Франц Салезій довго зважував і продумував усі ходи.

— Може, ти й маєш рацію… — нарешті подав голос Потоцький, — але то все треба добре, дуже добре обмізкувати. Дивися: лідера нема, дисципліни нема, між собою сваряться — того вже достатньо, щоб завалити все, навіть і рипатися з допомогою не варто. Що там ще є зле? — звернув погляд на Катажину.

— Та війська мало, грошей мало…

— Добре, а як будуть гроші, то чи не зайдуть вони в чиїсь кишені, а не в коні, і на коні, і на люди?

— Ні, я тобі то обіцяю. — Катажина твердим і впевненим поглядом дивилася Францу Салезію у вічі. — А ще дуже бракує артилерії, і через те ми не можемо на рівних протистояти ні козакам, ні росіянам.

Потоцький знову надовго задумався. Він ніколи не робив справ, не прорахованих на кілька ходів наперед.

— Що ще тобі скажу, Катажино… — Франц Салезій примружив очі й схилив голову набік. — Я ніколи не роблю того, з чого мені потім нічого. Ти ж знаєш, і пес задурно не гавкає. Як я буду за Польщу, то й Польща має потім бути за мене. Правильно?

— Звісно, Францішеку, аби нам тільки вийшло.

— Ну, на те гарантії ні тобі, ні мені ніхто дати не може, нехай… Я готовий ризикнути й вділити тобі грошей на порятунок Польщі, та маю дві умови, — вичікувально глянув на співбесідницю. Косаковська ствердно кивнула. — Перша: боронь Боже, щоб ти десь щось колись комусь сказала про ту допомогу. Я знаю Росію й росіян: у разі своєї перемоги вони зітруть на порох тих, хто був супроти них. І друга: я не чуюся вже в достатній силі. Але Станіслав Щенсний має всі права бути королем, та й нікого достойнішого, щоб був на нашім боці, я й не бачу. Обіцяй, що ти подбаєш про те, щоб він був на належній для нашої родини висоті.

— Даю тобі своє шляхетське слово, Францішеку, що наші нащадки славного роду Станіслава Потоцького Ревери гербу Срібної Пиляви будуть процвітати у вільній Польщі, і я стоятиму за твого сина, як за свого, — твердо пообіцяла Катажина Косаковська. — А за умови поліпшення політичної ситуації сприятиму його сходженню на трон. — простягнула руку Потоцькому. Старий ствердно кивнув і потиснув руку — договір набув сили.


У кімнаті Потоцької перед двома дуже поважаними, та зараз просто сильно п’яними жінками перелякано тупцювали двоє ліліпутів. Червона, як обсмалена свиня, Марія Амалія Мнішек чергувала довгі цікаві погляди на них із нападами дикого реготу, а синювато-бліда Анна Ельжбета ніяк не могла вгамувати гикавку. Каролінка всім своїм серденьком відчула щось недобре. Нарешті пані Мнішек штурхнула пані Потоцьку під бік:

— Ну, давай, — і знову зайшлася нестримним реготом.

— Ги-гик… — видала Потоцька, спробувала перехреститися, та якась сила наче наділа кайдани на неї — навіть рука не підносилася. — Роз… роздяг… ги-гик… айтеся… роздягайтеся, — нарешті зуміла вимовити господиня, чим викликала новий напад хтивого сміху у своєї коліжанки.

— Ні-ні, хай один одного роздягають, так цікавіше буде, — втрутилася Марія Амалія.

У куточках вродливих виразних очей Каролінки заблищали сльози.

— О-о-о, а того не треба, — бридливо скривилася пані Мнішек. — Усе має бути кра-си-во, о-о-охо-хо, — і знову почала сміятися.

Анна Ельжбета нарешті зібрала всі сили й виплела непевним язиком:

— Робіть те, що вам сказали… Ви будете… ги-гик, як король і королева, робити при нас консумацію[20]… ги-гик, ту… ну, ту справу…

Карлічек, опустивши очі додолу, незграбними рухами розшнуровував плаття Каролінки, а вона, гасячи тремтіння в куточках губ, прислухáлася до голосів у коридорі: а раптом, раптом коханий Францішек таки відчує, що вона в небезпеці, і врятує її від цієї стидоби… Не йде, не йде… Голі Карлічек і Каролінка стояли з опущеними додолу очима одне навпроти одного.

— Ти дивися, які в неї гарні груди, — коментувала, як у зоопарку, Марія Амалія, а Анна Ельжбета споглядала слуг байдужим нетверезим поглядом. — А прутик-то, гі-гі, у нашого хлопчика нічого, тільки ще не робочий, — безцеремонно продовжувала Мнішек. — Ну, ти, давай, допоможи своєму королеві, і щоб красиво то було, гі-гі-гі…

Карлічек, здавалося, зараз розплачеться.

— Тримайся, — прошепотіла Каролінка й м’якенькими пальчиками почала плавно масажувати його прутень…

Карлічек, попри всю екстремальність ситуації, сприйняв ніжні дотики Каролінки… Скоро він був готовий, та не знав, бідненький, що робити з тією готовністю, як і Каролінка.

— На підлогу давайте, ти — знизу, а ти — зверху… І пхайся в неї, ну, — вимагала в усьому покірності майбутня сваха господині.

Каролінка заплющила очі й подумки просила Господа забрати її звідси чи зробити невидимою. Твердий і наполегливий прутень із болем розривав її сороміцьке місце, формуючи неприємну порожнечу. Та й Карлічеку теж було боляче: він качнувся на коліжанці тричі й застогнав, бо захотів у туалет, — так йому здалося, — і приємна хвиля розслаблення накрила його мозок.

