— То ти вже готова до вистави?

— Так, ваша милосте, — Аделя підняла очі до рівня колін пані. — Слова всі вивчила…

— Я чула на репетиції… добре… — останнє слово похвали було вичавленим і холодним. — А… гріха, гріха за собою не чуєш ніякого?

Аделя сполотніла: у голові промайнули важкі сцени дворової хльости.

— Н-ні, ясновельможна пані… До сповіді ходжу… усе роблю, що скажуть… гордині н-не м-маю…

— Ах ти ж, благочестива куррр-во! — Потоцькій почало зносити дах. — Гріха вона не має! А під час Великого посту з хлопцем обійматися — то, по-твоєму, не гріх?!

— Пані моя добра, — упала на коліна Аделя, — ні з ким я не обіймалася, клянуся вам…

— То ти ще й брехуха? — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета й кинулася до дівчини. — Сука блудлива! Сина мені розбещує! — слова каменюками сипалися з вуст пані й підкріплювалися ляпасами й шарпанням волосся. — Та я тобі той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… — Побої не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. — Принесе вона мені в подолі дитину… ні… не буде… не буде… не буде такого!!! — давала ще й копняків пані Потоцька. Відступила, аж коли побачила, що дівчина знепритомніла.

— Вставай, блудлива сучко! — крізь шум у голові почула Аделя. Вона підвелася з великої калюжі — Потоцька не пожаліла води — мокра, жалюгідна й принижена, і тремтіла перед пані. — Після вистави тебе покараю. Ще не вирішила як… Не хочеться писок твій споганити, а варто було б. Якщо дізнаюся, що ще десь усамітнюєшся з моїм сином — задушу й викину в Буг, зрозуміла?..

Дівча затрясло головою.

— Так, так… милостива пані, так…

— І наостанок: не дай Боже, надумаєш щось розказати синові — до вистави не доживеш, зрозуміла? Можеш іти…


Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.

— Пане Маурицію, де ви пропадали? — щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.

— Чай пив із твоїм татом.

— Який чай?

— Та той, що вже два дні має. — Юнак спантеличено звів брови. — Потім, Щенсний, добре?

Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя — бліда й у синцях — почала забувати текст, збивалася раз у раз.

— Та що з тобою таке?! — зрештою вигукнула з глядацької зали Анна Ельжбета.

— Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…

— І чого це вона в тебе болить? — єхидно поцікавилася пані.

— Упала зі сходів… зранку.

— Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.

— Дякую, милостива пані, — заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.

— Я проведу тебе, — співчутливий Щенсний рушив до дівчини.

— Ні! — майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. — Ні, ні, прошу вас… — повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум міг знищити й самого Щенсного: щирий і добрий хлопчина, що зовсім не вдався у своїх батьків і прагнув такого ж щирого й доброго спілкування, фактично опинився у в’язниці, лише без ґрат; він не розумів, чого люди сахаються від нього й уникають, і впадав в апатію.


У суботу зранку, перед Великоднем, палац затих у святковому очікуванні Христового воскресіння й приїзду гостей. Сім’я Потоцьких уже була в повному зборі. Чотири доньки, двоє зятів, двоє маленьких внучат, Анна Ельжбета, Франц Салезій і молодий спадкоємець Станіслав Щенсний — усі в супроводі вільних від роботи дворових людей вирушили на службу до костелу бернардинів. Сьогодні важко чимось здивувати перенасичений мозок, а в той час, коли з болота, грубо обтесаних меблів і скромного інтер’єру люд потрапляв у цю обитель молитви, то невимовна краса й довершеність створювали повну ілюзію раю: не можуть же звичайні люди таке створити. Атеїсти ставали вірянами, скептики — ревними вірянами, віряни — фанатиками. Світло, падаючи на багаті фрески відомого львівського художника Станіслава Стоїнського, оживляло фантазію розмаїттям біблійних сцен.

Високий орган налаштовував хвилі душ на торжество християнської віри й добра та пробуджував у кожному те найкраще, що було сховане під товстим шаром гризот буденного життя — здавалося, що твоя душа ось-ось полетить до Бога вслід за тими протяжними високими нотами; люди плакали під його музику, очищувалися й діставали сили жити далі. Навіть коли орган мовчав, то нагадував своїми елегантними вертикальними трубами багатоступінчатий шлях до Бога — стільки ж має бути твоїх доброчесних вчинків, і тоді вони ось так ідеально вимостять гарний, рівний шлях увись… З органом чергувався хор ченців із монастиря бернардинів; прекрасне протяжне багатоголосся, відбиваючись від кам’яних стін і купола, у сприйнятті прихожан робило з них живих янголів. Зручні та строгі дубові лави не давали вірянам думати про втому, біль у ногах чи спині — молитва, лише молитва… І якщо тієї краси було ще недостатньо, щоб вимести з душі останні краплиночки сумнівів щодо величі Бога і його слуг, то всі вони розвіювалися перед мощами святого Климента — четвертого папи римського: поруч зі скляною ракою на оксамиті були почеплені численні маленькі срібні ніжки, ручки, серця, вуха — подяки святому за зцілення прихожан.

