У понеділок, ближче до полудня, урочисто зазвучали сурми, вітаючи приїзд короля земель руських. Франц Салезій, незважаючи на довгий шлях, був у доброму настрої: видно, новини в Станіславові його потішили. Після обіду й купелі покликав до себе сина.

— Можемо порадіти, сину: і доля, і Матінка Божа повернули до Польщі свою прихильність. Ніби закінчився той командирський хаос, та й гроші мої допомогли — уже не відступають наші, як вівці. Від 10 вересня тримають оборону монастиря в Ясній Гурі з Казимиром Пулаським. Матінка Божа Ченстоховська добре кожному серцю напучування дала… Зоря свободи засіяє над Польщею… Тож скоро, скоро ми можемо бути на коні з тобою, сину…

— Що, ми приєднаємося зі своєю армією до них? — перепитав Щенсний.

— Ні-і-і, сину, ні. Занадто я вже старий і обережний став, щоб так швидко зі свого укриття виходити. Маю на увазі не того коня, а… сам розумієш, образно… Ще подивимося трохи, і як я вже буду впевнений у нашій перемозі, от тоді… А поки даю гроші…

— А може, тату, кращий результат був би, якби ми і тим, і тим долучилися?

— Та, може, і був би, а може, і ні… Не видно ще добре. Ми ще не навчилися найосновнішого. — Франц Салезій задумливо пригладив вуса. — Знаєш, чого?

— Воювати? — висловив здогад син.

Старий заперечливо хитнув головою.

— Ні, сину. Найосновніше, чого нам треба навчитися, — бути не мазурами, чарторийськими, потоцькими, любомирськими, осолінськими. Треба навчитися бути поляками — тим одним цілим, яке дивиться і йде в одному напрямку — за Польщу і її інтереси. От тоді можна й з меншим числом ворога перемогти. А поки що навіть доволі сильна допомога французького уряду мало що змінить: послали на допомогу барським конфедератам генерала Шарля Дюмур’є з грошима й своїми офіцерами; десь він там навіть загони формує. Та є велика різниця за столом між тими людьми, які хочуть їсти, і тими, яким просто підійшов час обіду. Так і між тими, хто знає, за що працює, і тими, хто відбуває як повинність… Хотіти треба, дуже хотіти відстояти свою Вітчизну, і не одному чи кільком готовим стояти за неї на смерть, а всім — тоді й вийде все…

— То, може, і нам би варто було показати себе як патріотів? — несміливо запропонував Щенсний.

— Не дозріло наше суспільство до єдності, сину… Ну вийдемо, ну воюватимемо, можемо й загинути… І так усі мудрі й багаті полетять на небо… Хто скористає, знаєш? Отоді вже точно Польща піде під російський чобіт… От я сиджу коло вікна й часто бачу таку картину: ворони крадуть у малого птаства яйця чи пташенят: доганяють одна, дві, три пташки злодійку, лементують — нема у ворони страху, далі летить. Аж поки всі ті хоч невеликі, а вперті птахи не накинуться на великих ворон — і втікають ті, як чорт до пекла, ще й кричать від болю й переляку. Єдність — то велика сила.

— А ти знаєш, батьку, — замислився Щенсний, — ну а як, як нам ту єдність виростити в поляках?

— Є речі, Щенсний, на які навіть мій вік не має відповіді… А може, вона й є, та мені аж страшно озвучити те, що я подумав. — Франц Салезій витер чоло. — Отак як людина загартовується всякими бідами й неприємностями, так і держава мусить пройти отой спільний біль, що всіх нас об’єднає в одну істоту з одним кулаком та одним устремлінням — націю. А поки що влупити по кожному та біда мусить, і добряче влупити, кувалдою, до крові рідних. Отоді кожен і зрозуміє, що треба діяти. Кожен поодинці горнило того болю проходить, а визріваємо разом у міцну крицю. Іржа й окалина відпадає, а криця стає мечем, що витримує запеклі бої й не піддається руйнуванню часом.

— А слово Боже, воно мало б допомагати й не допускати таких конфліктів…

— Сину мій любий, воно, може, і працює, та знову-таки — якби всі по ньому жили й в усьому прислухалися до Бога… Але як Бога не маєш у своєму серці, то й у костелі його шукати не варто. Та й трактує його кожен відповідно до своєї вигоди…

— Складно то все є, тату.

Франц Салезій задумано похитав головою. Для нього і його сімейства наставав вирішальний час — «або пан, або пропав», і ціла мережа гінців мала справно тримати магната в курсі всіх новин зі всіх фронтів: Польща підходила до критичної політичної межі. Станіслав Щенсний зі змішаними почуттями вийшов із кабінету: якщо всі так будуть вичікувати потрібного моменту, боячись ризикувати своїм багатством, то де та вільна й незалежна Польща візьметься?.. Та підсвідомо наука батька пішла до бука: основний виховний посил — зробити своє в обхід, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, — він зрозумів.


«Люба панно Гертрудо! Ви — володарка моїх дум і мого серця. Відколи ви поїхали, я не можу забути вас. На жаль, велика віддаль розділяє нас, та й господарські справи не дають змоги мені побачити вас знову. Та хочу запевнити, що мої наміри вельми серйозні: хочу просити вашої руки в батьків. Щойно розберуся зі своїми справами, приїду в Сушно. Коли саме, дам знати через гінця. Моє велике шанування вам, вашим батькам, сестрам і братам. Матиму велике прохання: для того, щоб уникнути передчасного розголосу, прошу тримати все в секреті. З великою повагою Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький».