Задоволена Марія Амалія заплескала в долоні.

— Чудово, чудово! Усе майже так, як у людей! Тільки тіла у вас як обрубки… А що то за якийсь болотний запах з’явився?..

Гикавка остаточно замучила її подругу, до того ж Анна Ельжбета не поділяла захвату коліжанки: за голими карликами вона побачила знайомі до болю дві куценькі тіні… Усе попливло в голові, і вона виблювала прямо перед пані Мнішек.

— Ідіть, ідіть уже, забирайтеся, — втратила цікавість до нещасних Карлічека й Каролінки екзальтована пані Мнішек, — і покличте прислугу.

Анні Ельжбеті хоч і полегшало всередині, та туман у голові не минав, а у вухах стояв незрозумілий шум.

— Ма-марис-сю… підведи мене до… до вікна, — спромоглася видати заслабла господиня.

— Ходи, ходи помаленьку… Та ти якась зовсім немоцна, треба щодня, щодня потрошки… за обідом, от і не буде тобі такого, — ділилася пияцьким досвідом пані Мнішек, відкриваючи вікно.

Анна Ельжбета сперлася на підвіконня й хапала повітря з наполегливістю й частотою викинутої на берег рибини. Раптом у чорній вологій темряві почувся різкий звук, що прорвав шумову завісу у вухах, іще більше трансформуючи залишки свідомості, і прямісінько перед Потоцькою з’явилися двоє вогненних очей.

— Ні, ні, я не заслужила… — встигла прошепотіти жінка й снопом повалилася на підлогу.


Молодь активно тішилася життям: після шалених танців охолоджувалися неспішною прогулянкою вздовж численних водних каналів, трьох басейнів, фонтанів, дозволяючи собі в приємній напівтемряві не тільки мовний, а й тілесний флірт легкими, наче випадковими дотиками. Та Станіслав Щенсний, навчений випадком із кексом і не маючи ще ніякого особистого досвіду в царині стосунків із жіноцтвом, був вельми стриманий із Жозефіною, і та знуджено слухала його словесні вправляння.

— Я такий радий, що ви приїхали, панно Жозефіно. Для мене це велика приємність. Ви ще гарніша, ніж на портреті.

Жозефіна мовчала, бо тих компліментів, які навішував їй потенційний наречений, удома для неї було замало, щоб і глянути на якогось залицяльника, тож реагувала лише ввічливим усміхом.

— Я чув, що ви гарно малюєте? — нарешті Щенсний зайшов на потрібну стежку, і Жозефіна кивнула, кинувши на нього зацікавлений погляд. — А я непогано, як кажуть, пишу вірші. — Юнак знову зійшов із потрібної стежки, бо ніхто не є настільки цікавим людям у розмові, як вони самі і їхні інтереси. А треба було залишатися в малярстві…

— То прочитайте мені щось, Феліксе, — кинула знічев’я Жозефіна.

Щенсний прокашлявся й схвильовано почав:

— Застигла ніч в красі своїй, і тиша все сповила… Лишень біжать думки мої до тебе, незнайомко мила…

— О-о, браво, мій поете, я вражена. — У дівчині нарешті прокинувся інтерес.

— Це я написав, натхненний вашим портретом, панно Жозефіно…

— Чудово, а продовження буде?

— Так, звісно. Надію маю я на те, що співпаде у нас усе, і разом підем я і ти. Сім’я, добробут — досягнем мети!

— Гарно, Феліксе, та якось банально закінчується. Я проти того, щоб загрузнути в приготуванні варення на зиму, дітях, їхніх безкінечних пелюшках, хворобах, стайнях і псарнях. Це нудно, дуже нудно… Я хочу стати частиною більш прекрасної сторони людського життя — мистецтва, літератури, театру. Мені більш цікаві люди не з господарського боку, а, можна сказати, з естетичного: як вони виглядають, що говорять, які таланти мають. І ще я дуже люблю малювати. Із задоволенням написала б ваш портрет: у вас благородні й мужні риси обличчя, — Жозефіна нарешті підтопила лід у спілкуванні.

— Дякую, Жозефіно. — Похвала поліпшила настрій юнака. — Я цілком поділяю ваші погляди, та ми зовсім не помічаємо краси навколо, коли смокче в ямці, тож господарка мусить іти попереду. Та скажу вам, що я цілком готовий зайнятися її управлінням сам, а вам залишу красу, згода?

— Не прискорюйте події, Феліксе, — показово суворо остудила сімейні фантазії Щенсного панна Мнішек. — Поживемо — побачимо…

М’який і поступливий юнак іще зовсім не був обізнаний у питаннях знаменитої жіночої логіки й мови — треба було таки розвивати тему мистецтва далі й показувати, що він від Жозефіни якщо не шаленіє, то в стійкому захваті. Але постійний батьківський контроль і тримання в жорсткій узді покори виробили стійкий рефлекс на слово «ні» — стояти, адже далі не можна, навіть не пробуй…

— А що ми робитимемо завтра? — змінила тему панна Мнішек.

— Думаю, що завтрашній день вам сподобається. — Юнак приязно глянув на дівчину. — Наш театр підготував виставу за твором італійця Метастазіо, «Демофонт» називається…

— О, це має бути цікаво, я читала цей твір. І ви, Феліксе, там задіяні?

— Так, — театрально вклонився Щенсний, — ваш сьогоднішній слуга гратиме непокірного царевича Тіманта.