Пані Потоцька, пані Мнішек і пані Катажина Косаковська, власниця Станіславова, опинившись за одним столиком, відсунули шахи вбік.

— Пані Катажино, а зіграймо у фараона. — Затуманений мозок добре підігрітої алкоголем Марії Амалії вже ніяк не хотів шахів.

Косаковська зі стриманою усмішкою кивнула. Хоча була вона лише на два роки старша за Анну Ельжбету, та виглядала значно краще від господині: краси рисам вольового обличчя надавала ще доволі пружна й доглянута шкіра, а сивина щойно почала заходити в густе каштанове волосся.

Пані Потоцька, демонструючи гостинність, пішла між столиками, обіймала панство й мило всміхалася, повторюючи завчену заготовку:

— Не хочете зіграти у фараона? Джакомо Казанова, коли гостював у нас, — пауза Анни Ельжбети спеціально залишала час для чергового усвідомлення співрозмовниками великої ваги господарів маєтку, — завжди чомусь вигравав… І сидів він, здається, саме за цим столиком…

Розрахунок спрацьовував: амбітні й заздрісні шляхтичі, розпаливши свою уяву, підживляли її вогонь алкоголем і бралися за карти — ловити примарний фарт за тендітний хвостик… Якби якийсь художник мав сумніви, як виглядають грішники в пеклі, чим вони там займаються і які емоції виписані на їхніх обличчях, то кращої картини, аніж та, що швидко постала серед того поважного товариства, він не побачив би більше ніде: розпашіле панство, ігноруючи будь-які правила етикету й моралі, азартно, з типовими вигуками «курва мать» і «до сраки» реагувало на вибрики теорії ймовірностей із результатом «п’ятдесят на п’ятдесят». Ставили на кін видобуті із сумочок гроші та зняті з ший, вух і пальців прикраси, загадували різні бажання, зокрема на роздягання, і тут же їх привселюдно виконували. Прислуга відчинила вікна, і жвавий шум линув далеко за межі галицького Версалю, ідучи до Бугу й даючи коло води добре відлуння. Великий Болотний Дух прокинувся й підняв свою примарну пащеку — відчув аромат багатої поживи й з молочним вогким туманом почав плавно протікати всередину палацу…

Більш простого варіанта гри в карти, аніж фараон (фаро, чи штосе) не існувало, напевно, за всю історію людства, та й грою це було важко назвати, бо не треба було не те що вміти щось робити з картами, а й навіть знати їх значення. Двоє гравців обирали ролі банкомета й понтера; банкомет тримав банк і метав карти, а понтер робив ставку, витягуючи зі своєї колоди будь-яку карту. Банкомет починав прометувати вже свою колоду карт на дві частини — наліво й направо. Якщо загадана понтером карта лягала наліво від банкомета, то вигравав понтер, якщо направо — то банкомет. І вже була яскрава моментальна ілюстрація того, що є повсякчас у житті, та зазвичай розірване відстанню між людьми: як саме твій успіх стає глибоким нещастям для інших.

Анна Ельжбета з видимим задоволенням спостерігала забави гостей: «Ніби догодила. Матимуть що згадувати». Двоє ліліпутів вправно бігали з тацями між столиками, і горілочка з маленьких келишків розпалювала серйозні пристрасті все більше й більше.

— Посидь, Анно, з нами. — Рум’янець пані Мнішек зрадливо виказував достатню кількість спожитих чарочок. — На що тепер гратимемо, пані Катажино?

— На тисячу — як я виграю, то ви дасте на користь конфедератів тисячу злотих. — патріотка Косаковська відкрито й фінансово потужно підтримувала барських конфедератів.

— Добре, добре, і так даємо, — розпашіла Марія Амалія метала колоду наліво й направо…

— От бачите, пані Катажино, уже є по-вашому. — Тінь незадоволення скривила масні губи товстушки, але Косаковській було начхати: вона визбирувала і кошти, і людей з упертістю Сізіфа, що котить камінь на гору — на святу й велику справу звільнення Речі Посполитої і від короля-тюхтія, і від нав’язливої й принизливої російської опіки…

— Дякую шановному товариству за приємний час, та ще хочу переговорити з Францішеком, — відкланялася Косаковська. Хоч-не-хоч, а партнеркою пані Мнішек у фараоні мусила стати пані Потоцька.

— А на що ж ми з тобою гратимемо, Марисю?

Анна Ельжбета сильно хвилювалася за потенційний відтік кожного злотого, та відмовити в грі не дозволяли гонор і майбутнє родичання.

— Йой, моя злота коліжанко, на що хочеш — мені байдуже. Можемо на бажання, можемо на гроші. Краще на бажання, тільки щось не знаю, чого захотіти…

— Анно, а я зна-а-ю. — У пані Мнішек уже оселився вічно спраглий чорт. — На горілочку, на три келишки, — хитро глянула на компаньйонку.

— Добре, але я буду банкометом, — Анна Ельжбета ще мала вперту надію на те, що й карти, як і всі в її домі, беззаперечно їй підкорятимуться. Та в гру вже включився Великий Болотний Дух і наклав свої невидимі лапи на сухі пальці пані Потоцької.

Вміст уже дев’яти келишків опинився всередині Анни Ельжбети, і запрацювали вони не гальмом, а нормальним-таки засобом вивільнення її ницих слабкостей і бажань із-під опіки святенництва.

— Давай, давай іще, моя дівчино, — грайливо напосідала Марія Амалія, не забуваючи й собі про чарочки з горілочкою.

