— Так, ясновельможний пане, так і буде.

Найбільше допомоги потребували халупники й захребетники: перші зовсім не мали землі, тільки таке-сяке житло, а другі ну нічогісінько не мали за своїм хребтом — власною була тільки душа, тож догоджали, наймитуючи, іншим. Щоправда, у Виткові таких було зовсім небагато, бо майже третину становили євреї, які мали дохід у ремеслах і традиційно в комерції.

— Може, пообідаєте в нас отут? — несміливо запропонував війт, і Потоцький уже навіть рота розтулив для згоди, як:

— Ні, ні! — категорично заперечив маршалок Сіраковський, і, узявши трохи вищого Щенсного під лікоть, наполегливо відтіснив свого дорогого, ну дуже дорогого пана до карети. — Нема чого в такому бруді навіть слину випускати. Я за тебе шкірою своєю відповідаю… Тож вибач, мій пане, трохи поголодуєш, — бурмотів Кароль дорогою до карети.

Травневе сонце вже добряче припекло, і задушливе повітря ковдрою накривало людей.

— Напевно, дощ буде або й гроза, — витираючи спітніле обличчя, видивлявся у вікно карети Сіраковський. — Нам би ще якось до Обертова встигнути й до Полового. Одне на північ, друге — на схід, трохи довго буде. Давай, Щенсний, спочатку до Полового, а потім, як будемо вертатися назад, до Обертова.

— Каролю, а ти срібний посуд узяв? — хитро почав підходи до обіду Щенсний.

— На жаль, ні, — зітхнув маршалок, — та як ви, пане, не можете без нього, то я ту печену качку сам з’їм, що ж робити, — підтримав жартівливу хвилю Сіраковський, витягуючи плетений кошик із їжею. — Для здоров’я й за здоров’я — простягнув Щенсному срібного келишка із самогонкою. — Першим миєш руки, а другим — середину.

— Смакота яка! — зголоднілий Щенсний наминав качку, яка на свіжому повітрі смакувала більше, ніж на срібних тарелях у палаці.

— І не кажи, Щенсний… Я під час полювання теж встрелив три качки! — щебетун Кароль остаточно ввійшов у свою звичну кондицію.

— Дикі? — поцікавився Потоцький.

— Ну, вони були, може, і не дуже дикі, а ось їхня господиня…

Після Полового одежі й харчів на підводах залишилося не так уже й багато, і добре вимученим дорогою та майже літньою спекою людям і коням уже б варто було відпочити, та відвідин потребувало ще одне невелике село вбік від Виткова — Обертів. На небі почали збиратися високі сірувато-чорні купчасті хмари; посилилися пахощі лугових квітів і трав, десь далеко вже гриміло — насувалася життєдайна й непередбачувана травнева гроза.


Двоє дівчат-підлітків, сховавшись у лісових хащах, розглядали стару перекошену дерев’яну хатинку.

— Диви, Кордулько, скільки сушиться всякого зілля, — азартно шептала старша молодшенькій.

— То вона тим людей лікує? — цікавість Кордулі брала гору над боязкістю. — А миші, сушені миші ти там бачиш, Гертрудо?

— Ні, здалеку не видно, підсуньмося ближче.

Юнки з відважним блиском в очах навприсядки посунули в напрямку хатинки. Вінки з лісових трав і лляні плаття добре їх маскували. Весь ґанок був обвішаний пучками усіляких трав: кропиви, конвалії, лепехи, м’яти, а в одному з кутків висіли шкіри змій, коло них — курячі лапки. Двері хати заскрипіли, і звідти вийшли дві жінки.

— То ти, Ганю, запам’ятай: усе варити й по склянці до їди пити, і попустить та болячка твого чоловіка за тижнів зо два…

— Так, так, Іванно, дуже, дуже велике тобі спасибі, а то нема гіршої біди в хаті, як слабий і прикрий хлоп — усе йому не так: як не срачка — то болячка… Ще яєць тобі скоро принесу: кури вже починають нестися. Ну все, бувай здорова, — проторохтіла вдячна молодиця й швидко пішла лісовою стежиною в бік села.

Літня знахарка в довгому платті із запаскою неквапно поправила квітчасту хустку на голові й зайшла в хату. Дівчатка вперто пробиралися ближче й ближче: їх цікавив невеликий темний шпихлір[22] — хоч без жодного віконечка, зате з великими шпаринами. Хутко допитливі очі вивчали таємничу напівтемряву.

— А що ж ви тут забули?! — голос ззаду і за мить — сильний звук грому змусили дівчат заверещати від страху, а ноги чимдуж, не розбираючи дороги, понесли додому…


Щенсний у лісі вийшов із карети трохи розім’яти ноги. Природа відчувала грозу: повітря сильно пахло зеленню й свіжістю, гра світла й тіні різко виокремлювала обриси вікових дубів і сосен, сила небесної музики, наростаючи, усе більше нагадувала величну кантату, і усміхнений юнак відчув себе частиною якоїсь прекрасної казки. Неподалік від дороги ріс здоровенний цікавий гриб із багатьма шапинками, які поверхами стояли одна на одній, та починалися всі з однієї ніжки. Панич присів і зацікавлено почав його розглядати. «Може, забрати із собою — Вольфу покажу?» — заледве встиг подумати, як щось зненацька збило його з ніг — Щенсний уже лежав на спині, а зверху була неймовірної краси дівчина з виразними синіми очима й розкішним квітковим вінком на густому русявому волоссі. Мить — і лісовичка щиро засміялася, блискавично сп’ялася на ноги, і тільки кущі зашаруділи. За хвильку біля ошелешеного хлопця промайнуло ще одне подібне, тільки менше диво, яке мало цілком людські риси й голос: «Гертрудо, почекай! Гертру-у-до!»

