— Щось непокора вам зовсім не пасує, Феліксе, — зі сміхом зауважила Жозефіна, та Щенсний сприйняв це як похвалу: не знав він у своїй юнацькій наївності, що покора й мужність зовсім несумісні. А справжній чоловік повинен мати мужність: жінкам це подобається, і оригінальна, узагалі-то, Жозефіна тут зовсім не була оригінальною — покірність пасує тільки телятам, а жінкам більше до смаку поганці, такі, як її таємний коханий Йозеф Мьончинський.


— О-о-о, нарешті прийшла до тями! — розмита червона пляма перед очима Анни Ельжбети промовляла до неї голосом майбутньої свахи Марисі Мнішек.

— Де я? — слабким голосом поцікавилася пані Потоцька, боячись почути те, що підозрювала.

— Де, де… Ще янголи за тобою не прийшли, не переживай.

«Невже таки чорти?» — страшний здогад остаточно навів різкість в очах Анни, і… ху-у, чіткі обриси рідної кімнати стали для неї вершиною блаженства, тож щаслива усмішка розтягнулася від вуха до вуха.

— Бачиш, яка задоволена! Кажу ж, частіше треба горілочку й винце пити — і світ гарнішим видасться, і люди добрішими, а нє — як феєрверк бахнув, так ледве не всралася. Аж лікаря до тебе мусили викликати.

— І що він? — поцікавилася хвора.

Хитра коліжанка знову вирішила полоскотати їй нерви:

— Та питався, скільки тобі років. Ми кажемо: «Сорок шість»…

— А він що?

— А він задумався, так дивився, дивився на тебе, а потім і каже: «Ну, то вже більше й не буде!»

Анна Ельжбета з широко розплющеними очима перетравлювала жорстоку інформацію, сприйнявши її за чисту монету, допоки Марія Амалія вже більше не змогла тамувати сміх і випустила його із себе звичним диким реготом.

— Заспокойся, — додала опісля, — виспатися казав і відлежатися. То ти що спиш, то спиш: уже й десята скоро буде.

— Десята?! — Пані Потоцька з неочікуваною спритністю зірвалася з ліжка. — Десята… десята… Боже ж мій, уже десята… Вистава, гості… — Життя палацу знову входило у жваву колію.


Шляхетні гості Потоцьких, зручно вмостившись у м’яких синіх кріслах, ліниво очікували дива підняття блакитної театральної завіси. Старше панство мало доволі пом’ятий вигляд, та що вдієш: усі знали межу, за якою починається старість — це коли всю ніч спиш, а зранку виглядаєш так, ніби цілу ніч пив, гуляв і кохався… А вчора таки ще й погульба-а-анили. Зате молодь теж відповідала своєму стандарту — виглядала так, ніби всю ніч спала, хоча пила, розважалася й кохалася.

Сухий стук палички диригента — раз, два, три — і полилася небесна музика «Великодньої кантати» Йоганна Себастьяна Баха. Чисте й жваве багатоголосся інструментів наповнювало душі відчуттям щастя; звуки флейти й скрипки нагадували чудовий спів весняних птахів; швидкий темп повертав старих у молодість, а молодим додавав енергії. Навіть якби більше нічого й не відбувалося, усі й так були б задоволені, але на них чекала вистава за п’єсою Метастазіо.

Уривок кантати було закінчено, розігріта публіка емоційно поаплодувала і оркестру, і піднятій завісі. Хор в античних туніках на тлі класичних колон, синього неба й величних пірамід потужним багатоголоссям почав ораторію на честь далекого й невідомого царя Демофонта та бога Аполлона, який потребує вродливої юної жертви. Вихід царевича Тіманта — молодого Потоцького — глядачі зустріли з ентузіазмом; у накидці й грецьких сандаліях він нагадував не то янгола, не то юного грецького бога.

«А ноги має гарні», — подумала Жозефіна. Його сценічна таємна дружина Діцея-Аделя теж викликала захоплення, особливо в чоловічої частини аудиторії: простий крій сценічного костюма, що нагадував нічну сорочку для літньої ночі, окрилював політ хлопської фантазії, і не одна старша мотря пустила гострого ліктя чоловікові в ребра, щоб підібрав відвислу щелепу. Щенсний, здавалося, народився для сцени: гарна дикція, постава, рухи зробили б із нього харизматичного артиста, та життя приготувало для Станіслава всі ролі поза сценою. А поки що він натхненно перевтілився й вжився в образ, який йому дуже подобався — неслухняного сина, що встиг потай від батьків одружитися. Недитячі пристрасті, які вирували на сцені, викликали сильну емоційну реакцію зали; на лицях читався живий інтерес до розвитку подій, особливо коли цар Демофонт вирішив-таки принести в жертву таємну дружину сина Діцею, а для зміцнення своєї монархії насильно одружити сина з царівною Креусе. Кожна пані в глядацькій залі була і Діцеєю, і Креусе водночас: Діцея — це була їхня невтілена й розтоптана якщо не любов, то мрія про взаємне кохання, а царівна Креусе — символ невідворотності шлюбу за жорстоким майновим розрахунком…

