Сіраковський розвернувся вбік, видав нутряний звук і виблював прямо собі на чоботи.

— Фу-у, яка ж то неприємність, — єхидно продовжувала пані Потоцька. — Але, скажу вам, Каролю, усе одно менша, ніж ви б то зробили, будучи взутим в оцей іспанський чобіт. — У кутку стояла чорна металева конструкція у вигляді чобота. — Отут стягують кріплення, стягують — і все, уже ніколи не станеш на ту ногу, хіба костоправ відріже її й викине псам.

— Я… Я все, все зрозумів, ясновельможна пані. — Зблідлий і перемазаний блювотинням Кароль дійсно все зрозумів. — Я вам обіцяю, що з Щенсним нічого, зовсім нічого не станеться. Я хочу жити, пані Потоцька, — жалісно додав і розплакався.

— Будеш, будеш жити, якщо дотримаєш слова, — переможно завершила «лекцію» Анна Ельжбета, і від того була на вершині блаженства. Навіть червонясті очі, що на мить блимнули з кутка, не скинули її з тієї вершини.


Дві підводи — одна з харчами, а друга з одягом — повільно викотилися за браму палацу; у кареті, яка їхала попереду, сиділи молодий Потоцький і Сіраковський. Шість гайдуків-вершників оточили караван по боках — усі плавно рушили назустріч ранковому сонцю. Шлях до сіл лежав через густі сосново-дубові ліси, які суцільним масивом тягнулися від Кракова до Тернополя. Той, хто заблукав у них, мав усі сумні шанси ніколи й не вийти. Потоцький згадав дивну історію про те, як кілька років тому шестеро збирачів податків, зрізуючи шлях через ліс, заблукали — лише один зміг вийти, і то напівбожевільним: усе плакав і схлипував, розказуючи, як коні в лісі здохли від голоду: ліс був настільки густий, що й трави під деревами майже не було; про те, як вони втікали від якихось страшних, у моху й баговинні чудовиськ, а назустріч їм простягали руки й мило всміхалися вродливі дівчата, у яких ззаду, на спині, було видно хребет і волочилися кишки. Так і помер той бідолаха в стодолі біля палацу, намагаючись сховатися якомога глибше в сіно від чогось страшного, що прийшло за ним і котре бачив тільки він. Та Щенсний не вірив, що там дійсно може бути щось подібне: смарагдова зелень весняного лісу вигравала в чистих краплинах роси під усеосяжною ласкою вже гарячого сонця; розмаїття пташиних голосів співало гімн весні, теплу й коханню; ніжно-голубий килим печіночниць красиво обрамлював дорогу, а повітря… Повітря було настільки чисте й насичене лісовими пахощами, що хотілося його не тільки вдихати, а й, якби можна було, їсти великою ложкою про запас, бо ж ні в яку пору року нема такого повітря. Та й кожен подих для Щенсного був удвічі смачнішим від усвідомлення того, що це повітря такої давно бажаної свободи…

— Каролю, ти чого сьогодні такий мовчазний? Щось сталося? Та ж глянь, яка краса навколо — душа й тіло співають. — Усміхнений і щасливий Станіслав Щенсний прагнув розговорити друга, щоб довершити красу моменту приємною розмовою. Та Кароль, незвично блідий і тихий, махнув рукою й видав коротке:

— Та щось так… живіт скрутило, перейде… — Перед очима ще стояли ті жахливі знаряддя тортур, якими так настрашила його Потоцька. Хлопець добре розумів дистанцію між родами Потоцьких і Сіраковських: його рід за статками був «незрівнянно мала математична величина» супроти магнатського, та йому боліла душа від усвідомлення того, як паскудно, на жаль, кількість грошей прямо пропорційно пов’язана з величиною плювка, що може дозволити собі одна людина стосовно іншої, нехтуючи Божою й людською мораллю. В усі часи великий гаманець успішно робив і робить із людей велике гімно. Батьки виховували його в пошані до всіх, та після таких уроків спілкування, один із яких сьогодні дала йому Анна Ельжбета, він ніяк не міг виробити своє особисте пристосування до неприкритого людського хамства й агресії. Кароль мовчав, відходив… Кароль приходив до норми.

Карета несподівано зупинилася. Щенсний визирнув у вікно: маленька болотна качечка неспішно переводила свій виводок через дорогу.

— Треба вийти. Може, розімнемо ноги?

— Почекайте… хвилю почекайте, пане Щенсний. — Кароль ожив із несподіваною енергією. — Спочатку я… Я спочатку… — Від виконання доручень пані Потоцької залежало саме життя Сіраковського.

— О-о, диви, як ожив! Приємно знову бачити тебе таким, друже! І що ж то на тебе так добре вплинуло? — гарний настрій Щенсного розвинув його красномовність.

— Як що, пане Щенсний? Одна гарна думка… дуже гарна думка, — повторював замислено Кароль, діловито оглядаючи дорогу й кущі: чи що часом не загрожує молодому спадкоємцеві.

— Ну, Каролю, і яка?..

— Проста, як зупа, пане Щенсний: діти, мої діти… Я хочу побачити своїх дітей…

— Так ти ж іще ніби нежонатий?

— От я й кажу: як вас не впильную, то й ні жонатий не буду, ані дітей своїх не побачу. — Кароль не знайшов нічого підозрілого, і звеселілий Щенсний вийшов із карети.

— Йой, Каролю, чесно кажучи, уже й дупа болить сидіти. Далеко ще?

