Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:

– Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає – можу, знову можу, бо після рани...

Стихають кроки, стихає її стогін – солодкий, али з якимось дивним присвистом.

– Вранці ми від’їжджаємо.

– Я проведу...

– Не треба... Якщо захочу – я вас потім знайду... Хоча навряд...

Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

– Майці розкажу – не повірить...

– А треба розказувати? – каже він.

– Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

– Ви ж ніколи не станете генералом, – чує він. – Ніколи не станете. Навіть капітаном...

– А тобі треба непремінно генерала? – У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

– Аякже, – сміється вона. – Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

* * *

«Стихає все, – думає тепер Яків. – Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.


17

А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.

Поважний чоловік у формі – ніби й не воєнній, а якій? – зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.

У залі муха могла пролетіти – шелест би крил почули.

Тут сиділи ті, хто ненавидів колись одного з найбагатших загорєнців. Але й ті, хто зустрічав його в селі, коли сотня чи й цілий курінь приходили до села. Хто заглядав йому тоді у вічі й тиснув руку.

Якову було не те, щоб страшно. Якось зимно й судомно.

Тиміш убивав, палив, знищував і знущався. Над своїми людьми, от до чого вів той чоловік у формі.

Тиміш був зрадник і ворог.

Той чоловік, здавалося, знав геть усе про Тимоша. Він розповідав про бої, нальоти на села, убивства активістів, чесних радянських громадян, про...

Яків сидів і слухав. Ледь чутно дихали сусіди. Хтось кашлянув – коротко, сухо – й наче злякався того кашлю, умовк. Тиша накрила зальчик клубу, що до того був хатою виселеного Бущика, мов душне шатро.

Инший чоловік – молодий, підтягнутий, виправку видну, хоч і в цивільному, сидить навпроти Якова. Вузький кабінет із заґратованим вікном.

– Якове Платоновичу, ми знайшли убивцю вашої дружини і ваших дітей, – каже чоловік за столом.

Яків підводить очі. Щось далеке звучить у його голові.

Скрипка? Звук цвіркуна?

Ні, щось інше. І болісний важкий удар. Гехнула сокира зусім поруч.

– Знайшли?

– Так. Це ваш колишній односельчанин, Глущук Тимофій Єгорович. Колишній курінний так званої УПА. Бандит і убивця.

Глущук? Тимофій? Звук у голові стає нестерпним. Типерка мов хтось поруч, за плечима, пиляє залізо.

«Хто ж то такий?» – думає Яків.

Його враз обсипає приском. Жар заливає щоки. Щось здушує груди. Там бере в лещата серце.

– Тиміш?

– Тиміш? Ви його добре знали?

– З їдного села ж...

Улянка... Тиміш... Али нащо цьому чоловікові те знати...

Щось він каже... Найшли... Десь там...

Як то знайшли...

– Ми знайшли його аж в Сибіру, де він намагався заховатися од радянського правосуддя... Але від нього неможливо заховатися...

Чоловік бере папку, щось читає, тоді вголос:

– Ось свідчення колишнього учасника боївки Ліповича Микити Петровича, псевдо Яресько. Він посвідчив, як п’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок сьомого року боївка під командуванням Тимофія Глущука, псевдо Дуб, зайшла до вашої хати, щоб знищити колишнього червоноармійця Меха Якова Платоновича, його дружину Софію, за національністю полячку, дітей і матір названого Меха. Вас тоді врятувала випадковість, те, що ви були в іншому селі. Ось яка правда, Якове Платоновичу.

Чоловік умовкає. Яків думає, що ж робити... Сказати, що то неправда? Що дочка бачила, хто були убивці... Вже ж Тимоша вона впізнала б...! чого хоче од нього цей чоловік? Як його... Слідователь? Горун Петро... Петро... по-батькові...

– Ви повинні виступити на суді, Якове Платоновичу, – каже слідчий. – Виступити і затаврувати убивць вашої сім’ї, вашої дружини і дочок. Засудити злочин українського буржуазного націоналіста Тимофія Глущука і націоналізм в цілому. Якщо треба, ми допоможемо написати вам виступ... А ви прочитаєте і запам’ятаєте. Згода?

Голос чи звук у голові Якова враз стихає. Тильки шум якийсь дивний. Ніби вода плюскотить. У ночви наливають. Ци малесенький потічок...

– Я не виступатиму, – тихо каже він.

– Чому ж? – гострий позирк. – Ви боїтеся чи щось інше? Ви поділяєте погляди буржуазних націоналістів?

– Ничого я не поділяю, – каже Яків стомлено. – Я їх тоже засуджую. Тоже. Али до меї хати Тиміш тоді не приходив. То були зовсім инші люде, ни з нашого села.

