— А для нас то що означає, тату?

Франц Салезій важко зітхнув.

— Турки — наші союзники… Вони вибувають — уся увага російської армії перекидається на Польщу. Усе може бути дуже, дуже непередбачувано для нас… Коли в 1708 році Москва влаштовувала тріумф Петрові І після перемоги над шведами, то поставили при в’їзді в місто три величні колони — символи для трьох країн: Швеція мала підпис «переможена», Польща — «оборонена», Україна — «звільнена». І так вони понині думають, що ми їм настільки винні, що маємо вічно лизати їхні зади — ми й внуки наші… Тож уже скоро й стовпа на своєму святі на нас не ставитимуть, бо будемо їхньою частиною, а не країною… Бо де тепер уже Україна, яку вони спочатку під захист буцімто взяли, а потім пережували й проковтнули, де?.. Навіть назви не залишили: Малоросією назвали, а тепер і південь — Новоросією. А нині ще й на релігійних почуттях українців на нашій території заграли, щоб їхніми руками нас придушити…

— А може, барські конфедерати переламають ситуацію? — У погляді Щенсного застиг біль.

— Не бачу я там лідера, сину. Кожен сам собі король — сваряться між собою, хто з них важніший і більше статків має. Мудрих і здібних до ведення війни не допускають тільки через те, що ті замалі маєтності мають… Дав я на них добрі гроші, і тільки одна перемога щойно — під Косьцяном… Пізно, тепер уже й навряд чи щось буде… Рум’янцев розвернеться від турків — і на конфедератів. Приправу росіяни до того здиблять, будь певен: то великі майстри брехливого антуражу. — Батько замовк, витер спітніле чоло й продовжив: — Мушу з тобою то все обговорювати з двох причин: по-перше, маємо вижити не тільки ми й наші статки, а й Польща. Нехай вони собі думають, що ми є як не на їхньому боці, то нейтральні. Бо, по-друге, як роззирнуться, кого їм на короля висувати, то будуть шукати отаких, як ми себе показали — «ні риба, ні м’ясо». Отоді-то й буде найкраща можливість і законно відстояти країну.

— А чого не можна просто змістити того короля, який не підходить країні?

— О-о-о, сину, куди ти зайшов! Воно б можна було десь отак віків десять тому, але не тепер: світ, бачиш, як тісно став пов’язаний. Жодна з країн світу нас би не підтримала.

— Чому? Як правитель нікудишній і всі то бачать, то чого вони б не підтримали? — не розумів Щенсний.

— Бо як підтримають, то таке згодом може статися й з ними… Ти знаєш хоч одну людину у світі, яка всім догодила?

— Ісус Христос, — не задумуючись, видав син.

— То чого його тоді розіп’яли? Не думав над тим? Отак і в кожній країні є повно невдоволених, яким тільки подай сигнал. Монарх — це святе. Настільки святе, що святе письмо зі своїми заповідями стає в його тінь. Тож ти маєш усі шанси стати королем. А там долучаться Мнішеки зі своєю родиною через одруження з Жозефіною. Вони ще добре пам’ятають, як росіяни обійшлися з їхньою родичкою Мариною Мнішек: видали заміж за свого царевича, того потім убили, а Марину в тюрмі згноїли. А син її — чотирирічний Іванко — що, що він їм був винен? Убили дитину, щоб на престол загаджений їхній не претендувала… І то є ті, що б’ють себе в груди й християнами називаються, правильними — православними… Нехай Бог убереже від їхньої правильності, що таке дозволяє з малими дітьми витворяти…

— Ти знаєш, тату, — невпевнено почав Щенсний, — є одна річ, яку я не можу зрозуміти… І вона мені дуже муляє… Я не можу її ні в кого більше спитати, тільки в тебе. — Запитально глянув на батька — Франц Салезій кивнув, і Щенсний продовжив: — От чого наші барські конфедерати так зачепилися рогом за оте зрівняння в правах католиків і православних, що його пропхала Росія? Хоча всі ми не палаємо любов’ю до росіян, та мені здається, що то є правильно: перед Богом усі ж рівні. Ти ж сам розказував про масонів, що вони як мудрі люди є терпимі до всіх релігій.