Усі з нетерпінням чекали на вихід із життєво патової ситуації того часу: може, було якесь рішення, про яке ніхто й не здогадувався, і життя могло б… Та навіть бурхлива мистецька фантазія Метастазіо не хотіла здійснювати революцію майнових відносин через якесь там скороминуще кохання: Діцея виявилася справжньою донькою Демофонта, з чого — багатим і владним царівнам можна все — слідував щасливий і передбачуваний фінал і збережена глядацька енергія для непотрібного самоаналізу й мук сумління з приводу питання «Гроші чи кохання? Кохання чи гроші?». Звичайно ж, гроші, і тільки вони — любі, вічні й гарні… А кохання — через гроші, після грошей, на грошах, завдяки грошам. Життєва дилема, що її колись вирішував кожен, знайшла своє підтвердження на сцені. Та театральний адреналін, закачаний виставою, полоскотав і фантазію, і спогади глядачів; розпашіле панство дістало запальний блиск в очах і переконання в правильності й незворотності свого життя… Маленький потішний онук Потоцьких теж був задіяний у виставі як син Олант від таємного шлюбу Тіманта й Діцеї. Коли шляхетна публіка тішилася виходом Щенсного з племінником на руках, не в одну голову затесувалася та сама думка: «А хлопець уже й не хлопчик… Можна, можна й одружуватися…» — і після обсервації зали всі спиняли свій погляд на найбагатшій кандидатці… Жозефіна Амалія спостерігала театральне дійство з поставою й незворушністю вродливої й усміхненої скульптури. Попри юний вік, вона добре володіла собою й маскувала справжні емоції: довгі роздуми про світ і людей переконали її в необхідності прилюдно виявляти тільки ті почуття, які оточення хоче бачити від багатої й завдяки цьому незалежної абсолютно ні від кого панянки. Тож скульптурно застиглий усміх сигналізував про самодостатність, власну думку й відсутність інтересу до менш насиченого життя нижчої шляхетської касти. Більшу частину вистави Жозефіна за своєю усміхненою декорацією займалася порівнянням Щенсного і Йозефа: як і кожен, хто входить у світ любовних стосунків, свідомо чи не свідомо вона шукала кращого, і результат того аналізу був не на користь Щенсного. Ота роль, яку він грав сьогодні на сцені, була відображенням його власного життєвого образу: царевич, який не здатний твердо сказати своє, поставити власне «я», захистити свою дружину, дитину. Попри всі виверти сюжету, жіноче начало Жозефіни добре відрізало основне, і хоча то була лише вистава з вкладеними у вуста артистів чужими діалогами й думками, та інтуїція й вчорашнє спілкування довершили повний портрет майбутнього чоловіка: «Занадто, занадто вже м’який. Чоловічого в ньому мало. Гарний — так, але що та краса без сили, напористості, твердості в характері. От Йозеф… О, мій любий Йозефе…»


Гості, як і риба, псуються на третій день — це істина, перевірена часом. Але якщо в Азії навіть протухла риба годиться для соусу й споживання, то грубий і простий Захід до таких гурманських збочень не доріс, тож рибне правило трьох днів було негласним для гостьового етикету. Переповнені враженнями шляхтичі поступово залишали кристинопільський палац, співаючи хвалебні оди гостинним Потоцьким, і це єлеєм змащувало марнославну душу Анни Ельжбети. «Чекаємо на вас у гості навзаєм», — звучало раз за разом під час прощання, а Потоцька гордовитим кивком давала згоду на візит-відповідь, хоча кожен добре розумів, що здивувати її чимось у своєму обійсті буде або нереально, або дуже, дуже дорого, і потай сподівався, що те щастя їх омине.

— То що, люба коліжанко, — прощалася Марія Амалія Мнішек. — Коли до нас у Краків завітаєте? Там і заручини узгодимо, щоб усе було ах-ах!.. Знову порозважаємося, ги-ги, — завершила втаємниченим смішком.

— Десь ближче до осені прибудемо, як спека мине й врожай зберемо, спишемося. А ти пильнуй там мою майбутню невістку й королеву Польщі.

— Дасть Бог, так і буде, Анно, так і буде.

Кандидатка в невістки й королеви теж була сама чарівна люб’язність й під час прощання не зробила найменшого натяку на якесь незадоволення прийомом. Лише в кареті промовила:

— Як я скучила за Йозефом. Усюди добре, а вдома таки найкраще.

— Тс-с-с, ми ще не від’їхали далеко — мовчи язичку, будеш їсти паляничку, — жваво научала мати.

Пан Мнішек флегматично поцікавився:

— Ну що там, маємо вже готуватися до весілля? Ви про все там домовилися?

— Боже мій, чоловіче, та ти в якому часі й у якому світі живеш? — не витримала Марія Амалія. — Почекаймо, усе скоро стане зрозуміло. Ти що, повірив тому туману, що тобі Потоцькі великодньою пишнотою напустили? Та добрий шматок тих їхніх земель на кресах невідомо чи в них залишиться. Вони вже й так як добре потріпаний півень після бійки. А до спадку в них не одна дитина, як у тебе, а аж п’ятеро!.. Дасть Бог, конфедерати переможуть, то й у новій Польщі на висоті будуть нові люди — ті, хто за неї стояв. Так, як, — показала рукою на Жозефіну, — Йозеф, що клинці до неї підбиває. А Потоцькі… ще не знати, де вони тоді будуть. Бачиш: не рухаються ні вліво, ні вправо, сидять на дупі — ні вашим, ні нашим, — тож вичекаймо, а там видно буде, коли весілля, з ким весілля…


Весняне тепло набирало обертів, даючи сигнал до продовження роду всім Божим створінням, тож природа навколо була наповнена цвітінням, звуками й сподіваннями. Ще доспівував арію кохання поки що необтяжений батьківством соловейко; «Ко-му! Ку-ку! Ко-му!..» — довго роздумувала зозуля, у чиє гніздо краще відкласти свій троянський подаруночок; видавали перший непевний дзявкіт вовченята й лисенята; на теплих лісових галявинах терлося болотне гаддя.