— Зараз буде Корчин, а трохи далі — Витків, іще десь так до двох годин.

— Забагато для моїх сідниць. Пройдімося трохи пішки, що?

— Та давай, Щенсний, — апетит будеш мати кращий. Хліба маємо цілу підводу — прогодуємося. Чого боятися, ходімо… — Кароль поступово ставав колишнім — збільшення віддалі від Кристинополя пішло йому на користь, і він відкинув зайву для їхнього зі Щенсним віку офіційність.

Десь через милю шляху з придорожніх кущів почувся якийсь тріск і щось зелене почало пробиратися в гущавину. Гайдуки спішилися й почали наздоганяти — скоро привели двох дуже переляканих жінок у сплетеному з трави одязі. Брудне скуйовджене волосся, синюваті худі обличчя, чорні й зранені до крові ноги показували, що вже довгенько вони поневіряються лісами.

— Як звати й чиї ви будете? — Сіраковський мав великий досвід спілкування з простим людом.

— Пана Потоцького ми… З Виткова… Я — Галька, а вона — Стефка, — промовила відважніша. — У Стефки всі від чуми вмерли, хату спалили, жити немає де, і ріднí не зосталось… А мене спалити хтіли… Сказали, що я відьма й чуму на село наслала…

— Ну та диму без вогню не буває, чогось-то вони так подумали. Що скажеш? — дошукувався істини Кароль.

— Бо… бо… — скривилася жінка в змученому плачі, — корова моя їм в око впала… а вона така ладна й тільна… Не хтіла я її до тієї процесії давати, а вони…

— Зрозуміло, у чому тут справа. — Кароль уже з таким стикався, і Потоцький запитально дивився на свого економа. — То, пане Щенсний, така дуже буцімто помічна річ від чуми існує: худобу ганяють по селу туди, назад і навколо: вважають, що подих худоби забирає чуму, та часом і худоба вже не витримує тих обходів. Ну, милостивий пане, — стишив Кароль голос, — прошу показати свою ласку для знедолених, — і, моргнувши Щенсному, кивнув на підводи.

— Підійдіть обидві сюди, — панич відтягнув покривало з підводи, — візьміть собі одяг — надіньте його, і ми зараз дамо вам ще й хліба. Ну ж бо, справуйтеся, і поїдете з нами у Витків — я не дозволю вас ображати.

Жінки тремтячими руками вишукали собі одяг і за якийсь час вийшли вже в людській подобі; вдячні очі світилися надією.

— Ото будете знати, що пан Потоцький за вас подбав, як за своїх людей, — розставив усі крапки над «і» Сіраковський, і жінки впали перед Щенсним на коліна.

— Дякуємо, пане Потоцький… Ми будемо молитися за вас… Вашої доброти не забудемо ніколи, — говорили швидко й наперебій, бо сьогодні їх не просто повертали до людської спільноти, до якої без цієї зустрічі точно вже не було вороття, а ще й дали одяг, і він став шансом на продовження їхнього життя — вони б його ніде й ні від кого без цієї рятівної підводи не отримали б…

Під уже добре пекучим травневим сонцем караван із допомогою рушив далі. Настрій Щенсного теж покращувався з кожною милею: завдяки допомозі жебрачкам він відчув у своєму ще незіпсутому серці велику втіху, яку відчувають лише ті, хто здатен безкорисливо й по-людськи зробити комусь добре, бо натомість ангели тих, хто отримав допомогу, вкладають навзаєм у такі душі спокій і вмиротворення. Про наближення до Виткова їх сповістили безперервні церковні дзвони — так теж проганяли чуму.

Підводи в’їхали на майдан села, периметр якого був обліплений дерев’яними хатинками, накритими соломою. Спочатку численні допитливі дітлахи, а згодом і недовірливі та похмурі дорослі заповнили площу. До гарно вбраних панів поспішив війт села, уклонився.

— Бачу, то від пана Потоцького щось привезли…

— То, прошу пана війта, і є сам пан Потоцький, тільки молодий, — ліпив славу Щенсному його маршалок.

— О-о, простіть мені, пане, я не знав вас… На коліна перед паном Потоцьким! — обернувся до земляків і сам прийняв позу смирення.

Станіслав мав змішані почуття, та вирішив розібратися в них потім.

— Встаньте всі! — чистий, вродливий і молодий Щенсний зі звучним і гарним акторським голосом уособлював для селян недосяжного янгола, що з якогось дива опинився в бруді їхньої глушини. Люди несміливо піднялися. — Настали важкі часи для всіх нас, та треба вижити. Ми, Потоцькі, не забули про свій люд. Треба, щоб ті, хто опинився в найбільшій скруті через чуму, вийшли вперед — ми хоч трохи допоможемо одягом і харчами. Моровиця відступить, якщо всі будемо дружні й допомагатимемо один одному… — прості й звичайні слова з уст майже янгола стирали іржавий наліт страху й недовіри із сердець людей і вселяли слабку, але надію, що хтось у цьому непевному й жорстокому світі не дасть-таки тобі цілком пропасти… — І ще одне, дуже важливе. Бог створив нас не звірами, а людьми, які мають виявляти милосердя до слабших, хворих, нужденних. Я хочу… ні, я вимагаю, щоб ви не тільки не виганяли оцих людей, — показав рукою на Гальку й Стефку, — а й спільно допомагали їм. І всім, хто буде потребувати того. Пане війт, маєте подбати за них. Зрозуміли?