— Розумієш, Христиночко, — Щенсний повагався хвилю, — за непослух батьки можуть позбавити мене спадку. І як ми будемо жити майже без грошей?

— Боже мій, любий… Яке «майже без грошей»? Мій тато дав мені посаг у сто тисяч злотих — це ж справжнє багатство… Повір, нам вистачить, Щенсний! — запально промовила Гертруда.

— Заспокойся, моя радосте… Знаєш, як казав мені один мудрий єврей у Белзі: «Щастя не в грошах, а в їхній кількості…» Не буде добре, коли замість чотирьохсот сіл і сімдесяти містечок я матиму якесь одне невеличке село — Сушно чи Нестаничі. Це смішно, повір. Якщо можна мати більше, то треба мати більше. І нам то вдасться, — переконливо закінчив Станіслав.

— Любий мій, у мене якесь таке відчуття… — Гертруда трохи повагалася, та оскільки звикла не критися у своїх думках, продовжила: — Що ти наче кладеш на одну шальку терезів нас із синочком, а на другу — гроші, — запитально глянула на чоловіка.

— Не говори дурниць, серце моє, сім’ю треба забезпечити, тож довірся в тому мені, — м’яко заспокоїв Щенсний і перевів мову в інше русло: — Ти сьогодні така гарна, — провів рукою по шовковистому волоссю й ніжному витонченому личку. — Дай намилуватися тобою ще трохи, — і розпашілими вустами поцілував пишні губки Гертруди.

П’янкі відчуття літа повернулися до обох; затуманена близькістю свідомість замовкла й вилетіла через віконце карети. Гертруда сиділа на золотому місці чоловіка, і плавні рухи карети вигойдували їх на хвилях тілесного блаженства. Обоє прагнули лише одного — щоб та мить не закінчувалася ніколи… Солодкий стогін Щенсного повернув у реальність. Гертруда продовжувала сидіти, міцно обійнявши чоловіка обома руками. Відчуття холоду вже не було, та щем заходив у душі обом: Гертруді — від майбутнього розставання, а Потоцькому — від повернення до думки про можливу розплату за таємний шлюб.

— Так, ледве не забула… — Гертруда вийняла з кишені шуби маленький медальйон. — Це тобі. І носи його, будь ласка. Я буду відчувати, що ти поруч… і що ти захищаєш нас…

Щенсний відкрив медальйон: вродливе юне обличчя Гертруди замріяно дивилося в далечінь.

— Спасибі, пані Потоцька, — галантно й грайливо подякував Щенсний.

— Прошу не забувати свою дружину, пане Потоцький, — розважливо відповіла, і знову палкі вуста поцілували Щенсного. — Я люблю тебе, мій коханий чоловіче… І годна все багатство світу віддати за тебе, — прошепотіла, куйовдячи м’яке хвилясте волосся Станіслава. Карета спинилася, молодята востаннє поцілувалися й роз’їхалися кожен до себе… Востаннє…


Шістнадцятирічна Пелагея Тереза Потоцька була яскравою ілюстрацією до того майже стовідсотково правдивого випадку, коли у двох вродливих чи майже вродливих батьків народжуються невродливі діти. Попри те, що Анна Ельжбета не була в юності красунею, та хоча б чиста шкіра рятувала ситуацію. У доньки, що сьогодні заручалася, трохи витрішкуваті чорні очі в комплекті з обсипаним юнацькими вуграми червонястим обличчям і маленьким стиснутим, як у мами, ротом справляли, м’яко кажучи, не найкраще враження на присутніх. Та майбутній красень-чоловік, схожий шкірою на молочне пацятко[29], — двадцятивосьмирічний Міхал Єжи Вандалін Мнішек, дідич Вишнівця з Тернопільщини, — не звертав на такі дурниці уваги.

— Шановне панство, — піднесено розпочав Франц Салезій, — маю за честь представити вам свого майбутнього зятя з поважної й великої родини Мнішеків — пана Міхала Єжи Вандаліна, власника Вишнівця й ключа в сорок сіл, — театральний жест у бік майбутнього зятя й не менш артистичні поклони симпатичного молодика були підтримані аплодисментами. Батько нареченої продовжив: — Після того на нас чекатиме ще й наступна приємність — родичання з іншою гілкою Мнішеків уже через шлюб нашого сина Щенсного, і про це ми збираємось оголосити в лютому, під час весілля оцих двох голуб’ят. За своєю любою донькою я даю… — старий Потоцький зробив вичікувальну паузу, — …шістдесят сіл і посаг у півмільйона злотих.

У невеликому натовпі почулися захоплені вигуки — саме на такий ефект і очікували Потоцькі; Анна Ельжбета переможним поглядом обвела присутніх, дещо затримавшись на коханому синові: «Якийсь він не такий… Чи не захворів, бува…» Щенсний дійсно був не такий: грошовий хробак сумнівами підточував його душу. Які ж то великі статки стануть у результаті шлюбу Мнішека з його сестрою! «І куди я ото вліз… чи то вляпався… Де одне село, а де шістдесят…» — починав розуміти Станіслав.

Після застілля чоловіки майбутніх родин зібралися в кабінеті батька. Старий був задоволений.

