Щенсний намагався триматися якомога далі від Якуба. Коморовський запримітив це й набирався злості для неминучої розмови за обідом. Отут уже Анна Ельжбета постаралася: фаршировані молочні поросята, індики на вертелах, мочені яблука й капуста, випічка… На вершині дворової кулінарії стояло морозиво — вершкове з ваніллю. А що вже тієї випивки було… Навіть Марія Амалія Мнішек, схоже, нарешті вже впилася: спочатку захропіла за столом, а потім хлюпнулася писком прямісінько в тарілку з холодцем. Півгодини перебування в свинському товаристві пішли їй на користь: хоча б змогла нормально сприймати все далі. Добре, що не погнала, як зазвичай після алкоголю, свого Єжи в спальню для файної роботи, тож Мнішек із лінивим задоволенням спостерігав її сонне поплямкування в холодці… Якуб теж добряче випив і годен був хоч тут і зараз дати нарешті в пику всім без винятку Потоцьким і тим, хто стане в нього на шляху.

— Прошу уваги, шановне панство! — постукав по кришталевому келиху Франц Салезій. — Бог дав мені діти, — зробив легкий напівуклін у бік Анни Ельжбети. — Спасибі дружині й Господу… Хоч і пізно дав, та довів до пуття я вже трьох. — Схвальний гул пройшов за столом, і Францішек продовжив: — Ну, Людвіка ще маленька, а от син — Станіслав Щенсний Фелікс, — старий із гордістю дивився на спадкоємця й хитро всміхався, — уже дозрів до шлюбу… — Жозефіна Амалія вирівняла осанку й невимушено поправила пушок на шиї; Щенсному все всередині захололо. Старий Потоцький продовжував: — Сьогодні хочу оголосити про заручини двох єдинаків — мого сина та доньки Єжи Августина Вандаліна Мнішека…

— Свиня! Свиня! — розлючено вигукнув Коморовський, та через порушену алкоголем дикцію всі почули «Вина! Вина!» й заглушили мову Якуба задоволеними вигуками й оваціями.

Одразу після новини про заручини гучно заграв оркестр, і панство жваво кинулося врізнобіч: хто — до розваг, а хто — до споглядання тих, що вміють розважатися — усе як зазвичай. Коморовський заплакав від безсилої люті; гримнув кілька разів по заставленому посудом столу. Та ніхто не зважав на це: спосіб веселощів у кожного свій… Щенсний зрозумів усю небезпечність ситуації й поспішив вивести Якуба із зали. Літній чоловік усе намагався вхопити зятя за барки — молодик якось уникав того. Пильний погляд Анни Ельжбети нарешті помітив якісь незрозумілі атракції на виході із зали. Вона поспішила туди.

— Та ти лайно продажне! — запально вигукував Якуб. — Пес більше порядності має, ніж ти, виплодку Потоцьких!..

— Тихо, тихо… Прошу вас, Якубе, тихо, — перелякано повторював Станіслав Щенсний.

— Не буду… Не буду я тихо! Вистачить нам бути тихо! Перед Богом ти не був тихим! Уже твоя дитина скоро на світ проситиметься, і тихо тоді точно не буде… — розкочегарений Якуб не добирав слів.

— Яка дитина? Про що тут ідеться? — підпливла Анна Ельжбета.

— О-о, моє шанування, матусю-бабусю, — розмахнувся руками в незграбному поклоні Коморовський.

— Фу-у, пане Коморовський, та що ви собі тут дозволяєте?! — зморщила носа Потоцька.

— Та супроти того, що ви собі дозволили, то майже, майже ніц! Ваш засранець круликівський… — Якуб зміряв Щенсного поглядом і зневажливо ткнув пальцем йому в груди. — …то, прошу вашу високу милість, мій зять. Що очі витріщила? А-а-а, витріщила-а-а, люба свахо, не знала того, га-а-а?..

Наче блискавка влучила в мозок Анни Ельжбети й раптово забрала всі її сили — навіть примари чортів не мали того ефекту… Жінка закотила очі й повільно впала на підкошених ногах.

— Мамо, мамо… Не слухай його… — намагався підвести матір Станіслав Щенсний.

Якуб трохи спам’ятався, та навіть запаморочення Потоцької не могло спинити його люті.

— Ти, курвий сину, тут не цвірінькай «слухай — не слухай», час нарешті чоловіком бути, а не в штани від переляку сцяти… Як уже пісьок відростив, то пора й хлопом стати! Тьфу на вас, негідники! — махнув рукою й рушив до виходу.

Спостережливий песьововк Волконський укупі з добре натоптаним генералом із великою цікавістю спостерігали за дивним конфліктом. Як і кілька шляхтичів із паннами, яким негайно треба було допомоги дантиста з підйому нижньої щелепи… За десять хвилин карета Коморовського виїхала з воріт галицького Версалю. Тепер палац точно мав усі права так називатися: у його стінах відбувся скандал, гідний королів. Півкоролівства тепер матиме про що говорити щонайменше кілька літ. Будуть ту новину обсмоктувати, як голодний — курячі кості, до відшліфованої білизни΄ й зазубрин… Ще з десяток літ на тому прикладі научатимуть нестриманих на передок нащадків… У всіх сеймах і сеймиках за найменшої можливості насміхатимуться з родини Потоцьких. А що ж ти можеш в державі мудрого зробити, як у своїй хаті маєш стільки голосу, як миш за п’єцом?.. Зате Коморовський їхав додому і ні про що не жалкував. З душі звалився великий камінь. Та колись то мусило статися, а що, що було робити? «Ти диви, як гімнюк файно прилаштувався! Ще такого світ не бачив: одружений хлоп при людях заручуватися буде! А моя дочка що, з циганського роду?» Та якби не треба було зі Словаччини втікати, то ще б подумали, чи варто дитину графа Коморовського якомусь Потоцькому віддавати… Нічого, тепер усе добре. Натовчуть засранцеві своєму дупу. Самі нагавкаються вкупі зі своїми файними псами. Горілки вип’ють до срачки, проспляться — та й усе. Адже Бог-то завірив вкупі зі священиком той шлюб. А Потоцькі переживуть. Він, Якуб, щодня, щохвилини переживає — при кожному погляді на вагітну доньку. «Приїдуть. А може, і приповзуть — гонор гонором, а сором соромом. Може, хоч пику свою гонорову донизу опустять… Та лице зберегти — то норма, то святе. Неприємне, та святе — що для них, що для нас. Принаймні мені вже перед дітьми й дружиною соромно не буде, що мовчав стільки й нічого не зробив. Відстояв я їх, відстояв. І честь самому собі повернув. А то вже як хробак перед куркою виповзував…» — чим ближче везла карета Якуба до рідних стін, тим більше впевненість у власній правоті випрямляла плечі шляхтича.


