Франц Салезій ходив по кімнаті, осмислюючи почуте.

— Ну, думаю, що та вся ситуація ще не найгірша, нехай би на тому спинилося… Поки відпочивай, Каролю. За кілька днів матимеш нову справу, іди.

Неподалік від дверей на Сіраковського вже очікувала його давня маленька приятелька — наймолодша донька Потоцьких, дванадцятирічна Пелагея Людвіка.

— Пане Каролю, я вже ду-у-же хотіла вас побачити! Де ж ви так довго пропадали?

Сіраковський підхопив на руки й покружляв юну панянку.

— І я дуже радий вас бачити, панно Людвіко! А боровся я зі страшним змієм у місті Белз. Ви ж знаєте, що навколо нього такі болота, і там засів страшенний триголовий змій…

Привітна Людвіка з усміхом і показним переляком в очах слухала добрі теревені Кароля: він був єдиною дорослою людиною в палаці, кому було діло до неї.

— А я на великодньому балу вже танцювала, — похвалилася дівчинка.

— Як я заздрю вашому кавалерові, — жартував Кароль. — І кому ж то таке везіння випало?

— Щенсному, та тільки один раз, — зітхнула дівчинка, — бо все був зайнятий своєю Жозефіною. А Пелагея Тереза весь час танцювала зі своїм нареченим — десь за півроку, як їй буде шістнадцять, її заміж віддадуть. Та знаєте, пане Каролю, — мала стишила голос, — той Міхал Єжи Вандалін Мнішек як дядько виглядає супроти неї. Але мені так хотілося ще танцювати!

— Мені прикро, що я не зміг бути на тому балу, а то б тільки з вами й танцював, — потішив Сіраковський самолюбство малої. — А де ваш брат зараз, не знаєте?

— У бібліотеці, напевно, усе читає й читає… Ходімо, проведу вас.

Станіслав Щенсний підвів голову на скрип дверей.

— О-о-о, нарешті хоч одне свіже обличчя за стільки часу! Вітаю, Каролю, як там світ поза Кристинополем?

— Честь, пане Щенсний! Світ тримається, бо і Бог, і чорти стараються. Ким же бо правити будуть, як усі вимруть? — жартував Сіраковський. — Та й дере до себе кожен найцінніше: Бог — найбільших праведників, а чорт — найбільших грішників, а тих, хто ще ні туди, ні сюди, залишили в спокої. Та я чув, що ви тут теж збираєтеся грішити, пане Щенсний?

Усміхнений Щенсний зробив великі очі.

— Що ти, Каролю! У цьому домі гріху нема місця! — І пошепки додав: — А шкода…

Сіраковський широко всміхнувся й голосно втішив молодого пана:

— Трохи терпіння, пане Щенсний… Ми, молоді хлопи, мусимо його мати, особливо уночі, — підморгнув Щенсному, — і зранку, як наша сурма голос подає. Та скоро, думаю, вирвемося на волю, і тоді вже затрубимо ними на всю округу, лиш би тільки файні дівки після чуми ще залишилися.

Анна Ельжбета з уже традиційним келихом на шнурочку замислено відійшла від дверей.


За три дні Станіслав Щенсний і Кароль Сіраковський стояли перед королем земель руських. Ті землі руські хоч і були дуже потріпані, та титул іще тримався на примарній жилці, і на хлопців покладали важливу місію з демонстрації турботи дідича про своїх людей. Франц Салезій довго мовчав, неспішно вивчаючи обличчя юнаків, наче вагався у виборі рішення. Нарешті важко зітхнув і почав:

— Правду кажучи, не хочу, зовсім не хочу говорити те, що маю сказати, та є таке паскудне слово «мушу»… І ви мусите. Та й узагалі більша частина нашого життя — то є примус. Ну, — махнув рукою, — то таке, то житейська філософія, десь колись потім… Даю вам двом супровід із шести гайдуків — розвезете дві підводи добра на східні від нас села, щоб люд знав, що не тільки він — дідичеві, а й дідич за нього під час скрути не забуває. — Старий встав, підійшов до вікна, знову помовчав. — Який гарний цей світ, особливо навесні… І треба ж, щоб така напасть його спаскудила, ще й у той час, коли все жити хоче. — Обернувся до юнаків, помітив у їхніх очах радісний блиск, — почали вже тішитися поїздкою, — скрушно похитав головою. — А тепер скажіть мені обидва, що в нашому житті, якщо припустити, що маємо все-все, є найціннішим. Можете назвати й дві речі. — Підійшов ближче, витримав паузу. Глянув запитально на Сіраковського. — Ну, пане маршалок?

— Я… я… я так думаю, — протяжно почав Кароль, — що то, напевно, є… гроші… і любов!

— То я так розумію, що ти був би найщасливішим, маючи власний будинок розпусти.

Кароль почервонів і по-дурному посміхнувся: старий влучив у десятку.

— А ти, сину, от уяви, що ти — то є я. Як думаєш, які дві речі на схилі життя твій батько вважає найдорожчими?

Станіслав мовчав, боячись провалити іспит і розчарувати тата. Маленький обпісяний хлопчик, що назавжди засів у ньому, у такі моменти вимикав мозок.

— Та скажи вже щось, — прошепотів Кароль збоку, відчувши ступор друга.

— Н-напевно, гроші… і Б-бог, — Станіслав Щенсний нарешті виокремив те, про що батько дбає найбільше.

Старий звів брови, щось пожував губами й сказав:

— Жоден із вас не є правий… Молоді ви занадто… Нехай Бог на мене не гнівається, та він так далеко, що ані в нього до мене, ані в мене до нього вже настільки сильного притягання нема. А гроші — то добра штука, але майже п’ятдесят літ, маючи їх цілу купу, я не міг купити за них того, що маю зараз… Це ти, сину… — Старий помовчав, і в очах обох — і батька, і сина — з’явилися сльози. — А друге, чого ви не купите за гроші, це наша Вітчизна — Польща, і треба, щоб вона була вільна, а не російське панство з Московії чи якесь там інше розказувало, як нам жити і які закони приймати, а які — ні… — Потоцький вичекав, утихомирив почуття й продовжив зі звичною твердістю в голосі: — Я знаю, що ризикую найдорожчим, посилаючи тебе, Феліксе, свого єдиного сина, у гущавину тієї зарази. Не думайте, що то є якась розвага для вас: щойно ви впустите ту думку в голову, можете наробити фатальних дурниць. Я міг, міг би поїхати сам, та й твоя мати була дуже супротив того, щоб їхав ти. Але пам’ятаєш, я розказував тобі про те, як кують залізо? Ти мусиш заробити і досвід, і авторитет, бо без них завжди будеш не Станіславом Феліксом Щенсним Потоцьким, а лише сином Франца Салезія Потоцького. Навіть як я помру, моя тінь стоятиме перед твоїм іменем і перед іменами твоїх дітей. Ім’я робити мусиш собі сам: твої славні справи — твоє славне ім’я. І ще: сподіваюся, що інших, не славних справ не буде, — закінчив батько.

Молодий Потоцький зі своїм маршалком, діставши сильний духовний запал від тієї розмови, пішли збиратися в дорогу, та не тільки Франц Салезій прагнув повиховувати своїх посланців.


— Так, ясновельможна пані, ми будемо дуже, дуже обачні, — щиро обіцяв Кароль Сіраковський, прикладаючи руку до серця й дивлячись чистим поглядом у холодні очі Анни Ельжбети. Однак пані давно вийшла з того віку, коли просто вірила чиїмсь обіцянкам, та й, певно, ніколи такого не було. Вона вірила в інші почуття, силу яких спізнала на собі: страх, ненависть, гнів. Тамуючи в собі холодну зневагу до молодого шляхтича, маршалка її сина, Анна Ельжбета мала своє бачення його завдань.

— Ходімо зі мною, Каролю, бо хочу остаточно впевнитися, що ви виконаєте все так, як треба й Щенсний буде живий-здоровий.

— Та… ясновельможна пані, ми всі під Богом ходимо… Я, звісно, буду старатися, але, як кажуть старі люди, там, на небі, усе від народження записано у великій книзі: кому, що і як на землі призначено… — дріботів збоку від Потоцької ввічливий молодик, намагаючись хоч трохи зменшити великий тягар абсолютної відповідальності, навалений на нього матір’ю молодого пана. Але вся логіка й усі аргументи інших людей закінчувалися для Анни Ельжбети там, де починалися її власні інтереси. А син і був її найбільшим інтересом і сенсом усього життя — минулим, сучасним і майбутнім. На двадцять чотири роки старший — уже сімдесятирічний — чоловік міг врізати дуба коли завгодно, і що — піти під опіку котроїсь із нелюбих дочок і ходити під волею зятя?.. Ні, не буде того, не буде. Станіслав Щенсний — ось та зоря, яка освітить і зігріє старість… Він послухає свою маму завжди.

Анна Ельжбета відкрила колодку на металевих дверях прибудови до господарської будівлі — звідти війнуло сирістю й запахом металу.

— Проходьте, Каролю, — пропустила вперед Сіраковського.

Маленька напівпідвальна кімнатка зустріла неприємною чорнотою. Коли очі Сіраковського трохи звикли до напівтемряви, його продер мороз по шкірі й аж перетрусило. Зате для Анни Ельжбети та реакція була прогнозованою і, як не дивно, приємною.

— Я проведу вам, Каролю, невеличку екскурсію. Бачу, ви тут уперше, і сподіваюся, що й востаннє. — Запитально глянула на спітніле обличчя Сіраковського, неспішно підійшла до невисокої, на рівні людського зросту, горизонтально покладеної колоди. — Оце і є іспанський осел. Бачите, як цікаво виточена ця колода у вигляді гострої призми… А призначення її, Каролю, досить невеселе: коли на неї садять людину… голу людину, оцей її гострий кут боляче врізається в промежину, і кожен рух розриває плоть усе глибше й глибше… А щоб гріхи були ще більш відчутні, до ніг прив’язують металеві гирі… Мало хто витримує таке, краще не їздити на цьому віслючкові. Подібним за дією є оцей інструмент. — Потоцька підійшла до наче високої табуретки, та замість сидіння та мала гостроверху металеву пірамідку, на якій були помітні коричневі засохлі сліди. — Називається ця штука «колиска Іуди». Каролю, подумайте, а як сидиться на ній голому з прив’язаними в різні боки руками й ногами? — Анна Ельжбета чекала на відповідь. — Сіраковський, не мовчіть. Де ж ваш дар красномовства?

Та дар красномовства вже трансформувався в щось інше, що ризикувало швидко заповнити штани хлопові. Пані, натхненна виховним ефектом, продовжила:

— І мучити тут людину не потрібно — сидить собі, та й усе… Помирає потім від розриву м’яких тканин чи від гниття зсередини. Та це, мій друже, ще найлегші муки порівняно з кліткою зі щурами. — Потоцька підняла залізну клітку, у якої горизонтально висувалося туди-сюди дно. — Оцю клітку ставлять на голий живіт жертви, отут — гляньте ближче, Каролю, — садять щурів, а над ними розпалюють вогонь. Дно прибирають, і припечені вогнем тваринки починають шукати вихід, вигризаючи його собі через живіт жертви.