...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.

– Чо’ тобі, Якове? Зле?

– А що? – Він не може збагнути, де перебуває.

– Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.

Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин – грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?


18

Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

– Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

«Десь я її бачив», – думає Яків.

– Впізнаєте? – питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

– Улянка, – тихий зойк виривається з грудей Якова.

Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

– Ти тоже постарів, Яську, – шепче Улянка. – Хоч і не так, як я.

– Чого ти... Чого ти...

Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

– От яка я тепер, Яську...

Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

Виявилося – Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося – от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:

– Розкажи, як Тимоша судили...

– Мо’, не треба?

Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...

Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав – геть усе.

– Він не вельми... Він не трусився?..

– Трусився?

Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

– Нє, не трусився, – сказав Яків. – Сидів...

Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

– Я боровся з радянською владою, – сказав Тиміш. – Боровся, бо й вона мене обідила.

– Говоріть по суті, – перебиває суддя.

– Я й кажу по суті, – у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. – Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

– Ви були бандитом, – не витримує обвинувач.

– Може, й так, – погоджується Тиміш. – Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, – тоже признаю. – Переводить дух. – І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...

От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.

І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.

Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.

– Ой, Ясю...

– Пом’янемо його душу, – Яків розливає ще самогонку.

І в третю чарку наливає.

П’ють.

Їдна повною зостається.

Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.

– Що, Яську?

– Яську... Давно не чув...

– Давно, Яську...

А потім розказує Улянка, як вони жили там на висилці. В тайзі, на березі великої річки Об. Коротке дивне назвисько. Як бідували, особливо перші роки. Хоч, каже, люди там прості й не такі заздрісні, як у нас. І про те розповідає, як почула одного разу, вже на сьомому році висилки, коли обоє батьків Тимоша померли, тихий стукіт у вікно. Як очам своїм не повірила, побачивши при слабкому світлі місяця того, кого ніколи вже й сподіватися побачити не могла, хіба краплину своєї надії, десь у потаємному кутку берегла.

Тиміш, як виявилося, взнав її адресу в родичів, тієї ж тітки Катерини. А паспорт був справді чужий, тильки не вбитого червоноармійця, а колійного обхідника, якому Тиміш дав чималі гроші, а той повідомив, начеб паспорта на вокзалі вкрали.

Тиміш сказав, що він завербувався на лісосплав неподалік від їхнього теперішнього села. Рано-вранці вислизнув з їхньої оселі. Улянка потім мовби повезла гриби продавати в той посьолок. І «випадково» познайомилася з лісосплавщиком Степаном Кучеренком. Так тепер звали Тимоша. А потім і він до них прийшов. Перед тим дітей попередила Улянка. Через рік і шлюб, як належить, у місцевому сільсовєті взяли. Ще через рік, на сорок четвертім році, Улянка вже носила під серцем останню свою дитину – доньку Софійку. Зосечку.

– Зосю?

– Так.

– І як же знайшли?

Обличчя Улянки спохмурніло. Потім геть темна хмара його обгорнула. Взяла Тимошеву стопку, випила хутко-хутко.

– Найменший, Тимошик, щоперед вивозом родився, не знав батька, бо народився перед висилкою, – сказала глухо. – Ну, а старша, Варочка, знала. Та якось не втерпіла, братикові повідала, хто є цей дядя, якого вже звикали татком називати. Ну, а Тимошик... Другові своєму найвірнішому проговорився... А той батькам... Ну, а ті донесли куда тре’... Бандьора у нас, в деревне, живе, й усе, що мали, сказали... А може, й не сказали... Забрали Тимоша. Надвечір прийшли... З роботи якраз вернувся, вмивався. Ну, й мені сім літ дали за укриватєльство і недоносітєльство... Як вийшла, то... Зосюньку з детдому прийшлося забирати, признавати не хотіла. А Тиміш... Менший... Од батька одказався... Правда, рік тому приїжджав, прощення просив... Нє, він же тоді не хотів... І потому... