Зранку 26 грудня карета з вифранченим Щенсним повільно викотилась із двору.

— Мамо, я в Сокаль, на різдвяну службу в костел, — хай побачать, що ми про них пам’ятаємо, — довірливо повідомив матусі, і та втішалася політичній далекоглядності сина: правильний хід, правильний — люди мають бачити свого господаря, особливо в церкві на великі свята й поближче до ксьондза — це майже як коло Бога… Нічого так не змушує люд шанувати й слухати свого пана, як його німа присутність у святому місці — повна ілюзія і рівності, і єдності — і з Богом, і з народом. Так було, є й буде незалежно від часу…

Згодом карета звернула на бічну дорогу й поїхала через ліс у протилежному напрямку — на Сушно. Сіраковському наче заціпило: співучасником надто важкої справи зробив його Потоцький… Спитають із нього точно не як із маршалка. Швидше як із чорта, якого дивом вдалося зловити. І змусять відповідати за всі гріхи як не людства, то всієї Речі Посполитої щонайменше… Кароль не любив брехати. Та останні півроку його мовчазна брехня, рятівна для Щенсного, ставала дедалі міцнішим зашморгом на його сумлінні, а інстинкт самозбереження все наполегливіше змушував метатися в душі Сіраковського дурні передчуття. Кароль глянув на Потоцького в надії позичити в того впевненості, та розширені зіниці Станіслава Щенсного були промовистіші за те важке мовчання, що вже діставало в повітрі зримі обриси великої каменюки.

— Що відчуваєш, наречений? — нарешті поцікавився Кароль.

Потоцький зосереджено облизав пересохлі губи, глянув тривожним поглядом на товариша.

— Навіть не знаю… Якби була можливість опинитися або в дуже старому часі, або в дуже далекому звідси новому, я б не відмовився. Якось хвилююся, чи що… Навіть не хочу думати, що то далі буде… Та хоча воно саме в голову пре… І все якесь таке — не дуже добре, правду кажучи.

— Але ти кохаєш її? — вирішив підтримати розгублений дух пана-товариша Сіраковський.

— Та коли думаю про неї, то все оте решта наче тьмяніє й задкує від мене. То кохання — як думаєш? — несподівано обірвав тягучість мови Щенсний.

— Та… так, так, то кохання… Хоча коли вже є дитинка в утробі, то вже й порядність, може… Не знаю, Щенсний. Та добре ти робиш однозначно: по полю ти гарцював, ниву ту ти засіяв — час збирати свій врожай. Іншого виходу нема.

Обоє майже одночасно важко зітхнули й втупили задумані погляди у вікна карети. Витків здивованими поглядами зі всіх хат проводжав святкову карету свого молодого пана — сотня версій зародилася в головах: невже в оте нещасне своє Полове при святі поїхав? І чого? Витків же більший… А мо’, у гості до іншого пана в Радзєхув їде? Та ні, з якого дива такий великий дідич до меншого буде їхати… А чи до панів Мнішеків у Щуровичі? Та ні, ті в Кракові більше часу проводять. Та й улітку чогось у тому напрямку кілька разів скакав…

На сушненській дорозі на них уже чекала карета Коморовських. Схвильована Гертруда все переживала, щоб якась неприємність укотре не стала перепоною Щенсному, і з полегшенням зітхнула, побачивши усміхнене обличчя коханого.

— Богу дякувати, — перехрестився Якуб, за ним — Анна з Кордулею. — Їдьмо, — подав знак кучерові.

Два екіпажі повільно покотилися затверділою від перших морозів лісовою дорогою. Згодом їх зустріли рівні пічні димки невисоких дерев’яних хаток Нестанич; десятки допитливих дитячих і дорослих очей споглядали через маленькі віконця картину з іншого світу — панів-напівбогів у розкішних колісницях, запряжених баскими конями. Та в церкву нікого не пропускали: слуги Коморовських відтісняли переляканих, та наполегливих у своїй цікавості людей подалі від гарної дерев’яної, збудованої без єдиного цвяха церкви — пани мали сьогодні свою мову з Богом, і вона була не для всіх вух. Напівтемрява, просякнута стійкими церковними запахами вкупі з ароматом старого дерева, готувалася стати свідком не просто таїнства, а ще й дуже прикритого таїнства — народження нової сім’ї Потоцьких. Кроки нечисленних учасників шлюбної процесії відлунювали в кожній душі якимось чи то острахом, чи то не дуже добрим розумінням майбутнього дійства, змушуючи присутніх раз у раз мерзлякувато поводити плечима. Гертруда глянула на Щенсного: він хвилювався, навіть зрадливі бісеринки поту, незважаючи на холод, вкрили його чоло. Очі дівчини зволожіли. Не так вона уявляла своє весілля, зовсім не так… Збоку нетерпляче тупцювала Кордуля; на лицях батьків зовсім не було тієї розкутої радості, яка б пасувала моменту. З ввічливою сухістю всміхнувся Кароль Сіраковський. Байдуже спостерігав за підготовкою до обряду адвокат Тадеуш Маньковський — от і всі гості її шлюбу. Чому? Чому вона, вродлива, юна, багата, має ховатися від людей, неначе злодійка? Що, що вона зробила не так, щоб сьогодні найурочистіша подія її життя стала ось такою — як спалений у печі й обгорілий хліб — чорною, черствою й нікому не цікавою? Попри юний вік, дівча вже мало певні життєві спостереження: коли вдома вона розпочинала вишивку, а щось у роботі наче заважало, — то хрестик змилить, то ниточка обірветься, — не буде то вдала вишивка, ні, і завше ледве до кінця тако-сяко доводила… Який початок, такий і кінець — добре засвоїла Гертруда. Отой життєвий урок клював свідомість нареченої прямісінько в тім’ячко. Та інша частина душі промовляла до неї розсудливим повільним голосом знахарки Іванни: «Твоє дитятко… Бережи його. Це найкраще, що дає Бог у житті жінці… Усе решта — тлінна суєта… Переживеш, усе зміниться на краще. Будь сильною…» Гертруда прислухалася до того голосу, і все решта дійсно почало відходити на другий план.

