Притихлий ліс зустрів Гертруду повною зміною літніх декорацій: не було вже яскравих літніх квітів, усі кольори стали приглушеними й наче зблякли; лише червоні мухомори, вогняні білки й ефектні товсті сойки додавали колориту; великі боровики милували око вздовж дороги; вигрівали на галявинах осіннім теплом слизькі тіла вужі й гадюки. Дівчина зупинилася перед знайомим будиночком. Постояла, набираючись відваги, нарешті постукала й нерішуче штовхнула двері. Зацікавлений погляд знахарки деякий час вивчав тендітну дівчину.

— Доброго дня, пані Іванно. Я… мені… — не могла дібрати потрібних слів Гертруда. — Мені потрібна ваша допомога, — нарешті змогла висловитися.

— Доброго дня, красуне… Яка ж ти є гарна… Хтось тобі вже казав, що ти дивовижна? — Жінка з добрими очима відкрито милувалася юнкою. — Так… бачу, що не тільки казали, — сама відповіла на своє запитання Іванна, а очі Гертруди зрадливо заблищали сльозою. — Не плач, тс-с-с… Тихо, тихо, — обійняла дівчину знахарка, і від того Гертруду прорвало: вона зайшлася в дрібному плачі, який так довго сидів у ній під кам’яною брилою страху й відчаю.

Трохи заспокоївшись в обіймах Іванни, юнка змогла вимовити:

— Я боюся цього… Ніхто не знає, та й я не була впевнена, що вагітна… А може, це неправда? — з надією глянула у вічі знахарці. Та заперечила повільним порухом голови, і дівчина знову розридалася. Жінка гладила її по голові, плечах, намагалася хоч трохи вгамувати плач. Юнка притихла, і знахарка задумливо сказала:

— По очах я бачу: особливі вони стають, наче відблиск небесної зорі в них з’являється — це нове життя в жінці запалюється… Я навіть за кілька днів потому його зародження бачу, а в тебе вже десь два місяці, а може, і більше є…

— Ви мені допоможіть, пані Іванно, дуже вас прошу… Я заплачу, я маю чим, ось. — Заплакана дівчина добула жменьку злотих.

— А ти хочеш цього, дитино? — байдуже спостерегла гроші Іванна.

— Так, хочу… Бо це… сором великий для мене… і сім’ї моєї…

— А не боїшся, що Господь забере від тебе здатність мати діти? — Очі Іванни вже не мали колишньої доброти.

— А що, таке буває? — розгубилася Гертруда.

— Уяви собі — так. Сором не дим — очі не виїсть. Переживеш. Батьки ні тобі, ані твоїй дитині пропасти не дадуть… — Знахарка замовкла, і якісь важкі думки застилали її погляд. При згадці про батьків відчай із новою силою осідлав розум юної Коморовської.

— Ні, я… не готова до того збезчещення й сорому моїх батьків… ні. Допоможіть мені, — голос її став рішучим.

Знахарка зітхнула, подумала хвилю.

— Ходи, дитинонько, зі мною, ти колись дуже хотіла дещо побачити…

Сонячне світло зайшло у відкриті двері шпихліра, і на відвідувачів глянули десятки очей маленьких казкових істот. Ті щільно сиділи на поличках у плетених кошичках із лісових трав і верби — красиві й усміхнені ляльки, усі дівчатка. Зроблені з великою старанністю й любов’ю, вони за гіршого освітлення могли видатися притихлими живими феями. Кожна мала вишите оздоблене лляне плаття, акуратно виплетене взуття, мініатюрні в’язані шкарпетки — від вкладеної турботи й праці вони й справді наче дістали душі.

— Які гарні… — замилувалася Гертруда.

— Що, і ти хочеш із такими свій вік доживати? — В Іванни горло було наче перетиснуте, але згодом вона продовжила: — Колись я мала дівчинку… і чоловіка. Якось обоє вони так швидко пішли зі світу одне за одним… А я другим була вагітна, подумала: «Не витягну сама, не дам ради». Молода була, та й дурна: як дає Бог діти, то й дасть на діти… Не знала того, злякалася… Випила зілля, скинула дитя. Не змогла в селі жити, на чужі діти дивитися: боляче так стало… Усюди мені моя донечка померла ввижалася, що з докором на мене дивилася: «Що ж ти, мамо, я вдруге до тебе збиралася прийти…» Прожила я життя, і тепер розумію, що найбільше в тому житті не гроші важать, не золото, ні, а діти… Оце мої ненароджені діти. Вони ніколи не подадуть мені води, не допоможуть: я зрадила їх іще у своїх думках… А зраду не пробачає ніхто. То нічого, що нема її в переліку гріхів — і гріх, і зрада починаються з недоброї думки… Забрати життя набагато легше, ніж привести в цей світ нове й довести його до пуття. Тож як я помру, то не поховають мене мої діти, бо я зрадниця: не пустила їх у цей світ, і не проведуть вони мене в інший. Дикі тварини рознесуть моє тіло лісом… І навіть сльози ніхто не пустить за мною: непотрібне те життя на цьому світі без дітей, повір мені, дівчинко, — закінчила літня жінка зі сльозами на очах.

Ляльки дивилися очима-намистинками й застигло всміхалися своїй матері ї її гості. Гертруді стало моторошно, та нова впевнена сила наче прибула в ній. Вона обійняла Іванну, трохи помовчала, а потім закрила двері шпихліра.

— Велике вам спасибі, пані Іванно, ви дійсно мене вилікували… Я просто не того побоялася… Сором дійсно можна пережити, але з отаким жити набагато важче, навіть дуже…

Іванна з колишньою теплотою дивилася на дівчину.

