— Така надворі завірюха, немовби чорти весілля справляли, — зайшов у дім припорошений снігом Якуб.

Сніг сипався з темних небес і завалював Сушно аж по комини. Вітер зі свистом перевівав і наносив високі кучугури; не лише село було відрізане від усього світу, а навіть уже й сусід від сусіда. Через переметені дороги ніхто не ризикував кудись їхати. Глибокий сум оселився в очах і душі юної пані Потоцької: «Не приїде — не зможе…» Не пригорне до себе, не спитає, як почувається, не підтримає словом… Лише синій сапфір каблучки відгукувався на світлі легеньким промінцем надії. Гертруда відчула перші порухи маляти: уже шостий місяць добігав кінця. Вона мовчки стояла, вдивляючись у снігову круговерть. Як багато з нею сталося цього року вперше… З берега дитинства її катапультувало на берег зрілості. Коротка юність не вбрала її крила в пір’я для самостійного польоту. Зрілість обтяжила їх важкою ношею. Життя не спитало, чи готова вона до цього. Юна душа ще не виплекала свій сталевий стержень, який би допоміг не зламатися під час життєвих завірюх…

По будинку бігали, галасуючи, менші сестрички з братами. «Які вони щасливі… Якби знаття, що отак буде, сто разів би подумала, перш ніж… Але хтозна, може, втратила б коханого Щенсного?.. А нехай, нехай буде й так. Маля народиться — і буде він зі мною… Усе буде добре, маленький…» — погладжувала живіт задумана Гертруда. Ззаду тихенько підійшла мати, обійняла доньку за плечі, допитливо заглянула у вічі.

— Як ти, моя люба?

Гертруда мовчки кивнула у відповідь і схилила голову матері на плече. Є ситуації, коли слова потрібні. Сьогодні була така, коли вони зайві. Теплота обіймів давала потрібну підтримку. Анна вже сьомий місяць доношувала дитинку. Вік мав свої переваги, та жіноча робота вже давалася їй важко.

— Ну що, дівчата мої, за чим сумуємо? — обійняв обох Якуб. — За весною, за сонцем, за щастям і… — Далі й так було зрозуміло, хто наступний у переліку… Якуб зітхнув, крекнув: — Та буде, буде весна, буде й сонце, будуть і лелеки — і ті, що з крилами, і той, що на двох ногах… Не переживайте, усе в нас буде добре.

Насправді рана в душі Якуба теж кровила, та мусив він не тільки сам бути сильним, а й підтримувати своїх дівчат. Хто б його підтримав і розрадив… НакÓпав би того засранця-зятя. Навіть не то що накÓпав — викопав би подалі, щоб очі не бачили й вуха не чули. Мямля кристинопільська… Свинота безчесна й нестримана на передок, хай йому грець… Та без нього не прийме громада ні Гертруди, ні нащадка, ані менших Коморовських — усі, усі цуратимуться. А жити треба серед людей і з людьми — тож тримай, Якубе, свої нові правила чи то свою нестриманість при собі — не тобі столітні устави й порядки змінювати… Схили голову й тихо будь. Гонор свій у кулак або на п’єц і терпи. Життя якесь свинювате таке: завше нагадує, хто вищий, а хто нижчий, хоч як би тобі й не подобалося потрапляти в другу категорію. Боже, дай терпіння…


Січень добігав кінця. Ворони з шумом почали сідати на сніг, провіщаючи потепління. За кілька днів снігові кучугури потекли холодними річками в низини, до боліт. Дзюркотіння талих вод притопило покривало трясовини, і цікаві морди нечистих вивчали місцевість: чи можна вже виходити на полювання, а чи ще почекати? Можна, можна на хвильку й вискочити в гості до пані Анни Ельжбети, а то втратила там, напевно, нюх на чортяк…

Анна Ельжбета була страшенно зайнята: 5 лютого, через тиждень, весілля Пелагеї Терези з Міхалом Мнішеком. Запрошення одразу після заручин розлетілися з гінцями в усі кінці Речі Посполитої. Чим ближчим був день весілля, тим активніші приготування йшли по дому, кухні і, звісно, у театрі. Пані мусила проконтролювати геть усе; істеричні крики Анни Ельжбети з неймовірною швидкістю змінювали локації. Добре, що було не літо, а то нещасні слуги випарувалися б від неймовірного перегріву, зате Потоцьку все одно не влаштовувала їхня спритність. Розлючена повільністю дворового люду пані Потоцька впала на своє улюблене крісло-гойдалку навпроти каміна — треба хоч трохи віддихатися від тих лайдаків. Рівний жар віддавав приємне тепло, і очікуване заспокоєння плавно перейшло в напівсон. Анна Ельжбета розкладала в розімлілій голові ще невиконані справи. Гойдалка розхитувалася в ритм думок, хоча Анна зовсім не відштовхувалася, як зазвичай. Вона цього не помічала, бо надто зосередилася на справах. Та рух крісла ставав дедалі енергійнішим, збільшуючи амплітуду. Згодом розм’якла від тепла жінка ледве встигла схопитися за підлокітники, інакше б точно опинилася писком у жарі каміну. «Що за дурні жарти?» — з гнівом подумала Анна Ельжбета й роззирнулася. Жах скував її тіло й розум: маленьке голісіньке дівчатко з червонястою шкірою всміхалося беззубим ротиком і дивилося на неї дорослим поглядом знайомих очей. Анну наче спаралізувало, а маля продовжувало триматися за крісло-гойдалку й морщило ротика, наче щось говорило, за хвилю видало зміїне шипіння й різко вирячило очі.