Повітря в кабінеті Франца Салезія змінило свою земну густину на свинцево-важку — таку, як у пеклі. Станіслав Щенсний стояв по центру — саме там був вхід у його пекло. Хлопець був один, один як перст, і шансів відкараскатися від Божого, тобто батьківського суду, у нього зовсім не було. Не було в нього більше жодної підтримки ні видимого, ні невидимого, ні земного, ні небесного янгола-охоронця, який зміг би на противагу його препаскудному гріху сказати добре слово чи згадати добру справу — усе, усе блідло й зменшувалося до мікроскопічного рівня на тлі того, що він втнув.

— Як, як ти міг таке зробити?! Ти, майбутній король Польщі… Хоча, — знервований Франц Салезій із гіркотою махнув рукою, — ним ти вже точно не будеш… Ти будеш хіба королем шльондр у публічному домі… На кого, на кого ти поліз?! Та під кожною спідницею одним майстром наштуковано! Ти за статками, за грошима рівну собі шукай! Та й яке «шукай» — знайшли ж тобі! Так ні, вибрав якусь голодранку… О-о-о, Боже ж ти мій… Треба, щоб аж так яйця засвербіли, щоб та-а-аку дурницю втнути…

— Та то, Францішеку, катастроф-ф-а-а-а… — завила з плачем Анна Ельжбета. Вона ще не прийшла до тями від почутого, і вологий рушник на лобі допомагав свідомості знову не відлетіти. — Як, як до нас Мнішеки поставляться?.. Та то хіба до Америки втікати… До індіанців… Там теж курви слабкі на передок є, сину…

— Що ти верзеш, Анно?! — розлютився чоловік. — Та таким вар’ятам нема чого взагалі розмножуватися! Ні в Америці, ні в Польщі! Ти, ти хоч розумієш, що ти не тільки не до тієї постукав, а й усе своє життя перекреслив! Нема тепер тобі входу нікуди — ні до сейму, ні до масонів — туди голопупенків дурнуватих не беруть! Туди беруть таких, що головою думають, а не передком! — Батько з виглядом розгніваного Зевса виписував кола навколо Щенсного, а той стояв і плакав, як мала дитина, розмазуючи сльози по лицю й шморгаючи носом. — Та що там говорити… — продовжував із гіркотою старий. — Ти все моє життя споганив… Сімдесят літ мого життя коту під хвіст… Пся крев… Та я так чекав сина… Бож-ж-же праведний, — палко звернув погляд догори, — і чого ти дав мені тільки одного сина… Чим я тебе прогнівив?.. — сильніше в унісон на тих словах заридала Анна Ельжбета. — Та й дав придурка, на якого я такі надії покладав… Ні-і, сину, ти не тільки своє майбуття перекреслив, а й усе моє, розумієш, мо-о-о-є життя. Та я отут роками сиджу тихо, як павук у кутку… як гімно в траві… Усе, усе терплю; ніде ні в які непотрібні ні союзи, ні стосунки, ні обговорення не вступаю — і все, все заради того, щоб ти мав добру репутацію й підтримку. Навіть коли хто мені в пику плюнув, я витерся й стерпів, щоб потім вони тебе за свого мали. Усе тобі дорогу вимощував до влади, до грошей, до трону… Не пустили мене до нього інтригани засрані, та тепер прозріли… Кажуть, що Щенсний — найкраща тепер кандидатура… Нема. Нема тепер кандидатури… Нема мого життя… — Виснажений Франц Салезій сів і в розпачі підпер голову руками.

Естафету підхопила мати:

— Чого, от чого тобі бракувало, сину?! Та сказав би — купили б тобі таку, що ноги б розставляла, коли б тільки захотів… Нащо, нащо було шлюб брати?

— Я… я… к-ко-хаю її, м-м-мамо, — нарешті, заїкаючись, подав голос Щенсний.

— Сину-у-у… Та перша любов як гадюка: як не вкусить, так мука… За тих три хвилини твого чоловічого щастя ну не треба було ні свою шию, ні прізвище наше в той шлюбний хомут пхати! Та ніхто, ще ніхто з Потоцьких на гачок такої дурниці, як кохання, не купувався! — істерично вигукувала мати.

— Ой… — застогнав батько, — кажу ж тобі — придурок… Що, ми погано з матір’ю живемо? Та ми не за себе думали, не за якесь кохання, як одружувалися… Ще навіть коли вас і в думці не було, ми про вас, своїх дітей, дбали… А ти що, наклепаєш їх і голими по світу пустиш?

Щенсний заперечливо похитав опущеною головою. Батько знову вибухнув: