші сусіди Коморовські із Сушна скористалися і молодістю, і наївністю мого сина. Підступно заохотили його до зв’язку зі своєю донькою. Вона спокусила його, завагітніла й обманом — бо ж наш син — порядна людина — змусила… — аж закашлявся, — одружитися з нею… Таємно…

Марія Амалія обвела всіх заокругленими від подиву очима й вибухнула диким реготом. За хвилю вигукнула:

— Ти що, Францішеку, нас за повних дурнів маєш?! А ти, ти, де був ти? Та й узагалі, Єжи, вставай, їдьмо додому, — і різко зашурхотіла спідницями.

Та флегматичний Єжи Мнішек недарма довго керував депутатами-психопатами сейму.

— Сядь! — несподівано твердо наказав дружині. — Сядь, я сказав. Побити горщики — діло нехитре. Сядь, Маріє… — Дружина підібгала губу й бухнулася назад на стілець. — Шлюб треба анулювати, раз був обман, — дивився святими очима Мнішек. — Я бачу, що ти розкаюєшся? — чи то ствердив, чи то запитав у молодого Потоцького. Щенсний важко хитнув головою. — От нехай і напише заяву на розлучення з відмовою від шлюбу. А що — як хлоп жалкує й був обман, то чого ж?.. Духовний суд піде назустріч, як будуть заяви від обох сторін, — стенув плечима, — це ж усе нескладно, Францішеку. Давай ту… як її… ну, дівку ту розпусну сюди, і нехай теж пише.

Францішек неквапно дістав із шухляди папір, поставив перед сином чорнильницю з пером, поклав на стіл аркуш.

— Пиши.

У Щенсного зрадливо затремтіли губи. Руки тряслися, коли він узявся за перо.

— Пиши… — спокійний голос батька дістав загрозливі нотки. — А де нам краще ту справу розірвати? — зупинився Франц Салезій. — Де в нас краще все пригодовано? — обвів очима присутніх.

Катажина Косаковська, яка поринула в глибоку задуму від почутого, — усі її плани тепер валилися, — стрепенулася:

— Та у Львові. Там у нас родичка є, у монастирі при консисторії, Текля Потоцька. Вона долучиться, і все має вийти. Тільки потрібно було б ту дівчину туди доставити, щоб сама ту заяву подала, без жодного примусу. І як то буде, Францішеку? — запитально дивилася на старого Потоцького.

— Так і буде: завтра пошлю гінця до тих самозванців, нехай приїжджають для розмови. Ну що, написав? — звернувся до сина. Блідий, як стіна, молодик мовчки простягнув батькові аркуш. Старий пробіг очима, ствердно кивнув: — От і добре. Довго ж, сину, тепер нам доведеться гімно з твого шляху відгрібати. Та ти сам його туди наклав. З палацу ані руш, зрозумів? — Син кивнув. — Пане Вольф, — звернувся Франц Салезій до Мауриція, — тепер я маю превеликий жаль, що вас не було. Не було кому йому мозок провіяти… Тепер прошу вас бути коло мого сина і вдень, і вночі. Не маю я більше підстав йому довіряти, — холодно закінчив Потоцький. Пригнічений побаченим і почутим Вольф хитнув головою. Публічна екзекуція добігла кінця.


— Ну что, господин Волконский, делать будем с этой информацией? — засопів маленьким задертим носом-п’ятачком генерал Рум’янцев.

— Хорошо бы прижать этого Потоцкого как-то, чтобы вышел из игры надолго и не думал ни за конфедератов, ни за политику вообще — пусть свой салат домашний разгребает… И чем дольше, тем лучше…

— Да-а-а, гляди-ка, до чего додумались: сынка своего, эту тряпку, на трон посадить хотят, — задумливо сказав песьововк Волконський. — На всякий случай нужно эту проблему нейтрализовать… А знаешь что, генерал ты наш… — Якась блискуча думка зайшла під перуку Волконському. — А отлично было бы не просто их брак по-законному разорвать, а с треском, со скандалом… Таким зловонным скандалом, на пол-Европы чтобы…

— Ну, господин посол, эко ты загнул или нарисовал… Поконкретнее можешь?

— Пока нет, пока нет… — задумливо походжав посол, — но нужно хорошо подумать, чтобы нас там потом не примешали. Достаточно того, что мой предшественник Репнин тут себя вел довольно развязно. Поляки на него и на Россию сильно в обиде, зуб имеют…

— Да хватит с ними тут хороводиться… Будь моя воля — я бы им всем зубы до единого повыбивал. — Генерал любив справу масового вибивання зубів і не тільки. — Вон турок под себя почти подмяли, и крымских татар на колени поставили, и уж мало кто говорит вместо «Малороссия» «Украина»… Княжество Литовское тоже приструнить надо бы… А там — гляди — и все их земли уже наши, российские и православные…

— Подумаем мы еще с тобой, поразмыслим. Нужно, ой как нужно что-то придумать, — тер у задумі чоло посол Волконський.


Лице Анни Коморовської пашіло вогнем після розповіді чоловіка про візит до Кристинополя. Уже кілька разів вона перепитала й вислухала всі деталі з’ясування стосунків із Потоцькими. Якуб, який осмілів у рідних стінах, мав переконливу інтонацію впевненої у своїй беззаперечній правоті людини. І Щенсний, і Анна Ельжбета в його розповіді виглядали смішними, винуватими й безпорадними. Весь спектр позитивних емоцій і відтінків голосу Якуба ніс основний енергетичний посил: «Я зробив добре. Потоцькі близькі до каяття. Скоро приїдуть родичатися». Та Анна Коморовська, спираючись на свої свіжі спогади, мала інше враження: навряд чи такі зверхні люди стерплять такого копняка під зад своєму самолюбству. Є правила доброго тону для всіх загалом, а є для певної касти. Каста королів-магнатів — круликів — мала свої уявлення про те, «що, з ким, як і кому». Ти не можеш бути справжнім крулем, як дозволяєш якомусь безпородному шляхтичеві-засранцю обійти тебе на шахівниці життя й зайняти твою, королівську позицію. За кілька століть магнати виробили неписаний закон чистоти круликівської раси. А закон раси непорушний. І якщо ти не магнат, то в очах магната ти як член касти недоторканних в Індії. Не перемішуються вода з олією, ні. Разом можуть бути — контактувати, варитися в одному котлі справ, а перемішуватися — ні. Магнат і немагнат — два окремі біологічні види, що вже кілька століть у Польщі не кровозмішуються. Та Якуб Коморовський, не дуже давній виходець зі Словаччини, ще не досконало вник в оті расово-соціальні відмінності Речі Посполитої і все ще мав хоч кульгаву, та надію на вирішення ситуації відповідно до стандартів людських і Божих норм поведінки. Анна з тривогою дивилася на чоловіка: відчуття незахищеності й невизначеності не полишало її.