Карета з Коморовськими в’їхала в помпезні перші ворота галицького Версалю. Перед другими гайдуки спинили екіпаж.

— А чого не можна було під’їхати аж до будинку? — стиха спитала Анна.

— Так показують усім, що ти в господі короля земель руських… І щоб кожен не забував своє місце. — Якубові це теж не подобалося.

— Та так: «Кєди влєзєш помєж врони, мусіш крукаць, яко они»… Я вже хочу додому. — Анні не припав до душі початок гостювання. Зате менші дівчатка зачудовано дивилися на красиві алейки й скульптури, розкішні кущі троянд, а Гертруда… Якби могла, кинула б усіх і бігла, ні, летіла б до палацу, в обійми коханого й найдорожчого Щенсного. Він уже поспішав назустріч, гарно одягнутий, молодий і дуже вродливий; блиск очей виказував радісне хвилювання.

— Мої вітання, любі гості! Як доїхали? — Вклонився й затримав погляд на красуні Гертруді. Її аж охопила зрадлива слабкість, і почалося тремтіння в ногах, та впевнена усмішка не виказала справжніх почуттів.

У гостьовій кімнаті чомусь було дуже темно: штори були майже запнуті. Коморовські ледве розгледіли жіночі обриси в глибині кімнати.

— Доброго дня, ясновельможна пані, — поштиво вклонився Якуб, а за ним — дружина й діти.

Темна пляма заворушилася й неспішно видала:

— Моє шанування, панство! Мій син дуже наполіг на тому, щоб ви були гостями нашого дому. Я вдячна вам за те, що прихистили його в грозу. — Анна Ельжбета не могла багато говорити, бо боліло потовчене обличчя, а, окрім того, воно було під товстим шаром пудри, яка ризикувала осипатися шматком штукатурки.

— Прошу до столу, любі гості, — поспішив на допомогу матері Щенсний. — Як там урожай, пане Якубе?

— Цього року, можна сказати, навіть добрий, просо вродило гарне, пшеницю вчасно зібрали й обмолотили… Тож, Богу дякувати, дохід є… І люд не дуже постраждав від чуми — житимемо, — оптимістично завершив Коморовський.

— І скільки у вас сіл, прошу пана? — поцікавилася Анна Ельжбета.

— Маємо п’ять — якраз кожній свашці по ковбасці, — з усмішкою глянув на дівчаток Коморовський.

— А на кожну нашу свашку й он цього свата виходить по вісімдесят сіл, — гордовито повідомила пані Потоцька.

Коморовський не знав, що можна після цього сказати, і зосередився на розпилюванні ножем і виделкою шматка запеченого м’яса.

— А скільки вашим чарівним дівчаткам? — продовжила пані.

— Шістнадцять, дванадцять і десять. А ще двох спадкоємців залишили вдома… Тож трохи відпочинемо, — розважливо відповів Якуб.

— Та сьогодні відпочинете, а згодом мусите й пару шукати своїй старшенькій… Як тебе? — звернулася до Гертруди Потоцька.

— Гертруда-Христина, прошу пані…

— Маєш уже нареченого, може?

— Ні, шановна пані…

— А наш Щенсний наречену має, — відрізала можливі посягання на сина Потоцька.

Гертруда через свою наївність подумала, що зараз ітиметься про неї, і щиро всміхнулася до Щенсного і його матінки.

— Це Жозефіна Мнішек… У лютому оголосимо про заручини, а до літа й весілля зіграємо…

Гертруда притиснула руки до столу, бо вони зрадливо затремтіли, і кинула швидкий погляд на Щенсного — він зніяковіло ковтнув вино з бокала й мило всміхнувся своїй мамі.

— О, цукерки… Такі, як нам пан Щенсний привозив, — стиха перемовилася Кордуля з Юзефою, і Щенсний підскочив, як ошпарений: — Кому вина, пані й панове… Чудове угорське вино, токайське… А ви знаєте, що вони його виготовляють зі спеціально підмерзлого винограду, і той спосіб винайшли випадково?… — Юнак був красномовний, і всі зацікавлено слухали, лише Гертруда була переповнена тривожними почуттями, що накрили очі вологою пеленою. Анна Ельжбета з нахиленою набік головою й примруженими очима про щось роздумувала, підозріло дивлячись на дівчину.