— Ти не бійся, ти з вигляду така маленька й делікатна, та силу маєш у собі… Усе можеш витримати… і витримаєш. Скоро знайдеш момент зручний і скажеш мамі, вона на те й мама, щоб зрозуміти та допомогти… Тримайся, дитинко, — попрощалася з дівчиною.

Підтримка й розрада хоч однієї людини у світі як і не розвіяла, то істотно зменшила сумніви Гертруди; слова Іванни стали для дівчини тонкою рятівною ниточкою, що виведе зі страшної темряви осуду. А він чекав на неї, страшний і колючий, і Гертруда то знала. Вона народить і виростить своє дитя, хто б що не казав. А Щенсний… він просто не знає, а дізнається — то вони одружаться, він же обіцяв. У роздумах дівчина вже вийшла в село й здаля помітила біля свого дому вершника на коні. Серце тенькнуло: «Щенсний, мій коханий… Нарешті», та ближче: «Ні, не він». Розчарування від того аж ослабило її.

— Доню, де ти так довго ходиш? — Якуб мав піднесений настрій. — Маю новину, яка тобі сподобається: пани Потоцькі кличуть нас до себе в гості. Тож готуйся, у неділю завітаємо до них; їхні високі пороги підуть під наші ноги. — Батько жартівливо вклонився Гертруді. — Цілую ручки, панянко Коморовська! Ви такі гарні, що можете навіть до нашого палацу підійти й до нашої фамілії…

— Тату… — зашарілася донька.

— А що, чим ми не підходимо панам Потоцьким? Як кличуть, то знають, чого й навіщо; та ж не просто за штири метри кишки штири милі пішки будемо долати, — Якуб відчував якийсь інтерес Потоцьких. — Тож наводьте там усі красу — поїдемо…

Колишнє тепло й надії знову зайшли в душу дівчини, і стало так легко-легко… Щаслива усмішка повернулася на личко Гертруди.


Станіслав Щенсний не приховував величезної радості від того, що скоро знову зустрінеться зі своєю коханою Гертрудою. Уже понад місяць він не бачився з нею. Занедбані белзькі справи засмоктали його по вуха; довелося добре відслідковувати рух податків і грошей, вислуховувати скарги міщан і приймати соломонові рішення щодо них. Та тільки-но випадала вільна хвилина, у голові виникав образ дівчини, і жив він усередині юнака самостійним життям. Гертруда там веселилася, жартувала, промовляла до нього, усміхалася й спокусливо роздягалася; ішла додому, не зважаючи на його прохання… Юнак намагався позбутися нав’язливого марева, та воно не покидало його ні вдень, ні вночі, ані довгими вечорами за картами й шахами в компанії Кароля. По приїзді в Кристинопіль юнак вирішив запросити Коморовських у гості. Але не він господар, рішення треба було погодити з мамою й татом. Як, як сказати, щоб не виникло підозр?.. Та удача захотіла стати на бік щасливця: Анна Ельжбета надумалася поїхати в гості до майбутніх сватів Мнішеків і вся була в приготуваннях до далекої дороги, а Франц Салезій відбув на тиждень до Станіславова: Катажина Косаковська, натхненна першою перемогою барських конфедератів, покликала його до себе обговорити ситуацію. Тож, упіймавши момент, коли замовк пронизливий крик Анни Ельжбети про слуг-телепнів, які не в те місце винесли просушувати панські перини, син поспішив до матері. Вона гнівно віддихувалася й уся ще була в темі перин, отож не дуже добре вникатиме в щось інше.

— Честь, мамусю. — Щенсний поцілував матері руки й був сама привітність.

— Щастя моє, ти один не виводиш мене із себе. — Анна Ельжбета знервовано обмахувалася віялом. — Вітер із псарні й конюшні, а вони під нього виставили постіль — уявляєш, які вар’яти[26]? Самі смердять, як худоба, ще й хочуть, щоб від мене псами відгонювало…

— Ми купимо для вас трояндової олії, мамо, і ви будете як найкраща квітка у світі, — лестив Щенсний. Анна Ельжбета розтанула й навіть усміхнулася — можна було продовжувати задумане. — Мамо, ви знаєте, що не в наших правилах бути комусь щось винними…

— Ти про що? — уточнила мати.

— Після Великодня, як ми із Сіраковським їздили селами, то заночували в наших сусідів Коморовських. Я їх кликав у гості, але влітку вони були зайняті, а зараз уже годилося б віддячити.

— Віддячиш, аякже, перини он лайном смердітимуть, — знову заводилася Потоцька. — Та й не для пса ковбаса. Що там нам якісь Коморовські? Хай будуть і так задоволені, що хтось із Потоцьких ощасливив їхню халупу ночівлею.

Перини почали виходити з голови Анни Ельжбети, і це було небезпечно для Щенсного. У хід пішов план «Б»:

— Та їхні землі з нашими сусідять, то можна було б колись у них і якесь село купити… Дітей досить мають, за посаг теж мусять думати…

Розрахунок спрацював, і мати махнула віялом.

— Добре, клич… Перини, перини добре витріпуйте, лайдаки, — переключила увагу пані, і Щенсний швидко побіг посилати гінця до майбутніх гостей.

Коли мати згадала, що не уточнила дати запрошення, було пізно: Щенсний уже відправив гінця. «Зле вийшло: я їду, Францішека нема… Ну та нічого, невелика птиця Коморовські…» — заспокоювала себе Анна Ельжбета. Та вже давно не була вона господинею своїх думок і своїх планів… Проте знав це лише її справжній володар, дозволяючи пані відчувати ілюзію власної свободи, і не мав Великий Болотний Дух жодного наміру відпускати Анну Ельжбету, свою найкращу годувальницю, у якісь там мандри…