— Доро… дорога ко… коліжанккк… гик, …ко, — заплітався вже язик у Потоцької, — нумо вже на щось інше ставвв-и-ити… — Утричі менша від партнерки за вагою жінка потребувала перепочинку.

— Добре, — милостиво згодилася пані Мнішек. — А на що ж іще? — Пооглядалася, і тут одночасно до столу на свою біду підкотилися Карлічек і Каролінка з тацями: вони вже засвоїли темп споживання горілки знатною гостею й добре попадали в такт обслуговування. — О-о-о, а я знаю, а я знаю, на що…

Постійно присутня в спідницях Марії Амалії миша, як завжди після чималенької дози алкоголю, кликала її на подвиги. Схилившись до вуха Анни Ельжбети, жінка щось прошепотіла з хитрим виглядом, і захмеліла господиня, махнувши рукою, згідливо кивнула.

— Х-ха, кому Бог добра захцє[17], тому й сука просєнта[18] приведе, — задоволено розсміялася пані Мнішек, бо знову виграла, і її перенасичене нутро отримало нову, ще не бачену розвагу, а Великий Болотний Дух приготувався святкувати свою перемогу.


Катажина Косаковська, сидячи в шкіряному кріслі в кабінеті старого Потоцького, укотре намагалася схилити його до повноцінної й відкритої участі у війні на боці барських конфедератів:

— Францішеку, дай свою армію — твоїх п’ятсот хлопів якби доєдналися до наших, уже би дали хоч одну перемогу над тими перевертнями московськими. А нам так вона потрібна! Хоч одна! Інші б у нас повірили, приєдналися б… — виразними очима з болем дивилася на родича.

Потоцький шумно втягнув повітря, помовчав (довгі роздуми вже давно рвали його на частини), погладив сиві спадисті вуса.

— Ти знаєш, Катажинко, там наші гості грають у шахи. У такій справі теж треба добре продумувати всі ходи наперед, а то можна з голою дупою зостатися, ще й дітям і внукам ніц не оставити.

— Бачиш, Францішеку, от чогось так усі, усі кажуть… Тут у груди себе б’ють — «єстем поляк до скону», а як показати ту любов до Польщі на ділі — то зась, і всі дивляться, всеремось ми чи ні.

— Ну та то, — розвів руками Потоцький, — і не новина, і не дивина. Кожен своє ліпив докупи тяжкою працею багатьох поколінь.

— Ну таки ж можна трошки відірвати, я ж не прошу все-все… Розумієш, Франце, я так довго ту ситуацію спостерігаю й думаю, що ми з тими запродансько-російськими загонами маємо всі шанси впоратися, тільки разом, разом треба навалитися… Ми маємо велику надію на твою допомогу. Я нещодавно продала свої Підгайці на Тарнопіллі — чимала сума вийшла, Богу дякувати, — і всі гроші від тієї угоди віддала нашим повстанцям.

— Ти зрозумій мене правильно, Катажино: є дуже велика різниця між тим, що можеш дати ти, і тим, що можу дати я. — Старий підняв догори вказівний палець і багатозначно помовчав. — Твоє є отут, усе вкупці, ти добре заокруглила свої маєтності, а я трохи не доробив того… А по-друге, де є твоє — усе отут, ближче до нас, а не забувай, де моє… От зараз захотів би я щось продати на тих своїх кресах[19]: чи Умань, чи Могилів, чи Тульчин, чи щось дрібніше — і хто, хто його в мене тепер купить? Може, ти? Чи, може, когось мені нараєш? — Косаковська пригнічено мовчала. — Мовчиш… Бо все воно хоч і моє, та вже й не дуже моє: не бачу я з того вже кілька літ прибутку. Гайдамаки стільки люду мені поперебивали… Поляків, що я туди позвозив, на палі понасаджували… Та не було б того, якби влада до українців краще ставилася. А на Вінниччині, щойно наші ту бучу починали, що, треба було українців і євреїв, як бродячих псів, винищувати від мала до велика? Та ота ненависть тепер на століття піде… Ото якби всі вони живі були, то й копійку нормальну своєю працею б заробляли й на нашу боротьбу віддали б. Ніхто, ніхто в мене тепер того не купить — ризик великий… Так і маю те, що маю, — старий розвів руками, — усе, що навколо Кристинополя. То звідки, звідки маю понастягувати?

Катажина помовчала, не знаючи вже, з якого боку розпочати новий наступ.

— Францішеку, то ж якби відразу ті гроші були, то ті військові не полізли б на простий люд. А ти добре подумай, що наша Польща скоро може й пропасти, і будуть твої внуки-правнуки під Москвою жити й по-російськи говорити…

— Та так: чого дурний — бо бідний, а чого бідний — бо дурний… Та ти знаєш, що я життя поклав, щоб Польща на своїх ногах стояла! Я вже з ними й під Гданськом воював — прямо лоб у лоб, і домовлятися пробував… Підлі то є люди, і свою лінію гнуть… І насрати на нас як на народ хотіли… — Старий знервовано заходив по кімнаті. — Так що не дорікай мені, що я не патріот.

— Та знаю я, знаю про це все, та наша мова трохи не про те, Францішеку. Треба допомогти хитнути ситуацію в наш бік, тоді ті, хто ще сумніваються, приєднаються, а армії проти всього польського народу навіть Росія не пошле, та й турки на нашому боці — на два фронти Росія точно не воюватиме. — Косаковська вичікувально дивилася на Потоцького.