— Мушу залишити ваше приємне товариство, — відклала серветку вбік Потоцька. У мене, на жаль, мігрень — бачите, навіть штори не розсуваємо: світло її підсилює… Тож залишаю вас на свого любого сина.

— Одужуйте, пані Анно Ельжбето, — підвівся Якуб і поклоном попрощався з господинею.

Щенсний поспішив провести маму. Анна Коморовська штовхнула ліктем чоловіка.

— Хочу додому… — прошепотіла.

— Ще трохи потерпи, — стиха попросив Якуб.

Гертруда сиділа натягнутою струною, лише Кордуля з Юзефою переводили погляди по рідних і не розуміли, що не так…

Після обіду на допомогу Щенсному підоспів вірний маршалок і товариш Сіраковський, і сімейство Коморовських вирушило на екскурсію кристинопільським Версалем. Щенсний попросив у батьків дозволу пройтися з Гертрудою між каналами й фонтанами. «Нема сенсу. Навіщо?» — читалося в докірливому погляді Анни на Якуба, але чоловік дав згоду, а всі решта рушили на огляд псарні й конюшні. Молоді неквапливо відходили на територію усамітнення.

— Гертрудо, квітко моя, сонце, зіронько… Як я сумував за тобою, — стиха промовляв Щенсний.

— А за Жозефіною, пане Щенсний, вам серденько не тиснуло? — щось пекуче і ядуче від обіду ятрило дівчині душу й затьмарювало всі колишні почуття.

— Ні, Гертрудо, лише за тобою… Та що там… Жозефіна — то так, нині є, а завтра нема — життя може ще повернутися по-іншому.

— Уже повернулося, Щенсний, і дуже, дуже по-іншому…

— Ну зіронько моя, не ображайся на маму… І не звертай уваги на Жозефіну…

Щенсний оглянувся й швидко потягнув дівчину до найближчої альтанки, притягнув її до себе й почав палко виціловувати. Чомусь юнка не відповідала так пристрасно, як у моменти перших зустрічей, та Щенсний не приділив тому уваги: він просто по-чоловічому сильно зголоднів і вже готовий був би й кохатися.

— Ти така вродлива, Гертрудо… Я так хочу тебе, — палко шепотів, і сильні руки обіймали тендітне дівча. — Твої груди стали ще гарніші, — осипав поцілунками відкриту шию юнак.

— Не треба, Щенсний, прошу тебе… Нас можуть побачити, не треба… — вистуджувала запал коханого юнка.

— Ти що, не кохаєш мене? — грайливо спитав Щенсний.

— А ти, ти кохаєш мене? — з такою ж інтонацією спитала Гертруда.

— Так. Так. Так, — витягнув кокетливо губи юнак і намірився поцілувати дівча.

— Тоді одружися зі мною, Щенсний, — відхилилася від поцілунку й миттєво посерйознішала Гертруда.

— Ну, моє кохання… Я ж тобі казав, що треба почекати…

— Казав. Тільки не казав, що на Жозефіну Мнішек…

— Та ще все може змінитися, любове моя…

— Щенсний, воно вже змінилося: я вагітна… У мене… у нас буде дитина, Щенсний. — Тривожними очима Гертруда дивилася на юнака, і її губи тремтіли.

Великі карі очі Потоцького недовірливо дивилися на Гертруду, він деякий час роздумував.

— Що, справді? Так скоро?..

Не такої реакції очікувала юнка — сльози бризнули з очей.

— Що ти, що ти, Гертрудо… Це ж добре, у мене буде син, це добре, — обійняв дівчину розгублений Щенсний.

— Що ж тут доброго — дитина поза шлюбом… Одружитися потрібно, — схлипувала Коморовська. — Одружимося, сонце моє, одружимося…

— Справді? — підняла з надією заплакані очі на Щенсного.

— Звичайно, радість моя, даю тобі слово, — висушував поцілунками дівочі сльози хлопець, і Гертруда вірила цьому великому й старшому юнакові; їй знову ставало затишно й спокійно…


Ще ніколи Анна Коморовська з такою радістю не їхала додому, як сьогодні.