Здивований Сіраковський намагався осмислити картину: Щенсний лежав, розкинувши руки, у ногах височів гриб-баран, а панич, широко всміхаючись, дивився в небо й не зважав на великі краплини дощу, що вже пробивалися через листя. «Усе, усе… недопильнував, пропав я…» — було першим, що подумав Кароль.

— Щенсний, ти… що? До янголів хочеш чи гриб тебе так вразив? Та не отруйний він, — тупцював навколо Кароль, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Та пан не відповідав маршалкові, натомість ще й почав безупинно й голосно сміятися, і чим далі, тим більше смутнів Сіраковський. Нарешті струмки дощу стали сильніші, і обоє — і Щенсний, що й далі сміявся, і заклопотаний поведінкою пана Кароль — побігли до карети.

— Ти знаєш, Каролю, а я мавку бачив, навіть дві, — нарешті прояснив ситуацію сяючий Щенсний.

— Не міг ти її бачити, — Кароль недовірливо дивився на друга.

— І чого то не міг? Бачив же, ще й ближче, ніж тебе!

— Та ти що — куди вже ближче? Кохався з нею чи як?

— На жаль, Каролю, ні-і-і… А хотілося б…

— То ти, Щенсний, дійсно щасливий, бо мавки всіх із собою забирають… І я коло тебе залишився щасливий, — замислено закінчив Кароль.

Сильна злива миттєво перетворила лісову дорогу на болотне місиво, і делікатні колеса карети раз у раз грузнули й стишували хід.

— Мусимо попроситися на ніч, бо не доїдемо далі — ні до Обертова, ні до Кристинополя, — Кароль сильно переживав за ночівлю пана й скерував кучера до найближчого села Сушна, яке належало дрібному шляхтичеві Якубу Коморовському з гербу Корчак. Міцний жилавий чоловік середнього віку впустив промоклих до нитки людей у свій палац — хоч і кам’яний, та, як і всі палаци того часу, під солом’яною стріхою. У домі було чутно запахи випічки, сушених трав і тонкий аромат молока — такий запах завжди панує там, де є маленькі діти.

— Проходьте, проходьте, пане Потоцький. Маю за велику честь прийняти вас і ваших людей у своєму домі, — привітний Якуб провів гостей у простору кімнату. — Зараз ми й вечерю зберемо.

Потоцький іще ніколи не бував у таких скромних будинках біднішої шляхти й з цікавістю роззирався навколо: хоч прості дерев’яні меблі були й не настільки вишукані, як у його палаці, та загальна атмосфера будинку — дерево, чистота, мереживні занавіски й вишита скатертина — якось органічно вписалися в його особисті враження від свободи, поїздки, лісу й мавок, створивши повну ілюзію перебування в зовсім іншій, майже казковій реальності. Щенсному подобалась і вона, і те, як він почувався: його ніхто не контролював, його всі поважали, йому були вдячні — хотілося, щоб ці відчуття головного героя гарної п’єси не закінчувалися ніколи.

До вже накритого столу вийшла вся родина Коморовських.

— Ми зі старшою донькою Гетрудою-Христиною мали велику честь бути у вас на великодні свята, а тепер дуже раді вашому візиту. — Якуб готувався представити молодому Потоцькому всю свою сім’ю. Та далі Щенсний вже погано сприймав інформацію: перед ним стояла лісова мавка, тільки вже в синьому платті, що ще більше підкреслювало красу волошкових очей та гарного обличчя в обрамленні каштанового волосся.

— Гертруда-Христина, — легенько присіла в поклоні тендітна дівчина, і спогад про лісову пригоду хитрим усміхом сидів у її очах.

Для зачарованого Щенсного вже нічого більше не існувало — у таке оніміння входять перед мистецьким чи архітектурним шедевром, перед величним водоспадом чи веселкою — тим, що скидає з п’єдесталу звичні цінності й вмить опиняється на вершині твоїх уподобань, стаючи абсолютом мрії й викликаючи непереборне бажання дивитися безкінечно, щоб знаходити все нові риси й рисочки довершеності. Юнак відлетів в інший світ, і лише непомітний штурханець Кароля привів його до тями.

— Так, так, для мене… це велика… честь… Я радий вас знову бачити… Ми… ми ж танцювали поруч полонез, правда?

— Так, ви — з пані Мнішек, а я — з татом. А ще ви були неперевершені у виставі, пане Щенсний. — Дівчина мала дуже приємний голос, що наче гладив і вуха, і душу.

— Познайомтеся, пане Станіславе Щенсний, ще з меншими доньками: це Юзефа, а це Кордуля. Бог спочатку давав мені дівчат, а потім уже й хлопці пішли. — На руках у Юзефи сидів дворічний хлопчик, а пані Анна Коморовська тримала немовля. — Ото дружина сиділа з меншими дітьми вдома, а ми з Гертрудою мали приємність відвідати вас, своїх сусідів. — Очі Якуба випромінювали ласкаве тепло, коли він окидав поглядом своїх рідних.

— Прошу дорогих гостей до наших нехитрих наїдків, — жінка привітно всміхнулася, — хоча й знаєте, як то кажуть: «Ліпше вдома хліб, капуста, ніж деінде курка тлуста». Та й курки в нас сьогодні нема — подякуймо Богу й за ці пироги з пшоном і квасолевий суп. Увечері наші служниці Марися і Юзка йдуть на одну важливу сільську справу, то вже вибачайте — чим хата багата.