— Тим, що дівчина може мати діти, — розважливо научав Щенсний.

Гертруда пирхнула:

— А що, колись хтось їх не мав?

— Так, сонце моє. Мій батько в першому шлюбі не мав дітей: єдиний хлопчик помер маленьким, а вперше став батьком, коли мав далеко за сорок… А великий рід Радзівіллів, польсько-литовських князів, згас через те, що не було дітей. І кому те їхнє багатство стало потрібне? Нікому, звісно… Ти трошки потерпиш оту невизначеність, добре? А далі в нас буде все гаразд, як у «Демофонті», обіцяю…

В обіймах великого Щенсного тендітній Гертруді було тепло й затишно — вона вірила йому, безмежно вірила… Як і великому й мудрому Метастазіо, що написав таку життєву п’єсу. У них зі Щенсним буде все так, як описано в книзі. Книги не брешуть ніколи, ні… Та не знала бідолашна Гертруда, що не всі читають книги. І далеко не всі за ними живуть. Одні використовують їх для пошуку ідеалів, а інші — для розпалювання пічки…


— Ну що там, сину, зібрав податки? — зустрів Щенсного батько.

— Так, тату, звісно. Уже нема потреби посилати Домбровського з гайдуками.

— От і добре. А в нас приємна новина з’явилася, поки ти їздив, — помахав батько конвертом.

Хоч у Щенсного останнім часом від слів «новина» й «лист» одразу спазмувало в животі, та все ж він зміг доволі радісно видушити із себе запитання:

— І що на нас чекає?

— Нарешті визначилися з датою офіційних заручин нашої Пелагеї Терези й Міхала Єжи Вандаліна Мнішека. Зійшлися на тому, що то буде якраз після Різдва, 28 грудня. А там десь за місяць — на початку лютого — відгуляємо й весілля. А далі на черзі ти з Жозефіною.

У Щенсного похололо всередині: «Ні… Тільки не 28 грудня… Тоді ж моє, моє вінчання… Боже, що ж робити…»

— Ти чого посмутнів, Щенсний? Ще трохи попостиш — більше хіті до тієї справи матимеш. Он, я вже майже півроку постую, і нічого — тримаюся. На довше тебе вистачить потім. А ні, то випишемо тобі якусь хвойду зі Львова — як?.. — Старий Потоцький навчав сина чоловічої витримки.

— Та витримаю без хвойди…

— От і добре, — поплескав сина по плечу.


Після того, як поховали Каролінку в одному із закутків великого саду, Карлічек втратив сон. Він не вірив більше ні в людську, а ні в Божу доброту. Бог проявив садизм, випустивши його й Каролінку у світ ліліпутами, а ті, хто були створені за правильною, Божою подобою, продовжили Його справу: мучили маленьких і слабких від народження. Серце Карлічека поступово ставало камінним, а може, просто людським. З часом він усе більше хотів віддати те, що отримав, і до цього його підштовхували спогади того чорного дня, коли він втратив одночасно двох близьких людей. Він більше не боявся нікого й нічого, і в зболеній душі було місце лише для одного — чорного бажання помсти, такої, яка б зробила боляче тим, хто навіть не пам’ятав, як розтоптав його на дорозі життя. Карлічек не знав ще як, але знав напевно: він помститься. Чоловік навчився непомітно прошмигувати в покої Анни Ельжбети й там — чи під ліжком, чи за шторою — довго-довго потай сидів, просто спостерігаючи й збираючи інформацію. Карлічек відчував: скоро, скоро момент помсти настане…


З грудневими холодами всі поспішили ближче до теплих господ. Повернувся після далеких роз’їздів і полковник Олександр Домбровський з військом. Зима — то тільки для Суворова час воювати, а всі правильні військові воюють, коли трохи тепліше. Он, навіть ґудзики не витримують холодів: виготовлені з олова, за температури, близької до мінус тридцяти, вони тріскалися й розсипалися на металевий пил. А який із тебе вояка, коли вся одежа розхристана? Цілі армії здавалися без єдиного пострілу після сильного морозу — він ставав найвидатнішим полководцем. Тож перечекати холод потрібно, відіспатися, від’їстися, коло гарячих бабів потертися, ляси поточити, а потепліє — можна й повоювати…

З прибуттям Домбровського на зимівлю все нутро руденької Дарки аж завило від дурного передчуття: за короткий день вона не встигала все довести до пуття на псарні, а сірих холодних вечорів ой як боялася. Казав колись їй дідусь: «Бійся не вовка, а того звіра, що на двох ногах». Не розуміла тоді, про що мова. А зараз знала навіть ім’я того звіра й боялася, дуже боялася… Та була одна людина… Хоча ні. Як то кажуть, «є люди, а є й людиська». Так от, Агнешка належала до людисьок, і людисько Агнешка, що ніяк не могла надіти подружній хомут на Яна Вільчека, — він досі випасав очима Дарку, — дуже раділа поверненню Домбровського. Він був потрібен для перетягування її затягнутої дошлюбної історії в новий статус — без префікса «до»… Конюший Вільчек належав їй лише після повного затуманення свідомості доброю дозою самогону, а без нього уникав Агнешку навіть поглядом. Кілька разів Агнешка заставала його за таємним спогляданням руденької красуні, і в той момент їй хотілося перетворитися на дику вовчицю й розтерзати спокусливу конкурентку.

— О, пане Домбровський, яка приємність вас знову бачити, — підійшла Агнешка до військового.