Монотонний голос отця Длужнєвського теж зовсім не мав ані радості, ані якоїсь урочистості. Усе проходило як у напівсні: механічне «так» молодят, швидкий чужий погляд Щенсного, надівання обручок. Підпис у церковній книзі… Холоднеча чи то від церемонії, чи то від майже порожньої церкви добила якісь святкові очікування, спрямувавши думки Гертруди-Христини Коморовської — відсьогодні Потоцької — у буденне русло: «Додому… Хочу додому, у тепло…» Молодята вийшли з церкви. Сотні очей дивилися на неймовірну для маленького села подію — та-а-акі пани і в задрипаному глухому селі вінчаються… Знати, пан Коморовський має для Нестанич неабиякі перспективи, раз настільки важливу подію їхньому храму довірив. Свято велике, а людей так мало, майже ніц… А наречена що вже делікатна, тільки очі великі блищать… Плаття, щоправда, погано видно під широкою шубою, зате вельон — о-о-о, як мороз по вікну, і хто ж то такий виткав… А панич молодий — наче все життя сметанкою годований і помазаний. Де ж вони такі файні виростають?..

— Пан Потоцький, моє шанування, — долинуло до натовпу прощання з молодим Тадеуша Маньковського.

«Потоцький, то Потоцький з Кристинополя…» — почав перешіптуватися люд. Сільську зимову тишу розрізав святковий мелодійний передзвін — хлоп на дзвіниці дуже старався. Сотні ворон здійнялися від того в небо й почали з роздратованими криками кружляти над селом, стривоживши жителів навколишніх лісів і боліт. Великий Болотний Дух, що дрімав у ще теплій трясовині, підніс голову й прислухався до своїх відчуттів: зі звуками прийшов і запах майбутньої поживи; безлике зло зручніше розправилося в баговинні: недовго залишилося чекати, зовсім недовго…


Лише коротку мить їхало в одній кареті подружжя Потоцьких — так видалося Гертруді. Кароль пересів у карету до Коморовських, даючи можливість молодятам насолодитися нетривалою весільною подорожжю завдовжки десять кілометрів. Щенсний тримав юну дружину на колінах. Великі теплі чоловічі долоні ніжно стискали холодні тендітні пальчики Гертруди. Вона була щаслива від відчуття захищеності, близькості й підтримки, якого так бракувало в останні місяці.

— Щенсний, мій коханий Щенсний, — радісно тулилася дружина до чоловіка, — тепер наші долі навіки пов’язані, правда? — Великі сині очі довірливо дивилися в самісіньку душу юнака.

— Так, моє кохання, так… — обціловував гарячими устами гарненьке личко Щенсний. — Усе в нас буде добре, тільки трохи терпіння, любове моя…

— Ти скажеш своїм батькам про нас? — тривожна надія бриніла в голосі дівчини.

— Звичайно, зіронько моя… Та трохи згодом. Тобі не варто перейматися через це. Тепер ми під Божою опікою. Ніхто не може забрати назад те, що освятили небеса, — твердість у голосі чоловіка вселяла віру в те, що він говорив. На душі в Христини ставало добре й затишно.

— Ми поїдемо святкувати в Сушно, — з усміхом повідомила чоловікові.

— На жаль, моя радосте, я не зможу: за годину-дві звечоріє… Тож вибач, серденько… — після тих слів знайоме зрадливе відчуття самотності холодом заповзло в груди Коморовської.

— Мені… Ні, нам, — погладила випуклий живіт Гертруда, — бракуватиме тебе. — У кутиках очей з’явилися сльозинки. Станіслав гарною біленькою хусточкою легенько витер очі дружини.

— Тс-с-с, кохана дружинонько, а то наше дитя теж там заплаче. Я твердо тобі обіцяю: усе, усе в нас складеться добре. Гнів батьків із часом вщухне, щойно нашу дитинку побачать. І Бог того хотів, щоб ми побралися. Тож вір у краще, і воно буде… Я не можу обманути батьків у їхніх сподіваннях, — м’яко й безформно виплітав заспокійливі слова Потоцький.

— А що, у тому час щось змінить? Обман — він і є обман чи то сьогодні, чи то завтра, — у відчаї Гертруда ставала гострою на язик.

— Ну, сонце моє… — аж замовк на хвилю Щенсний. — Навіть перші християни, пригадай, таїлися зі своїми переконаннями… Бог водив народ Мойсея сорок років пустелею: виховував терпіння. Тож інколи стриманість і терплячість допомагають справі виживання.

— Ти знаєш, Щенсний, — юнка серйозно глянула у вічі чоловікові, — я… не хочу виживати. Слово якесь таке, ніби я в пустелі серед диких звірів… Я хочу жити, просто жити з коханим чоловіком. Ті люди страждали за переконання, а ми, ми — за що?.. За твоє й моє щастя… і нашої дитинки?