У четвер весь кристинопільський дворовий люд світився від тихого щастя: той день міг опинитися в церковному календарі поруч із найбільшими святами: Анна Ельжбета вирушала в далеку подорож — аж до Кракова, і мало це тривати з урахуванням нестерпного характеру любої пані щонайменше тижнів зо три — понад два тижні на дорогу туди й назад і знамениті три «рибні» дні в гостях, щоб не зіпсутися самій і не зіпсувати стосунки з Мнішеками. Дві карети неспішно викотилися за ворота, і всій прислузі тихо повибивало клепки: карафки з наливками жваво пішли в рух, поважні камердинери й служниці здитиніли: підскакували, мов малі діти, жартували й бігали одне за одним — радій, душа, поки весела! Усі тішилися тим, чого аж цілі три тижні в них не буде… Не буде постійного переляку, що виїдає хробаком душу… Не буде нагадування, що ти є повне гімно… Не треба дивитися й переживати до срачки в штанях чиюсь хльосту… Хоч на три тижні, та зникне непереборне бажання душити свою господиню — довго і з муками… Лише «підножки», усвідомлюючи хиткість свого становища, усамітнились у своїх кімнатах: відчували непередбачувану для них вальпургієву ніч затуманеної свободою прислуги.

Тільки двом людям було байдуже до змін у житті палацу, бо вже ніщо не могло ані поліпшити, ані погіршити їхнє безрадісне життя. Каролінка жила «за рахунком до ста»: вона не могла ні ходити, ані лежати, тож безпорадно совалася на високій подушці то вгору, то вниз, безрезультатно намагаючись зменшити тиск великого живота на серденько й легені, та дитя видушувало майже всі органи, і бідолаха не могла ні про що думати, безпорадно і з шумом хапала повітря, подумки рахуючи кожен вдих. Кожна сотня вдихів ставала героїчним продовженням життя Каролінки й переходом за поріг нового й ще важчого етапу. Карлічек весь час проводив біля своєї дружиноньки; душу його краяли муки сумління й співчуття — невідомо, кому з них було важче… Після укусів мурах на його ніжній плоті залишилися якісь тверді вузли й гулі, і навіть звичайна хода чи відвідини туалету спричиняли страшенно болісні відчуття. Думки в голові маленької людини відповідали ритму важкого дихання подруги: вони були короткі й чорні, дуже чорні… Уся їхня темінь виливалася на голови двох ясновельможних пань, які так споганили життя Каролінки й Карлічека…


Карета вихитувалася на вибоїнах лісової дороги, породжуючи в Анні Ельжбеті незадоволення, яке щомиті наростало. Дві доньки, дві Пелагеї — Людвіка й Тереза — бачили те, але навіть не наважувалися розпочинати якусь розмову. Та й знали бідолахи, що дратують вони свою матусю; не здогадувалися, щоправда, чим і як, та дратують… У другій кареті їхали Агнешка з Аделею, і дівчаткам дуже хотілося до них. Четверо гайдуків на конях супроводжували поважних пань: час важкий, непевний, розбійники й злодії всюди.

— Мамусю, можна ми пересядемо в другу карету? — благально дивилася Людвіка. — Ми б там у карти з пані Аделею грали…

Потоцька сухо кивнула головою: їй краще одній, однозначно. Щоб не бачити цих двох, запрограмованих і схильних до гріхопадіння, — живого нагадування про її нелегку жіночу долю… Дівчатка пересіли, і Анні Ельжбеті почало краще думатися. «Весілля Терези в лютому — час готуватися. Тканин накуплю в Кракові найдорожчих, щоб пані Мнішек бачила, що не з голопупенками буде свахою… На весіллі й оголосимо про заручини й весілля Щенсного з Жозефіною. Виставу нову підготуємо, щоб знову всім власний гонор на потрібне місце впав і щоб уже від своїх колін голови на Потоцьких задирали… З отцем Ігнатієм після Кракова зустрінуся… Щось давненько він про справи єзуїтів нічого не розказував, а кишеню-то регулярно підставляє… Так… Не треба було стільки чаю зранку пити…»