— Сину мій любий… — Старий Потоцький розгладив вуса — то була вірна ознака дуже важливої мови. — Настав нарешті час тобі дізнатися правду — важку, неприємну, та дуже цікаву правду, яка знімає одежу доброчесності з Росії й оцього на перший погляд справедливого закону про зрівняння в правах вірян усіх конфесій… — Старий шумно зітхнув і продовжив: — Так, ми, поляки, переповнені гонором, який піднімає нас над тими, хто інакший — за національністю, релігією… Хоча, думаю, то все можна було б перевиховати — достатньо перейти зі служби латиною на службу по-польськи, і багато хто прозрів би, думаючи над Божим справедливим словом про любов до ближнього й рівність… Так, напевно, навіть за років п’ятдесят-сімдесят терпимість би з’явилася… Хоча… — Франц Салезій подумав, — після Коліївщини, яку й спровокувала наша діяльна пиха й зверхність, уже й, напевно, через двісті… І то, як не буде повторення — ні з нашого боку, ні з українського — дав би Бог… Так от, ти знаєш, що наш пан Маурицій Вольф, твій любий наставник, до того, як приїхав до нас, був викладачем піїтики релігійного колегіуму, чув про таке? — Щенсний кивнув, і батько продовжив: — Ми з ним тут багато чого перетирали, і він мені оповів одну річ… Дику, страшну річ… Шкода, що її всі не хотіли чути: одні не вірили, що то правда, іншим було байдуже — ото тепер і маємо наслідки… Вольф був дуже дружним з ієромонахом Феофаном Леонтовичем — служителем Віленського Святодуховного монастиря: щовечора ходили один до одного і на чай, і на дружні бесіди… Десь так років із вісім тому Катерина ІІ послала ієромонахові запит: «Яка політична користь Росії від захисту православних у Польщі?» Імператриця хотіла знати думку людини, яка знає Річ Посполиту зсередини, і отой Іуда — по-іншому його назвати ну ніяк не можу — дав їй відповідь аж на шістнадцяти аркушах! І ти вслухайся й оціни, який там підлий розрахунок: він вважав, що, по-перше, усі ті кошти, що нестиме православний люд до своєї церкви, ітимуть у російську казну, а от уже їх можна використовувати у вельми, вельми цікавому напрямі — для підкупу польських магнатів, щоб ті підтримували російські політичні інтереси в сеймі чи через створення конфедерацій. А ще, — старший Потоцький підняв вказівний палець, — увага! — на отримання шпигунської інформації щодо змовницьких планів проти Росії — от найперше, навіщо їм підтримка православних храмів і єпархій! Тож істинна мета — то тотальний російський контроль над Річчю Посполитою, щоб, не дай Боже, не вийшла з-під її впливу… По-друге, — продовжив Франц Салезій, — був точний розрахунок, що православні українці — а їх тут майже півмільйона — за російської підтримки стануть на захист своїх прав і знесилять польську владу, а ти ж знаєш, Щенсний, як сильні держави люблять слабких сусідів, особливо Росія. І нещасні українці, запалені релігійним вогнем, без задніх думок успішно стають потужною проросійською силою. Третім пунктом на користь підтримки православних Леонтович назвав те, що з’явиться можливість забрати в Польщі родючі землі на шістсот кілометрів вглиб від російсько-польського кордону, та й не тільки землі, що більше віддають, ніж москальські болотні й заліснені, а ще й з великою кількістю люду. Православного, православного, — зауваж, Щенсний, — люду…

— То ота гра на релігії, виходить, ніщо інше, як бажання роздушити нас як державу й захопити наші землі? — Щенсний схвильовано заходив кімнатою.

— Так, сину, ти все правильно зрозумів. А ще ієромонах вважав, що захист православних змусить поляків визнати землі, прибрані Росією до рук у 1686 році. Ти уявляєш: забрали в нас наше, а тепер тиснуть, бо ми ніяк не хочемо визнати ті землі російськими…

І батько, і син довго мовчали, один — згадуючи безмежну російську підлість, а другий — осмислюючи її.

— Але ж, тату, — порушив мовчанку син, — вони ж і інші конфесії зрівняли в правах, не тільки православних…

— О-о-о, сину, не купляйся на те: тут розрахунок Росії знову подвійний: підтримують нібито польських протестантів, а насправді мають співчуття й підтримку протестанських європейських держав.

— Як то все складно, тату… А чого ж то ми всередині країни — між собою — не змогли до того дійти, обговорити й прозріти?

— Бачиш, важко прозріти там, де очі засліплює блиск золота чи бажання власної вигоди. Спочатку ми, Потоцькі, і наша партія дуже зіткнулися з Чарторийським і його «Фамілію»… Та вже ближче до цих подій і він зрозумів, куди Річ Посполита котиться, і почав мудрі речі проштовхувати в сеймі, та вже пізнувато стало: той російський підкуп дуже файно зробив свою справу. Ти знаєш, що в мене з Чарторийським колись був спільний кавалерський інтерес, і він нас сильно посварив та розвів надовго… Тепер признаюся тобі: кілька літ тому ми зустрічалися, обговорили ті паскудні перспективи Польщі й домовилися діяти спільно, навіть… — Потоцький сховав усмішку у вуса, — думали про те, щоб стати сватами: хотіли одружити тебе з його донькою… Та потім стишилися: зрозуміли, що про людське око — насамперед російське — треба й далі бути ворогами, бо точно б нас постаралися розсварити. Росія боїться єдності — вона розділяє, а тоді успішно володарює… Тож, сину, ти мусиш усе те знати, бо ти майбутня надія Польщі.

— І які в нас плани й дії, тату, щоб повернути міць Польщі? — задумано спитав Щенсний.

— План у нас колишній: не висовуватися. Мусимо бути добрі і до конфедератів, щоб потім нікотра курва не дорікнула тим, де ми були, і до росіян — нехай думають, що ми на їхньому боці. Ідемо до членства в масонській ложі, потім одруження з Жозефіною — то ще додасть тобі політичної ваги й майнової незалежності — точно вже нас підкупити їм грошей забракне, навіть зі всієї їхньої гадючої імперії, а там за рік уже й за коронування твоє можна буде думати…

Щенсний утупив погляд у підлогу й задумливо хитнув головою.


Отець-настоятель Сушненського й Нестаницького греко-католицьких храмів пан Длужнєвський виглядав розгубленим і знервованим: випадок зі спаленням людини в Сушні звів нанівець усю його проповідницьку роботу. Вони сиділи вдвох із Якубом Коморовським і роздумували, як то хоча б більше не допустити таких випадків звірства.