— Розпуста — це страшний гріх перед Господом, і я його не потерплю у своєму дворі. Вийдіть-но, — змахнула віялом десь позаду себе, і вийшли Карлічек із Каролінкою, тримаючись за руки. Каролінка ризикувала в будь-який момент впасти від слабкості й незбалансованості. — Роздягайтеся обоє вже й швидко, бо мені тут задушно для довгих посиденьок, — дбала за своє здоров’я Анна Ельжбета.

— Ваша милосте, — впав у ноги пані Карлічек, — дозвольте мені одному понести покарання, бо то я, я… тільки я в усьому винен… Пробачте мені, милостива пані… Дозвольте нам одружитися… Я спокутую той гріх, милостива пані…

Потоцька з бридливим виразом спостерігала благання Карлічека.

— Добре, приймеш усе ще й за неї, нехай…

Карлічек, плачучи, швидко скинув одяг. Пані махнула головою, і камердинер виніс на площу кругле дерев’яне корито.

— Зв’яжіть йому руки… А тепер залазь і сідай, — скомандувала пані.

Тисячі великих рудих лісових мурах діловито сновигали в кориті, відшукавши там приманку з меду. Нещасний голий Карлічек сів прямо на цей живий мурашник. Озлоблені комахи вп’ялися в ніжну шкіру сідниць, мошонку і… За хвилинку зойки бідолахи переросли в голосіння. Каролінка, не витримавши того, зомліла.

— Усі зрозуміли, що розпусти не треба робити? — Люди приголомшено мовчали. — Не чую! — підвищила голос пані.

— Та-а-к… — розгублений хор голосів поставив крапку в отриманому панському задоволенні.

Агнешка дістала сильний переляк від тієї екзекуції. «Треба будь-що змусити Вільчека одружитися… Я такого не хочу», — стукотіло в голові служниці.

— До суботи очухаєшся, курдупелю, — зневажливо кинула червоному й скусаному до крові Карлічеку пані Потоцька. — І в суботу матимете весілля — таке, яке заслужили своїм гріхом.


Тиждень тягнувся для Гертруди безкінечно довго. Після шалено пристрасного першого побачення все і колишнє, і теперішнє життя видавалося прісним і нецікавим. Якось раптово її дитячі інтереси зникли, і більше зовсім не хотілося ні прогулюватися, ні навіть говорити з Кордулею та Юзефою. Про що?.. Навіщо? Усі ігри, розмови тепер виглядали малюсінькими дрібницями, не вартими уваги, а те, що зараз є найважливішим у її житті, — о-о-о, — не треба нікому знати. «Зорею у води впасти я готовий, щоб розчинитись там і з дощами прийти й помити твої коси…» — засіло в голові й уже сотні разів прозвучало м’яким і приємним голосом Щенсного. Тіло за згадки про чоловічі пестощі озивалося солодким лоскотом безлічі метеликів. Добра й щира шістнадцятирічна дівчина, хоч і намагалася відмежуватися від світу дитинства, усе ж була дитиною, яка щойно отримала доросле тіло й прислухалася до його цікавих вражень. Найбільше Гертруді подобалися навіть не тілесні відчуття, а та увага, яку їй приділяв Потоцький, його мова, де була в центрі уваги вона, бо, як і всі, Гертруда любила, коли говорили про неї. Нічого ж цікавішого для кожної людини у світі нема, аніж вона сама. Її прагнення потрапити у звабливий і чуттєвий світ дорослого життя було нічим іншим, як дитячою потребою в любові. Недолюблене дівча було чи просто так собі затесало в голову — не знати… Четверо молодших дітей здавалися їй більшими улюбленцями батьків. Чи то зависоко піднята планка найстаршої сестри так тиснула на неї, чи то були звичайнісінькі ревнощі — Гертруда б і сама не відповіла, та завжди відчувала якийсь щем від того, коли бачила, як мама зачісує менших сестер чи коли усміхнений тато виношує на руках Францішека чи Йозефа. Великий і ласкавий Щенсний мав усі шанси стати для дівчини і татом, і мамою.