Потоцька постукала віялом в стінку до кучера, і той спинився. Пані зійшла з карети, роззирнулася навколо — гайдуки правильно зрозуміли категоричний знак віяла: спішилися й обернулися спиною. Анна Ельжбета підняла пишні спідниці й пішла в кущі. Тільки-но присіла й почала свою справу, як помітила щось чорне за кілька метрів спереду; підняла голову — з кущів на неї витріщався пристойно одягнений пан у чорному капелюсі.

— Прошу пана, та ви є хам! — гнівно вигукнула Анна Ельжбета, але чорний пан замість зніяковіти розплився в нахабнючій посмішці, ще й гарною посрібленою паличкою відгорнув від себе кущі й гиготів, дивлячись на жінку із задертою спідницею. — Сюди, сюди! — заволала Потоцька. Затріщали кущі ззаду під напором гайдуків — бідолахи не могли зрозуміти, для чого ж їх покликала пані. Хіба що… Та дупа як дупа… Бачили й ліпші… Краще очі відвести…

— Взяти, взяти хама! — верещала жінка, не змінивши положення від люті.

— Кого, ясновельможна пані? — несміливо поцікавився гайдук.

— Його! Пана в капелюсі! Він там, там! — тицяла рукою поперед себе.

Чоловіки кинулися в ліс — нікого не було: щезник знав свою справу… Анна Ельжбета кипіла від безсилля. Лише десь так години за дві помалу заспокоїлася. Ліс, здавалося, тягнувся безкінечно, височенні дуби й сосни перемежалися ділянками зболеного й покрученого криволісся на підступних болотах. Потоцька вперла погляд у вікно карети, бездумно спостерігаючи зміну краєвидів. Раптом якийсь вершник порівнявся з каретою, і у вікно заглянув уже знайомий Анні Ельжбеті пан. Він шанобливо припідняв капелюха, вітаючись із нею, і Потоцькій пробіг мороз по шкірі. Очі… У пана очі були, як у кози: зіниці стояли вертикально…

— Ги-ги-ги, — видав пан і неспішно віддалився від карети.

Потоцька рвучко виглянула з віконця — її здогад був правильним… У стременах стояли не чоботи, ні — копита…

— А-а-а-а! — видала вереск страшної сили Анна Ельжбета. Коні схарапудились і понесли щосили по лісових ямах, кучер не міг їх стримати… За кілька хвилин від карети відвалилися колеса — вона обвисла й безпорадно підскакувала по дорозі. Нарешті коні стишилися. Анна Ельжбета була добре потовчена, але жива. Зі стогоном вона відкрила дверцята карети, гайдуки поспішили до неї. Ніхто не зрозумів, що сталося — усе списали на ґедзів, які вкусили коня в те… ну, те, найбільш болюче місце… Та подорож однозначно закінчилася, так і не розпочавшись.


— Які ж ви в мене гарні, — замилувався Якуб своїми святково вбраними жінками: у шовкових із французьким мереживом сукнях і стильних капелюшках вони раптово стали вишуканими красунями. Анна поцілувала хлопчиків, — вони залишилися вдома під опікою Марисі, — і карета рушила в бік Кристинополя.

— Я щось так хвилююся, Якубе. — Анна давно не була в гостях. — Чесно кажучи, навіть і не знаю, про що говорити з такими великими панами.

— Як не знаєш, то всміхайся, кивай головою й мовчи, це завжди добре впливає на людей, — порадив Якуб. — Вони навіть мають тебе за мудрішого, аніж насправді.

— А чого? — встряла в розмову Кордуля.

Якуб хитро всміхнувся.