Люди завжди помічають і цінують красу квітки, одягу, людини, тварини, прагнуть торкнутися й приватно володіти нею як коштовною річчю, тому що істинно красиве — це рідкість, діамант… Хоча ні: якби навколо під ногами валялися діаманти, то красивим був би звичайний камінь; таки просто рідкість, яку людське его прагне ізолювати від претензій інших. Та тут, у костелі, ця краса набувала зовсім іншого змісту: нею ніяк не можна було володіти одноосібно: вона була велетенська, велична й уособлювала Бога. Хоча ніхто його не бачив, але якщо така розкішна будівля стала достойною лише слова, призначеного для Його вуха, то найбагатшої уяви замало, щоб пізнати його чесноти й владу. Тож краса, яку створили всі і яка належала всім, зближувала людей, що тут, у костелі, відкривали у своїх серцях далекі шухлядки добра й людяності, розтоплювали й забували старі образи, усвідомлювали нікчемність учорашніх важких думок і плекали надії на краще. Кожен вслухався більше в приємні відчуття всередині, аніж у службу: її вели незрозумілою для більшості латиною. Величні менторські інтонації ксьондза в чергуванні з хором живих янголів і небесних труб органа вселяли тверду віру в міць, можливості, силу й, головне, справедливість Господа, який захистить кожного в цьому хижому й непевному світі, і формували велетенську повагу, що межувала з первісним містичним страхом у сутінках кожної душі. У всіх головах під час цього апофеозу краси, спокою, людської єдності й душевного релаксу плавною ходою паралельно з літургією йшли думки про здійснення заповітних мрій, а слідом — молитви про це.

«Господи, припини вже війну в Польщі. Хоч якось, та припини. Нехай ті конфедерати вже вгомоняться. Усе ж втрачають, і країна знекровлена… Росіяни б тоді забралися. А короля б потихеньку вибрали нового, може, і Щенсного… Не зможе — допоможем… І заживе Польща по-новому, а не як пригноблений васал. Пошли мир, Господи…» — незмигним поглядом втупився в чудотворну ікону Франц Салезій. «Прийми, Боже, мою молитву й зроби так, щоб я якомога швидше позбувся батьківської опіки. Хочу вже бути сам по собі. Одружуся з Жозефіною, от тоді… Театром займуся, ще чимось…» — мрійні думки Щенсного клали відблиск спокою й духовності на його вродливе й благородне, як у купольних янголів над ним, лице. «Чого Ти посилаєш їх до мене, Господи? Не випробовуй віру мою, Ти ж знаєш, яка вона велика. Я до Тебе ще жодної молитви не пропустила. Чи то всі їх бачать, чи тільки я?.. — пускала своє в голову між рядками служби Анна Ельжбета. — Обіцяю, що допоможу Тобі викоренити пороки своїх домочадців, стану на службі твоїй денно й нощно, тільки забери, забери їх від мене, хай не мучать вони мене ночами, слуги пекла й пороку». «З Богом живе, а чорта за коміром має», — ненависним поглядом свердлила спину своєї пані юна Аделя. Звертала свої безбарвні очі до купола й Агнешка, просячи помочі в спокушанні омріяного Яна Вільчека. Ян шептав молитви, дивлячись на вродливе й спокійне личко Дарки, а Дарка під незрозумілу й розмірену латину гіпнотично дивилася на пасторальну сцену Едему навпроти, де ще не було гріха, людської злоби й чоловіки не чіплялися до жінок…


У неділю зранку почали прибувати запрошені, яким одразу давали зрозуміти, що вони не просто в гостях, а прибули до короля земель руських: карети минали красиву вхідну ковану браму з гербом Потоцьких і башточкою-надбудовою, а перед другою брамою зупинялися, бо за звичаєм мали виходити з карет і йти до палацу пішки. Це була не тільки обов’язкова данина поваги гордовитому господареві, а й мовчазне нагадування «хто є я, а хто є ти» у неписаному табелі про ранги. Біля входу в будівлю дворовий оркестр у новому дорогому вбранні зустрічав прибуле панство вишуканими музичними творами.

Ближче до великоднього вечора всі сорок покоїв кристинопільського палацу Потоцьких заповнили гості: шановані магнатські родини Любомирських, Брюлів, дідичка Станіславова Катажина Косаковська та інші дрібніші шляхтичі, для яких великоднє запрошення короля земель руських було так само значущим, як Великдень. Та найбажанішими гостями стали майбутні свати — сім’я Мнішеків із Кракова і їхній родич із Вишнівця Міхал Єжи Вандалін Мнішек, який був заручений із Пелагеєю-Терезою, старшою з двох іще незаміжніх доньок Потоцьких. Голова краківського сімейства Єжи Августин Вандалін Мнішек, краківський каштелян і великий коронний маршалок (голова сейму), незважаючи на більш ніж літній вік, мав рожеву й гладеньку шкіру, наче його щойно відняли від цицьки, і, несучи поперед себе добре розгодований магнатський показник, флегматично плівся за своїми двома красунями: чи то темпераментною, чи то екзальтованою, ніби мала постійну присутність миші в спідницях, дружиною Марією Амалією й донькою Жозефіною Амалією.