— Маємо з вами всі шанси створити навіть своє крулівство на обширній території. Львів, Станіславів — там усюди є рід Потоцьких, а тепер ще й шмат Тарнопілля, далі — Вінничина аж до Київщини… Якщо постараємося, звісно… Землі наші тепер майже впритул… А то, що розриває їх… — старий лукаво посміхнувся у вуса, — то я навчу вас, як робити…

Та всі й так знали живу легенду про те, як Франц Салезій повівся з дрібним власником села на Черкащині. Той уперто не хотів продавати своє невелике село, що не тільки клинцем сиділо посеред володінь Потоцьких, а й болячкою-сверблячкою в очах і мізках магната. Тоді розумник Францішек покликав шляхтича в гості. Хто ж відмовиться від дармового гостювання в такого багача? Майже добу панок розважався, їв і пив у товаристві гостинного Потоцького. Особливо пив… Так собі попив, що після тих файних гулів-загулів ну ніяк не міг потрапити додому: і дорога ніби й туди, і ліс той, а села нема та й нема! Чисте зоране поле замість селянських дворів. Що вже бідака накружляв по знайомих місцях… Ледве з глузду не з’їхав… І плакав, і на коліна падав — усе благав небеса прояснити ситуацію… А цілісіньке село за наказом багатого магната-сусіда за добу було розібране до останньої дошки; люди з худобою, курами, псами й котами були перевезені в села Потоцького — за ніч територія колишнього села спритно перетворилася на виоране поле… У судах шляхтич, уже голота, ну зовсім нічого не міг довести, та й не хотіли судді знати його теж голу правду… ще б одягнув її в срібло-злото, а так… Судова ж правда завжди була на боці тих, у кого гроші… Нічогісінько бідака не довів — спився й збожеволів. Ну й так тобі, п’яндиго: нема чого в ігри непослуху з багатими гратися — золото тому і є золотом, що завжди на вершині. А не маєш його — задери морду та гіпнотично дивися й виконуй, що тобі з вершини наказують; гляди, і до тебе щось звідти покотиться. А то нє, захотів бути рівним богам… Знай своє місце, дурню. Та й іншим брикливим наука буде…

— Славне місто Вишневець є славне не тільки нашим зятем і бойовими звитягами, а й дечим іншим, — підморгнув до пана Міхала Мнішека старий Потоцький, і усміхнений молодик закивав головою.

— Так, пане Франце Салезію, ви, як завше, маєте рацію, — зробив вправний мовний реверанс у бік майбутнього тестя Мнішек і продовжив, звернувши погляд на молодого Потоцького: — Саме в моєму містечку майже тридцять літ тому й була заснована наша перша масонська ліга… Я сприятиму вашому, пане Щенсний, вступу туди… Там зібралися дуже мудрі люди, які прагнуть мирного й успішного руху вперед своїх статків та добробуту того люду, що мають під собою. Повірте, вам сподобається те, як легко можна вирішувати життєві питання, скинувши релігійну й національну зашореність.

— А це не нашкодить нашій Польщі? — уточнив Щенсний.

Мнішек із розумінням усміхнувся.

— Просте й водночас гарне запитання… Ви знаєте, зазвичай озлобленими є голодні й бідні люди, та рідко хто з них шукає причину нестатків у собі. Завжди винуватим є хтось, і зазвичай той, хто має іншу мову чи релігію — так і виникають оті непотрібні конфлікти. А рівним, ситим, задоволеним і зайнятим нема що ділити й на що заздрити. Та й будь собі тим, ким хочеш бути: поляком, українцем, євреєм чи вірменином. Коли матеріальне дає добрий фундамент, то піддашшя у твоїй голові вже мало кого хвилює. Звісно, ми любимо Польщу, її мову, звичаї й будемо підносити все те серед своїх… Та я далекий від примусу чи нав’язування того іншим, — закінчив Міхал.

Щенсний задумливо похитав головою: згоден, так… Ті прості на перший погляд речі знову-таки мали під собою основну умову виконаня — великий статок. Саме гроші повинні були привести країну до миру й благополуччя. Та й у масони його б ніхто не покликав, якби він не був із багатого роду Потоцьких… Багаті змінюють світ — не бідні, ні… Тільки за гроші можна купити правду, бажання, мрії інших людей, зробити їх щасливими й здоровими. Гроші заводять у цей світ і виводять із нього: не похрестять, не поховають тебе задурно… Гроші — це перепустка до Господа. Це у тваринному світі все може бути без грошей, а Бог, даючи людині ніби єдиний і найкоштовніший свій дарунок, — душу, — вклав у комплект до неї ще й гроші. Усе має свою ціну у світі людей: чи то мудра думка, чи твоя доброта — усе працює до певної грошової межі, і спокій твій підпертий грошима, і вчинки — свої й інших — теж оцінюють ними. Зробив хтось тобі добре — плати, хтось убив когось — теж платить, щоб горе близьких утопилося в інших, куплених утіхах… За те й сам Бог постраждав: продали його за тридцять срібних монет. А може, просто зайвий раз нагадав тим людству, що воно без грошей нікуди? Чи в такий спосіб застеріг своє творіння від того, що найперше призначення грошей — оплата зради?..

Короткий світловий день плавно перетікав у довгий темний вечір, заганяючи Щенсного в таку ж чорну й затяжну депресію. Його Гертруда мрійливо дивилася кудись убік із маленького медальйона, який тепер підсвідомо асоціювався з її маленьким посагом. Це дуже гнітило юнака. Сьогодні він помітив на собі зацікавлені погляди таких гарних красунь-панянок… Виявляється, у світі є й інші гарні дівчата, і як він цього не помічав… Загадковим котячим поглядом дивилася на нього з портрета на столику вибрана батьками вже колишня наречена Жозефіна Амалія Мнішек… Та вона теж гарна, і до неї його лук теж спокійно вистрілив би, і не раз… Та й до тих панянок він охоче б теж на мішені пішов… Влип… Чи ні?.. Смішно, як смішно… Він, одружений чоловік, мусить і далі вдавати із себе слухняного хлопчика. Та бунтувати у своїй золотій клітці Щенсний не хотів. Перемелеться — борошно буде. А поки мовчи, паничу, будеш їсти книш…