— Бо ж кожен упевнений, що говорить щось розумне, а ти, киваючи, показуєш, що погоджуєшся з його думками й теж вважаєш за розумного… Тож людині це приємно, а ти, відповідно, стаєш приємним співрозмовником.

— А як двоє таких мовчунів збереться, то що буде? — не вгавала Кордуля.

— Це точно не для нашого нинішнього випадку, Кордулько, — засміявся батько.

— Чому?

— Бо ми маємо тебе…

Гертруда замріяно дивилася у вікно. Усі раніше розтоптані мрії воскресли й знову гріли душу лагідним теплом. Вони тепер, щоправда, не були настільки швидкими й енергійними, а плавно вальсували, оглядаючись у різні боки, а це тепер значило багато… Раніше у всіх видіннях дівчина не помічала нікого й нічого, окрім Щенсного, та останнім часом, у період важких душевних переживань, вона зрозуміла, що щастя залежить не тільки від бажання двох, хай навіть закоханих людей. Надто багато дійових осіб і подій є на сцені життя, щоб вистава за твоєю участю закінчилася так, як хочеш того ти. Поява життя всередині Гертруди цілковито змінювала і її поведінку, і все майбуття. Вона не належала більше тільки собі. Її вагітність зачіпала всіх, хто був поряд. І тих, хто в Кристинополі…


Напевно, поява одного з вершників апокаліпсису мала б менший ефект для дворового кристинопільського люду, аніж нічне повернення Анни Ельжбети. Прислуга дивилася на неї так, як на мерця, який піднявся з домовини під час власної панахиди. Попід руки пані завели до покоїв, і вся в синцях і подряпинах Потоцька тихо стогнала посеред пишних подушок і перин. Навіть якби вони тепер і були намащені собачим лайном, їй було б усе одно: уся свідомість пані була зайнята чорним паном у капелюсі, і він не збирався виходити їй із голови, а бридко гиготів, наближуючи свої козячі очі. Позбутися його був лише один спосіб, і Потоцька слабким голосом покликала Агнешку. Ціла склянка міцної самогонки забрала щезника в страшний вихор: він борюкався, кричав, зникав і повертався. Згодом чорна темінь непробудного сну вигнала лихого з голови.


Станіслав Щенсний, як і всі, був неприємно заскочений несподіваним поверненням домашніх із невдалого краківського вояжу, та вирішив, що то не сильно зашкодить його гостинним планам, хіба що однозначно накладе вуаль скутості на всю зустріч. Кілька разів він навідувався до матері, та Анна Ельжбета спала, видаючи непередавану какофонію. Аж у суботу, ближче до обіду, пані Потоцька, стогнучи й крекчучи, випхала своє побите тіло з-поміж пагорбів постелі; узяла до рук кухлик із водою, — якась дика спрага змусила осушити весь, — підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася стара жінка з припухлим обличчям, і не просто припухлим: зліва вся щока, починаючи від надбрів’я, мала соковитий темно-сливовий відтінок. Тонкі губи жінки затремтіли, очі наповнилися слізьми — за все життя вона не мала такої печатки на обличчі, яку частенько ставили сільські чоловіки за зайву балакучість своїм жінкам. Ще й саме зліва, бо ж б’ють правицею… Відчай укупі з люттю охопив жінку, і вона з усією силою лупнула кухликом по дзеркалу — воно відгукнулося хрустом, і десятки тріщин пішли променями, утворивши павутину з окремих шматочків, і з кожного дивилася страшна побита — ні, не пані, — баба… Анна Ельжбета скривилася й затряслася в плачі, а з нею й десятки баб… Лише у верхньому кутку гиготів чийсь неприємний образ… Потоцька вдивилася й упізнала його — зі всієї сили лупнула кухликом по дзеркалу, і била, била, допоки прислуга не прибігла на незрозумілий шум. Перелякані слуги, визбируючи дзеркальні крихти, переполошено переглядалися: недобрий то є знак, ой недобрий…