— Ти знаєш, чоловіче, як я ходжу по Сушну, то я думаю, що я — пані, принаймні людина. А сьогодні, коли була в гостях, відчула себе порожнім місцем… За дітей наших образливо…

— Та не переживай ти так, Анно, багатство — річ наживна. Якби не оте повстання проти Габсбургів, і ми б мали не менше, і титул графський нас би прикрашав. Розумію, що нас боляче Потоцька вколола… Та сама має стільки чеснот, як стара баба зубів. Що, думаєш, вона не знала, що вся та її мова нас принижує? Добре знала… Нічого, переживемо. Богу дякувати, що більше ні нам до них, ні їм до нас не прийдеться.

Лише щаслива Гертруда мовчала, хоча знала напевно: прийдеться, безумовно прийдеться — і Коморовським до Потоцьких, і Потоцьким до Коморовських… Нові спокійні мешканці почали заселятися в палаці мрій дівчини, лише в центрі уваги вже був не Щенсний, а маленький хлопчик, чимось схожий на братика Йозефа, але з гарними очима, як у татуся Потоцького…


Щенсний безсило опустився на диван у своїй кімнаті. У житті хлопець був незадоволений багатьма речами: надмірною опікою батьків, принизливим щомісячним звітом за кожну копійку, нав’язуванням Жозефіни в дружини. Він залишався маленьким хлопчиком, для якого свобода мислення, пересування, вибору друзів була як ласощі, які батьки закрили під замок і дозовано видають порціями, щоб не переїв, бува… Та, попри незадоволення, він звик до такої ситуації: навчився говорити те, що від нього хотіли почути, і знаходив компроміс між своїми бажаннями й бажаннями рідних. Та якщо його вольовий татусь був як річка — вільний у течії думок і справ, то молодий Потоцький став каналом-відводкою, який тече туди, куди скажуть, або й узагалі не тече: його думки трималися в руслі, прокладеному іншими, і погляд спрямовувався туди, куди скажуть інші… Може, він і сам не усвідомлював того, та, якби його випустили на свободу, був би, як та дика тварина, що довго прожила в неволі: постояв — постояв та й повернув би назад. То був той випадок, коли за свою свободу, своє щастя треба було боротися із самим собою. Та мозок Щенсного, який через особливості родинного виховання виробив унікальну здібність сидіти однією попою на двох стільцях, і далі працював у тому ж напрямку.

Сьогодні він дізнався, що стане батьком… Треба одружуватися, бо гріх дошлюбного перелюбу впаде на обох… Батьки… Батьки будуть проти… Не знав Щенсний, як має діяти далі… Як збирати податки, уже знав; як допомагати селянам під час скрути, навчився; як ладнати з іншовірцями, спостеріг, а от як зарадити собі й створити своє щастя — ні… І не дивно то було для Потоцького: той, хто не вільний у звичайних речах, ніколи не здатен розправити крила в любові. І навіть навпаки: вони, оті крила, що нерішуче теліпаються, стають заважкою ношею для буденного життя — їх легше позбутися, вирвати геть і, надівши звичний повідок, звично стогнати від звичних уже проблем… З важкими думками він ліг у ліжко. «Щось придумаю… Усе буде добре», — заспокоював сам себе й навіть в уяві відвертав очі від уважного погляду матері, яка там, у голові, підслуховувала й підглядала, а він — маленький хлопчик — не хотів зауважень і скандалів… Рятівне рішення прийшло зранку, його вийняв із чужого, вигаданого досвіду й підсунув великий захисник людського его — інстинкт самозбереження. Великодня вистава Метастазіо «Демофонт». Тімант і Діцея… Це ж зовсім як він і Гертруда… І їхній маленький син… А Жозефіна як царівна Креусе… Можна ж одружитися таємно, і ніхто, ніхто вже нічого не зробить. Тим більше, що буде син, внук — продовження роду Потоцьких. Основне — дотримати сувору таємницю майбутнього шлюбу. Треба бути стриманим і небагатослівним: нікому нічого, ні слова, щоб, не дай Бог, не дізналися батьки.