Гертруду часом уже дратувала посада найстаршої няньки, і загадкове слово «заміжжя» звучало як милий серцю відпочинок і бажаний порятунок. У Відні Коморовська любила спостерігати за молодими безтурботними парами: вишукано одягнуті панянки з граційною поставою невимушено йшли під руку з галантними кавалерами й так захоплено про щось розмовляли, що дівчині дуже хотілося бути третьою, але невидимою — десь там, між ними, щоб частина тих божественних емоцій осідала на половині шляху між Ним і Нею… Щоб і собі навчитися так говорити з чоловіками… Гертруда часто йшла за закоханими й жадібно ловила уривки розмов, інтонацій, а вдома, перед дзеркалом, намагалася відтворити їх — виходило гарно й упевнено, як й у австрійських красунь, от тільки… ніяк не знаходився відданий і постійний кавалер, на якому можна було б попрактикуватися.

На тому першому балу в Кристинополі панночка переконалася, що оті вправляння перед дзеркалом не були даремні — юнаки надовго зупиняли свій погляд на ній, а Гертруда з віденським шармом упевнено й граційно освоювала місцевий паркет. Як любить більшість людей свій день народження! Підвищена увага, приємні лестощі, подарунки, розкіш дружнього спілкування — ти як не Бог, то в нього за пазухою, ну а другий день після нього і всі решта триста шістдесят три грубо помазані прикрим відчуттям «мені чогось таки не вистачає» і «видно, я не так живу»… Так, як на другий день після пристойного застілля, коли живіт уже противиться простій вівсянці — подавайте-но сюди довге меню… Таке розчарування чекало й на вишукану та енергійну Гертруду: «Кавалери, де ви-и-и, ау-у…» — тиша… Не Відень. Не кристинопільський бал. Сушно — найбільша пустеля у Всесвіті. Місце заслання для краси. Монастир без стін. Латина й французька — корови й вівці, підходьте, поговоримо… Книжки, вишивка — місць утечі було небагато. Та й такі спокійні заняття були для Коморовської як загата на бурхливій гірській річці: вода прибуває, прибуває й ось-ось знесе кляту перепону…

Літня спека підсилювала неприємне відчуття наближення до точки кипіння. Гертруда прагнула змін. Стосунки з Потоцьким, і тільки вони могли стати єдиним шляхом порятунку із сушненської волі-неволі. Тільки з ним під руку бачила себе дівчина в безкінечних прогулянках — уже не Сушном, ні, Віднем. Вони були гарними й жвавими, як усі ті молоді австрійські пари, і вже хтось інший у невимовній заздрості йшов за ними… Думки як дзеркало, з яким залишаєшся наодинці: шукаєш, де ти гарніший, і в тому напрямку ще більше прикрашаєшся, уже самозакохано й не помічаючи якихось проблемних місць. У двері фантазійної кімнати стосунків із Потоцьким уже було пропхано мільйон прекрасних думок, і ще жодна погана не посміла заповзти туди гадюкою. Світло тих мрій було настільки яскравим, що Щенсний там був не інакше як янголом — добрим, вродливим, люблячим… І не просто янголом, а її власністю, що не зводить очей із Гертруди. Межі між реальністю й казкою вже не було. Її щасливий янгол прилетить до неї в суботу із зорі, яка «впаде у води, і, розчинившись, із дощами прийде й помиє мені коси…»


— Он ти де, Щенсний, — прочинив двері до бібліотеки панський маршалок.

Молодий Потоцький тримав на колінах розгорнуту книгу, а замріяний погляд поверх неї виказував істинну локацію його свідомості. Щенсний тріпнув головою й повернувся в реальний світ.

— Як ти думаєш, Каролю, забирати щось чуже добре?

— Ну та… — заскочений іншою течією Сіраковський намагався видати щось мудре. — Та ж відомо, що «не вбий, не вкради, не чужелож». Ясна справа, що то зле.

— Ніяк не можу того доперти: як заповіді Божі дані для світу людей і не можна присвоїти чийсь гаманець, чиюсь хату чи навіть кусень хліба, то чого країни спокійно загарбують собі чужі території?