— А-а-а!!! — зіскочила з крісла Потоцька й помчала до дверей; зашпорталася й упала, боляче вдарившись. Ніхто зі слуг не ризикував прийти на той крик: усі вже начулися їх під зав’язку, і кожен новий панський галас викликав нормальне людське бажання бігти не на нього, а від нього. Маля присіло над безпорадною Анною Ельжбетою й помочилося прямісінько їй на голову. Від гніву й безпорадності пані вибухнула плачем. У безсилій люті била руками по підлозі, проклинаючи подумки той день, коли Марія Мнішек підбила її, доброчесну й святу людину, на такий гріх… У кімнату прочинилися двері й боязко заглянула Агнешка.

— Ясновельможна пані… З вами все гаразд?..

— Курво-о-о!.. Ти ще питаєш?! — завила пані.

Агнешка допомогла Анні Ельжбеті встати. Напівбеззубі щелепи цокотіли від нервового зриву, з мокрого волосся скапували залишки чортзна-чого… Згодом вимита й перебрана пані покликала до себе кухарку Зосю:

— Де дитина Каролінки? Ви занесли її в монастир, як я наказувала?

Перелякана Зося, яка довгим коридором шляху до пані пригадала всі свої гріхи, полегшено зітхнула:

— А, дитина… Так не встигли ми її донести — померла. Недоношена була. Навіть охрестити не встигли… Гріх то, звичайно… Просто поховали ми її, та й усе.

— І де ви… її?..

— Та в садочку, у кущах… Біля Каролінки…

Пані походила по кімнаті, щось роздумуючи. «Отець Ігнатій радив не боятися їх… Не буду… Ой… Ні, ні, не треба боятися. Хай мене бояться…» Потоцька рішуче глянула на Зосю.

— Веди мене туди.

Мороз схопив підтоплені сніги, і кожен слід, залишений воронами на них, виділявся замерзлим відбитком. Спресований сніг із хрускотом скла розсипався під ногами жінок, і лячне відлуння йшло садом. Зося привела Анну Ельжбету у віддалений куток. Два невеличкі горбочки по-сирітськи виділялися між кущами й наче тулилися один до одного.

— Ось… — махнула рукою Зося, — тут Каролінка, а тут… — закашлялася, — дитя…

Анна Ельжбета зітхнула, помолилась і проказала молитву. Уважним поглядом окинула горбики… Так… Ось і воно — мороз по шкірі продер пані: крихітні відбитки дитячих ніжок чітко виднілися на снігу… Анна рвучко обернулась і швидко, спотикаючись, пішла геть. «Отець Ігнатій допоможе… Допоможе… Боже, і ти допоможи…» — пані надовго була вибита з душевної рівноваги. Усі її фундуші, молитви й пости не змогли переважити одного нікчемного, на її погляд, гріха. Не хоче, ну ніяк не хоче Бог бути поблажливим до тих, хто на догоду своїм ницим бажанням знищує людське в інших…


Кристинопільський палац був вилизаний до блиску й наповнений усіма спокусливими запахами, які незалежно від століття чи десятиліття нагло й уперто підштовхують люд до гріха ненажерливості й ублажання плоті, трансформуючи невинне почуття голоду в жадібного монстра-гурмана; а він, виростаючи до велетенських розмірів, незграбним великим тілом штовхає й напаковує в торбу індивідуальних гріхів усі решту, передбачені біблійним комплектом. Та весілля дочки магната й мало на меті підштовхнути ту торбу кожного до наповнення: похитнути стриманість і в їжі, і в поведінці, змусити заздрити комусь і тихо ненавидіти себе; гордовито відвертати пики від того, хто нижчий у шляхетській касті. Добре, що трохи порозмерзалися й підтанули сніги — дорогами вже якось можна було дістатися до Кристинополя. За день до весілля вже всі кімнати палацу були заповнені.

Жвава Марія Амалія Мнішек радісно обійняла Анну Ельжбету.

— Подруго моя люба! Що, сумувала за мною — признайся? — Відчуття самозакоханості било в ній сильніше, ніж термальні джерела в Будапешті. — Погуляємо, поп’ємо знову на славу?.. — Дурнуватий сміх із підтекстом спогадів завершив вітання.

Анні Ельжбеті, як і всім паням, відбирало мову перед більш напористими й хамовитими, тож вона з дурнуватою усмішкою лише згідливо хитала головою. Майбутня невістка Жозефіна Мнішек розквітла ще більше: її краса, позначена ще й печаткою інтелекту й оповита аурою потаємного сексу, робила її Афродітою кристинопільського Олімпу. Пан Мнішек, чи то повільний і флегматичний за своєю природою, чи то постійно змучений невгамовною й ненаситною дружиною-наїзницею, ліниво входив у нову обстановку. Франц Салезій по-дружньому поплескав майбутнього свата, стиха повідомивши:

— Ти знаєш, Єжи, а ті руські засранці до мене на весілля припхалися.

Єжи Августин Вандалін Мнішек здивовано глянув.

— Хто-о-о?

— Посол новий, Волконський, лисяча морда… І той нахаба, генерал Рум’янцев… Видно, обробляти нас тут будуть… У штани трохи насрали, бо від Ясної Гури довелося їм відступити, та й бояться, щоб ми тут до чогось нового не домовилися, бо як у кулак стиснемося, то можемо й писок їм натовкти…

— Так то ще треба стиснутися… А що там стискуватися: на холєру той акт детронізації? Наперділи ним на всю Європу, от і Європа ніс від нас верне. Не знаю, Францішеку, як ти, та я не готовий іти ні до конфедератів, ні до короля нашого, огира руської імператриці. Нех собі чубляться. У нас свої плани на свої гроші… Поженимо дітей, а там щось виплетемо. Головне, щоб нам було добре. Хочуть собі воювати — нех воюють. Кому що Бог призначив, той волочить. Кожен Ян має свій план… — аж змучився від довгої мови пан Єжи.