«А мені тебе — ні», — подумав Домбровський і сухо кивнув головою. «От сучий син. Гонору ще більше, аніж у нашого пана», — відчула неприязнь Агнешка, та продовжила втілення свого плану:

— І не тільки мені, пане Олександре, приємно. Одна дівчина призналася мені, що закохана у вас, тільки не сподівається на взаємність…

Чоловіче его Домбровського добре помазали медом. Полковник зацікавлено глянув на Агнешку.

— І котрій я маю догодити за добрий смак?..

Дарка, здавалося, була повністю задоволена своєю собачою службою серед гончих і бладгаундів: вичісувала, мила, годувала, вигулювала й світилася від повного щастя. Коли ввечері приходила на кухню, то майже ні з ким не розмовляла; відігрівалася пічним теплом, вечеряла й одразу йшла спати. Їй було краще між собак: вони не лицемірили, не кусали зненацька й уміли бути вдячними. Великий темно-коричневий пес на прізвисько Ясь став її улюбленцем: його й вичісувала довше за всіх, навіть інколи розказувала йому якісь новини двору. Мудрі очі собаки уважно вбирали всі людські емоції, і за трохи, здавалося, він навіть почне говорити. Ясь поважно виходжував по всій псарні за Даркою, терпляче вичікуючи, коли господиня знову приділить йому увагу. Двоє Потоцьких ніби й забули про існування псарні — обом було зовсім не до полювання, тож численне собаче товариство визнавало руденьку красуню головним собачим божеством.

У той злощасний грудневий день Вільчек повів кількох коней міняти зношені підкови до кузні. Домбровський зрозумів: ось він, потрібний момент, новий трапиться нескоро, тож уперед — діяти.

— Позачиняй-но псів, — звідкись ззаду почула окрик Дарка, — зараз пан Потоцький прийде на оглядини.

Домбровський із гайдуком стояли біля входу в псарню. Дівчину охопило паскудне передчуття, яке заспокоїлося наївною думкою: «Ні, не має він тих намірів… З гайдуком прийшов, не сам… Не може обманювати…», — тож вона кинулася зачиняти собак у клітках. Вірний Ясь гарчав і вперто не хотів слухатися, Дарка ледве запхала його в кліть. Обернулася — гайдука вже й близько не було, а за хтивим поглядом полковника все зрозуміла…

— Ні, пане Домбровський, ні, — металася навсібіч дівчина. У паніці побігла вглиб псарні, а за нею, хижо посміхаючись, неспішно йшов у наступ великий, кремезний хлоп. Дарка спинилася біля стіни. Безвихідь… Сльози відчаю потекли по дівочому обличчю, підсилюючи звірине відчуття хіті в Домбровського. Дівча кинулося вбік, маючи на меті проскочити повз, та військовий спритно зловив її. Сильні руки кинули юнку на підлогу, за хвилю ніж розрізав усю одежу Дарки, і те, що так довго мучило спогадами нутро самця, знову постало перед ним в усій спокусливій красі.

— Ні, пане-панусику, ні! — дико верещала дівчина, та вже жоден людський крик не міг спинити звіра в Домбровському. Дикий собачий гавкіт додавав йому смаку: ще не кохався серед стількох очей, хай навіть собачих. Дарка з останніх сил намагалася випручатися, та за хвилю щось велике й страшно болюче ввійшло в неї, і спітніле хиже лице чоловіка раз у раз нависало над нею, а міцні руки тримали за плечі, не даючи вирватися. — Ти ж хотіла… й хочеш мене… Мені все сказали… Тобі буде добре, почекай іще трохи… усім було добре… і тобі буде… — у такт болючих для юнки рухів говорив Домбровський.

— Ні-і-і, — заходилася в дрібному плачі дівчина й усе намагалася віддерти ґвалтівника від себе. Дарма…

Гола й принижена Дарка лежала на брудній підстилці псарні. Навіть пронизливий грудневий холод, що підступно закочувався через відкриті двері, не міг підняти її. Те все людське й сокровенне, що сховалося в найглибші закутки її душі після тієї злощасної хльости, сьогодні було вирване з неї остаточно, залишивши порожню оболонку, і втоптане в оцю смердючу солому. І бажання жити теж лежало десь там… Світло повного місяця освітило псарню. Улюбленець Ясь, співчуваючи господині, голосно й моторошно вив. З тихим стогоном Дарка підняла зболене тіло й рушила до виходу. Одежа клаптями теліпалася на ній, ледве прикриваючи лише спину. Потайними стежками Дарка поплелася до Бугу, а вслід їй неслося протяжне виття цілої псарні. Тоненький гострий річковий льодок порізав її ступні, та Дарка вже не чула ні холоду, ні болю: вона вже померла там, під Домбровським… Усе глибше й глибше входила дівчина в крижану воду, і нарешті річка підхопила її й зімкнула свої чорні води над руденькою головою…

На третій день розмов і пошуків усі одностайно вирішили: втекла, а що ж іще молодій дівці було робити між псів?

— Ну, може, їй десь ліпше буде, — з тихою надією й сумом приговорювала кухарка Зося, і лише Агнешка світилася зсередини переможним блиском: кому-кому, а їй тепер точно буде краще — шлях до тіла Вільчека відкритий давно, а тепер і серцю нічого не заважатиме. Та Вільчек не знаходив собі місця: усе ходив, розпитував — ніхто нічого не бачив і не чув. З горя конюший покликав до себе Домбровського: треба ж душу полікувати.