Сіраковський уважно подивився на товариша.

— Слухай, ти якийсь цікавий сьогодні… Що то вже за нові вподобання? Поміняв одну панну на іншу, яка політикою зветься?

Станіслав Щенсний зітхнув.

— Тато наказав у тому руслі більше думати… Що простіші запитання ставлю собі, то важче відповісти… От дивися: ми є на території, яка чотириста літ тому була Галицьким королівством, і Казімєж Сильний прибрав ті землі до Польщі, і тепер їх маємо за свої східні креси. То нічого, що то дуже давно було, але, як копнути, то те наше є й не дуже наше. Що скажеш?

Сіраковський замислився.

— Та то нормальна річ, Щенсний. Як у хаті є покійник, то йому вже нічого не треба: ні чобіт, ні кунтуша, ні його улюбленого крісла чи пляшечки — то всі й ділять той спадок між собою. Те королівство теж уже померло, чисто як людина: воно не давало собі ради — вважай покійник. То що, земля безгосподарна буде? Та й забирають її, як ті чоботи…

— То, по-простому кажучи, як якась сильніша країна поклала на якусь іншу око, то їй треба зробити з неї покійника, не здатного керувати у своїй хаті своїм майном?

— Ну а що ж Росія з нами витворяє? Вона й робить із нас такого мертвяка… Ото мій батько розповідав, що десь на сеймі вітебський посол виступав, — Богомолець його прізвище, — і ота його мова не сподобалася російському послові Репніну, тож він і каже: «Пан Богомолец, а пошел-ка ты прочь на свое место…», а другому сказав, щоб багато не говорив, «а то получит в сраку». Ти, Щенсний, уявляєш, щоб польський посол так у Росії поводився? А кого з впливових поляків обламати хочуть, то на підводу і в Сибір, щоб мозок на холоді зменшився… Та й призначили того нашого короля теж вони, щоб Річ Посполита швидше трупом стала. Вийняли з-під своєї імператриці-кобилиці й нам всадили, щоб слухняний далі був. Та що то я сьогодні як командир барських конфедератів? — прокашлявся Кароль. — І нащо нам музики, як у нас довгі язики… А що, пане, у нас при суботі інших планів не буде?

— Субота… Нєх жиє субота… — солодко потягнувся Щенсний, багатозначно підморгнувши до Кароля.


Душна липнева ніч не принесла сну Анні Ельжбеті. Вона сиділа перед відкритим навстіж вікном, і навіть мокрий рушник на голові й ноги в холодній воді не рятували від жахливого бажання вилізти, як гадюка, зі своєї шкіри, бо та обпікала й душила тіло непотрібним жаром. Від тих відчуттів її паскудна душа ще більше захлиналася власною жовчю підлих думок. Усі були винні в усьому… Усіх треба було як не вбивати, то катувати… З поступальних думок лишилася тільки одна — трон. Трон для Щенсного. Усіх, усіх, хто став на дорозі до нього, треба вбити… Думки крутилися блохастим собакою, що вхопив себе за хвіст і намотував кола в злобі й безвиході. Анна Ельжбета прикрила очі, і там, у голові, вишукувала нові кандидатури для покарань. Розслаблене тіло в зручному кріслі очікувало на прохолоду. Щось доволі важке м’яко ступило їй на коліна й зручно вмостилось внизу живота. «Кіт… Який важкий…» — пустила нову думку між чорні жовчні хмари Потоцька, та за хвилю блискавкою майнуло: «У мене ж нема кота… Нема!!!» — і вона зірвалася на рівні ноги, з криком стріпуючи нічну сорочку. Забулася, що ноги в кориті, — рушилася і з розгону розпласталася на підлозі. Слуги, що прибігли на галас, потай втішалися жалюгідному вигляду чи то облитої, чи обпісяної від переляку пані — такої страшної вдень, а зараз просто мокрої безпомічної курки. Втішалися й примари — слуги Великого Болотного Духа — тому, як добре підігріли свою вірну слугу: чим знервованіша, тим більше нових жертв покладе вона на тарелю їхнього господаря…