— Та я тебе розумію, Щенсний. Вона, скажу тобі правду, і мені самому сподобалася, та бачу, що прихильніша до тебе… — Сіраковський зітхнув і продовжив: — Але сьогодні я трохи про інше, бо моя голова нині холодніша, аніж твоя. Завжди, як починаєш їхати чи йти, то ти знаєш, куди хочеш і на що розраховуєш наприкінці шляху. Ти маєш думати про те, до чого можеш прийти, розумієш, Щенсний? Тобі ж тато з мамою призначили, до кого ти мусиш рухатися. — Молодик кивнув на портрет Жозефіни. — То чого ти сходиш на іншу стежку? Ти думав, куди вона приведе?.. Бо вже як ти за природу, то й я тобі скажу так: ніхто не бачить, як вода випаровується: потихеньку, помаленьку й не видно, та вже як вона в хмари набирається й грозою суне — отоді вже всі навтьоки…

— Ти за яку грозу? — уточнив Потоцький.

— Та, прошу пана, навіть за дві: або ту, що ти можеш наробити, або ту, що зроблять твої тато й мама, — то без різниці, бо в обох випадках я сухим аж ніяк не вийду. А в другому випадку, перепрошую, ще й без яйок залишуся: твоя мама з них яєшню приготує… І тоді дівчата точно мені вже не смакуватимуть — буду не хлоп, а каліка, доведеться в монастирі целібату дотримуватися… А я б того не хотів, бо люблю м’ясо, горілку й дівчат — отак, — закінчив Сіраковський.

— Боюся, Каролю, що то буде яєшня на більшу пательню, — засміявся Щенсний, — та не будемо наперед загадувати, пливімо за течією, а там кудись та й винесе.

— Гм-м, тепер так, а після як? — гнув своєї Кароль.

— Не знаю. Кажу тобі: хоч миска з пирогами, хоч дідько з рогами, їдьмо вже, — урвався терпець Щенсному.

— Чи далеко панство зібралося? — поцікавився конюший Вільчек, виводячи коней для Потоцького, Сіраковського й двох гайдуків.

— Та… Так, аби вдома не сидіти… І кров молоду розігнати — свою й кінську, — ухилився від прямої відповіді Кароль.

— Вважайте, щоб сідло зручне було, а то так кров розженете, що баби довго не захочете, — застеріг Вільчек.

— Та ти знаєш, Яне, а то було б не зле, зовсім не зле, — по-змовницьки підморгнув Сіраковський.

Вершники рушили, а Вільчек довго стояв у задумі: «Агнешка… Точно вже всім розкудкудакала, стерво…»


Майже півтори години галопу — і вершники опинилися у Виткові. Численні дітлахи з цікавістю споглядали рідкісну появу багатого панства в їхній місцині. Сонце вже наближалося до заходу, коли процесія повернула в бік Сушна. Ліс тішив приємною прохолодою й безліччю пташиних співів. Вершники спішилися й повели втомлених коней під вуздечку: далася взнаки дорога завдовжки двадцять п’ять кілометрів.

— Ну як ти, Щенсний, витримав ту дорогу? — поцікавився Кароль.

— Коли я думаю про неї, Каролю, то сили звідкись наче прибувають. — Щенсний трохи втратив той лоск, який наводив удома, та молодість на те й дана, щоб завжди залишатися вродливим — спітніле обличчя й рум’янець навіть додавали йому привабливості й шарму — то були ознаки справжньої чоловічої впертості, що сподвигла його на такий довгий шлях і яка так подобається дівчатам.

— А сурма твоя як там після сідла, ще сурмитиме чи ні?

— Пане Каролю, моя сурма готова навіть до бою, — віджартовувався Потоцький.