Якуб Коморовський із розгубленим виглядом тримав у руках послання, поруч стояла розпашіла Гертруда. Вона світилася від щастя й не розуміла, що не так. Мати задумливо дивилася на обох.

— Щось будете передавати панові Потоцькому? — нетерпляче спитав гінець.

— Почекай… Трохи почекай… Іди на кухню, перепочинь. — Якуб усе не міг перетравити новину. — Гертрудо, вітаю тебе, доню… Але чомусь оте «прошу тримати в секреті» всю мою радість від того перекреслює… Він що, не сказав батькам чи як? Не розумію зовсім…

— Мушу дещо сказати, тату: батьки Щенсного готують його до вступу в якусь важливу організацію. То десь за півроку має бути, і вони просили сина почекати з одруженням…

— Ну то й хай чекає, чого спішити… Тобі он заледве шістнадцять сповнилося… — Далі з нерозумінням дивився то на листа, то на доньку. Гертруда мовчала: їй не вистачало духу, щоб сказати правду.

— Та Якубе, чого ти женеш коней, — вступила в розмову Анна. — То ж усе так і буде: спочатку заручини, потім обговорення дати весілля, далі вже отримання в консисторії дозволу на шлюб і аж потім весілля. За часом воно так і виходить, навіть іще й довше. Та й не має отой молодий чоловік жодних лихих намірів: шляхтич же, як-не-як. Та якби мав, то хіба б надсилав такого листа?..

Якуб повагався. Аргументи дружини переконали його.

— Напевно, Анно, ти маєш рацію. Не будемо спішити з висновками. Приїде — сам усе розтлумачить… Цікаво, а як вони з Мнішеками розходитися будуть? Тож як ляпас по обличчю, ще й таким великим панам. — Сумніви знову почали брати батька.

— Може, після вступу в оту організацію Потоцькі злетять так високо, що їм буде начхати на їхню образу? — припустила Анна.

— Боже, дружинонько моя люба, куди ти завернула… Хто такі Мнішеки, а хто такі ми! Та на нас у десять разів легше начхати, аніж на Мнішеків, чи до зльоту, чи після нього. В упряж до баского коня шукають такого самісінького, і ти знаєш то… Щось тут не те… Не знаю, що саме, але однозначно не те… — замислено закінчив батько.

— Ну то що, будемо приймати ту пропозицію й щось відписувати чи ні? Гінець чекає, — нагадала Анна.

— Та будемо, звісно, що будемо. Як то кажуть, згрубша все ясно: є пропозиція від дуже доброго нареченого — треба приймати; раз кличе нашу доньку заміж, по-дурному буде комизитися, нехай… А оті незрозумілі деталі спитаємо згодом, так і бути…


— Боже, як я рада вас бачити, отче Ігнатію! Щось ви геть забули про свою вірну приятельку. — Анна Ельжбета була суцільна приязність.

Гладенько виголений отець ордену єзуїтів галантно вклонився жінці.

— Справи, пані Анно, геть замучили. У тому вирі різанини й змін усім нам важливо і вціліти, і здобути відомості, що де робиться й готується… Ви ж знаєте: вороги церкви й нашого папи, живого намісника Бога на землі, не сплять, ой не сплять: хочуть від нас і паству відрізати й собі забрати, і думки крамольні посіяти.

— Пане Ігнатію, то як чимось треба допомогти, ви кажіть. Життя — така річ: сьогодні я вам допомагаю, а завтра, можливо, теж потребуватиму вашої допомоги. — Потоцька віддано дивилася на чоловіка, одягнутого в цивільний одяг (єзуїтам це було дозволено, як і ще дуже багато чого аж до порушень заповідей Божих, аж до вбивства — усе в ім’я захисту слави Божої).

Ігнатій продовжив:

— Та переживає наш римський престол через те, що Росія веде свій наступ на нашу паству, ставлячи тим під сумнів вищість католицизму, а згодом і забере люд у своє лоно… А то, ви знаєте, зменшить і кількість істинних вірян, і доходи церкви… Та як ви готові, пані Анно, нам допомогти, це вже добре, — усміхнувся отець Ігнатій, — бо в нас є до вас невелике прохання. — Анна Ельжбета засовалася в кріслі, а отець Ігнатій вкрадливо продовжив: — Я знаю, що ваш чоловік, пан Потоцький, має відомості з усіх усюд. А ще до нього у двері регулярно стукають посланці Росії й російського війська з тією самою пропозицією — відкрито перейти на їхній бік. Ми б просили вас, шановна пані Анно, вникати в їхню мову й переказувати її нам — мусимо знати про підступні плани московитів.

Пані Потоцька замислено похитала головою.

— То ви просите мене шпигувати за власним чоловіком?..

— Боже збав, пані Анно, ні. Ми знаємо позицію вашого чоловіка — вона є відданою Ватикану. Але, як усім відомо, лихий не спить, і він переманює — мусимо достеменно знати російські плани, — з ввічливою усмішкою очікував на відповідь отець Ігнатій.

Потоцька помовчала трохи, — для годиться, щоб не думав, що задешево купив, — і поважно хитнула головою.

— Гаразд, отче, я зроблю це для вас… До речі, ще я хотіла б у дечому вам довіритися… Це радше мої сумніви… — Анна Ельжбета м’яла мову, як затверділе тісто, і отець Ігнатій уважно викліпував очима. — Мені чи то ввижаються, чи то я їх бачу… якісь істоти… зовсім не Божого вигляду, — нарешті сформулювала думку пані.