– Звідки ви знаєте? – слідчий аж підводиться.

– Звідки я знаю?.. Знаю...

Він зважує на терезах... Пам’яті? Совісті? Дочка... Тиміш...

– Дочка бачила тих людей.

– Он як...

Потім була година чекання, його замкнули в якійсь кімнаті.

Час розтягся, мовби велика гумова лямка. Розтягся, а тоді вдарив – по руках, щоках, середині. Поїхали по дочку? Що він наробив, окаянний...

Чиїсь кроки за дверима.

Наближаються і стихають,

Зновика наближаються і стихають.

І так – десь до десяти разів.

Яків затуляє долонями вуха.

І знову кабінет слідчого, де вже сидить Параска.

– Ваша дочка свідчить, що то був таки Тимофій Глущук, – м’яко, дуже м’яко сказав слідчий. – Вона вам просто не хотіла казати... Так, Парасковіє Яківно?

– Так, – видихнула Параска.

– Ну, от, – каже слідчий. – Потреба у вашому виступі відпадає... А виступить Парасковія Яківна, як безпосередній свідок злочину. Виступите, Парасковіє Яківно?

– Я вис... вис... вис... туп... вис...

Обличчя Параски кривиться, сіпаються губи, закочуються очі. Її починає бити пропасниця.

– Що з нею? – по-справжньому лякається слідчий.

– У неї чорна хвороба, – відповідає Яків.

– Чорна хвороба? Яка ще чорна хвороба? – слідчий вибігає з-за столу. – Перестаньте симулювати, громадянко Мех... Перестаньте!

Яків уже біля доньки, зовсім поруч. Параска рветься з його рук, падає на підлогу. Трясеться й ніби б’є поклони. Трясеться і б’є. Раз за разом.

– Епілепсія? – нарешті здогадується слідчий. – Чого ж ви зразу не сказали? – І до телефону. – Лікаря до мене. Негайно!

...Яків чує і не чує. Він далеко. Так далеко, звідки й вертання нема.

Оголошується перерва, – долинають слова.

Люди вовтузяться, починають виходити. З відчинених дверей у задушливий зальчик вривається свіже осіннє повітря. Яків лишається на місці. Не годен з нього піднятися. А ще здається – як вийде, у нього питатимуть. Про той виклик, про кабінет, слідчого, Параску. Про все питатимуть. Може, й про Трохима, хоч про те все нихто не знає.

Так і лишається сидіти. Закам’янілий. Зрештою починає гойдатися, мов сам себе заколихує.

А потім знову мука сидіння. Серед людей, під монотонний голос судді. Ци хто він там...

Та тут Яків дізнається те, що змушує шалено битися серце. Виявляється, Тиміш з документами вбитого ним якогось чоловіка дістався до Сибіру й там жив під цим чужим іменем... Цілих шість років жив з дружиною своєю. З Улянкою і дітьми...

Залом клубу вперше прокочується шум.

– Попрошу тиші, – каже суддя.

Не зразу, але настає тиша.

Тая тиша дзвенить у вухах Якова.

Досі дзвенить.

А на неї накладається чийсь шепіт. Він знає – то шепіт, то болісне намагання вимовити якесь слово.

То Параска, Парасочка, його найстарша, жива донька, виходить з того осоружного кабінету і йде крізь зал.

«Боже, що вона має казати? – думає Яків. – Ци скаже? Нащо, Боже...»

Не може пригадати тих слів, що каже Параска. Ни може. Летять вони, мовби у чорне провалля. Таке чорне, що й дна не видко. Тильки темрява там, внизу. Густа непроглядна темрява. А крізь неї лице доччине проступає. І чужі слова, ті, що неї навчили. Як Тиміш до хати зайшов, як... Дочка каже, а він кудись падає. У те провалля, у ту чорноту.

І постає перед очима чоловік, той чоловік...

Їхали із Олькою тоді до Артема на хрестини внуки. У Києві була пересадка. До якоїсь столовки зайшли неподалік вокзалу.

Він і побачив того чоловіка. П’яного, обірваного, хоч ще не вельми старого. Пляшки порожні од горілки стояли на столі, пиво недопите. І щось патякав той п’янізний чоловік. Знайомим здався. Ще й яким знакомим. Як уже перекусили, не витримав Яків, підійшов.

– Звиняюсь... лейтенант... Як там вас...

Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.

– Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...

– Ходімо, ходімо, тату, – то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.

– Ми что, знакоміє, мужик?

– Ходімо, тату! Татусю, ходімте!

Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.

– Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!

Завмирає Яків. Шарпається назад.

– Таточку, що ви-те надумали?

Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...