— А моя вже ні для кого не хотіла б грати… А було б таки добре, якби панянка Коморовська дала тобі одкоша, — мудрував маршалок, — бо як я ще так зо два рази проїдуся з тобою, то й склянки свої поб’ю, — потер сідниці Сіраковський, — і господарство своє як не знищу, то витрясу…

Дорогу перетнула літня жінка з великим оберемком трав; обернувшись, довго дивилася вслід лісовим гостям. Знахарка Іванна відчула щось недобре. Що саме, ще й сама не знала достеменно, та ззаду за чоловіками її видюче око вловило примарну тінь біди. З галявини на узліссі невелике село було видно, як на долоні: лінива череда корів розходилася між маленькими хатинками; верескливі дітлахи потроху залишали вулицю; де-не-де у вікнах загорялися маленькі вогники свічечок — село готувалося до сну. Найближче до чоловіків був сільський цвинтар, і останні промені сонця різко виокремлювали чорні хрести на тлі неба.

— А що буде, як вона не прийде, га, Щенсний? — Кароль вдивлявся разом із Потоцьким у бік села.

— Навіть не думай так, Каролю… Прийде, обов’язково прийде… Або мене на тому кладовищі поховають… — Щенсний уже почав нервуватися.

— Е-е-е, не говори дурного, друже. Ми з тобою в одній упряжі ходимо, а мені на цвинтар іще зарано. — Кароль зараз найбільше хотів додому, до склянки теплого молока й прохолодних простирадл ліжка.

Ворони влаштовувалися на нічліг, шумно з’ясовуючи гніздові претензії, та нарешті затихли й вони. Несміливий блиск перших зірок почав пробиватися на тлі нічного неба. Напруга в душі Щенсного зростала, наближаючи його до межі відчаю. Сенс життя для нього буде втрачений тут уже й назавжди, якщо сьогодні він не побачить своєї Гертруди. Схвильований погляд вогнем пропікав дім Коморовських, що височів на пагорбі. Кароль міцнішав в іншій потаємній мрії: «Не йди, не йди, дівко… Не треба тієї пригоди на дупу ні тобі, ні мені. Ніби ти є мудра дівка, Богу дякувати…» Кожна хвилина очікування додавала йому все більше відчуття щастя. Два гайдуки теж охоче повернулися б додому: дорога вночі через ліс — то не жарти, то гра з чортами, а їх тут повно: то не є територія Бога, о ні…

Раптом ворони сільського кладовища стривожилися, знову зчинили лемент; Сіраковський і гайдуки занепокоєно переглянулись і перехрестились. Невеличка темна постать рухалася до них. Щенсний прошепотів: «Вона… Хвала Богу, вона…» — і поспішив назустріч. Посмутнілий Кароль із гайдуками відвели коней трохи вбік і сіли точити ляси. Великий оранжевий місяць звісив своє ідеально математичне тіло між стовбури дерев; вітер стих, таємнича ніч повні тихо вступала у свої права; ніхто навіть не приділив уваги тому, що вдруге закричали потривожені ворони…

Щенсний у радісному збудженні обійняв Гертруду, потім галантно впав на одне коліно, поцілував дівчині руки й сховав між них своє лице. Гертруда ніжними пальчиками провела по обличчю Щенсного — в обох це вийшло природно й зовсім не за усталеними правилами тогочасного етикету. Дівчина першою згадала про його далеке існування й делікатно забрала руки.

— Я… теж рада вас бачити, пане Станіславе Щенсний…

— Щенсний, просто Щенсний, Гертрудо. І я сьогодні дійсно дуже щасливий від того, що знову бачу тебе. Будьмо на «ти», гаразд? Ходімо он туди, сядьмо, — показав у бік великого дуба Потоцький. — Як ти дійшла? Не боялася?

Гертруда почувалася захищеною біля цього рослого юнака, хоча ще недавно, дорогою до лісу, у неї цокотіли зуби — чи то від страху, чи то від очікування зустрічі.

— Якщо чесно, то трохи було лячно, особливо біля цвинтаря: усе здавалося, що хтось за мною йде.

Пара сіла під деревом, і усміхнений Щенсний усе не міг відвести погляду від Гертруди. Юнка зніяковіла, поправила густе волосся рукою.

— Що, щось на мені не так?

— Усе, усе в тобі так, найгарніша дівчино у світі… Просто не можу намилуватися тобою й тішуся від того, що ти поруч.

— Ти є щенсний від того, так? — засміялася Гертруда.

— Дуже, дуже щенсний, моя панно, — не ховав емоцій Потоцький.

— Дивися, який сьогодні в нас пан місяць — добре буде додому і тобі їхати, і мені йти, — перевела погляд дівчина на пишнотіле нічне світило. — А ще придивися добре, Щенсний, і там ти побачиш Каїна і Авеля. Он, будь уважним: ото Каїн, і він тримає на вилах Авеля, бо вони посварилися, коли складали снопи на віз, — водила пальчиком по уявних обрисах.

Чи була то місячна магія, чи магія Гертруди — свідомість Потоцького наче погойдувалася на хвилях блаженства… У зовсім іншому й далекому світі залишилися його сім’я з численними титулами, їхні меркантильні інтереси, усі снобістські цінності, наліплені тривалим вихованням на чисту душу юнака. Він міг би цілу вічність сидіти отут, серед лісових трав, з цією дівчиною, не потребуючи нічого й нікого в цілому світі…

— Ти мене чуєш, Щенсний? — Дівчина вловила хвилю задуми юнака.

— Так, так, я чую: «Третя чверть місяця зветься гнилушею», — відповів Потоцький.

— …так от, у гнилушу не можна рубати дерева для хати, бо їх неодмінно попсує шашіль, — закінчила Гертруда. — А ще тепер треба прикусити палець, яким я показувала на місяць — це заборонено, бо всохне, ось так… — і прикусила свій пальчик.

— Дозволь мені теж його трішки гризонути, бо я за ним слідкував. — Щенсний ніжно поцілував, а потім жартівливо покусав палець юнки зубами. — Тепер із ним усе буде гаразд. — Обоє засміялися, і місячний відблиск в очах іще більше висвітлював взаємне захоплення одне одним. — А як там твої сестри поживають? Не вистежили тебе?

— О-о-о, та то була ціла історія… Ми з Кордулькою щовечора перед сном говоримо, а тут довелося сказати, що в моїй кімнаті миші завелися, а я їх боюся й через те піду спати надвір, на сіно — воно в нас на подвір’ї під дашком. То вона похапала котів, напевно, з цілого села й зачинила їх у моїй кімнаті. Вони там так репетували, що аж Йозефа розбудили. Мама прибігла їх випускати — вони так мчали, як коні на перегонах… А драбинку я від Кордулі сховала, щоб вона наверх на сіно часом не вибралась і не побачила, що мене нема.

Щенсний щиро сміявся з тих маскувальних пригод Гертруди, і обом стало затишно й добре, навіть нетривале мовчання було приємним і необтяжливим — так, як і має бути між близькими за духом людьми. Вологий туман почав огортати ліс сивим покривалом, і Гертруда захвилювалася:

— Як вам буде їхати в тумані, коли нічого не буде видно? Може, тобі вже час, Щенсний?

— Заради тебе зорею у води впасти я готовий, щоб розчинитись там і з дощами прийти й помити твої коси…

Ліричні поетичні рядки Щенсного сколихнули Гертруду, і несподіваний порух душі підштовхнув її поцілувати юнака так, як вона цілувала своїх молодших сестер і братиків — ніжно, у щічку. Усе єство хлопця від радості наче піднялося високою хвилею солодкої насолоди, що вихлюпнулася незвіданими раніше почуттями. Щенсний сильними й водночас лагідними руками обійняв і притягнув до себе Гертруду — пружні губи юнака дістали палку відповідь повненьких вуст дівчини…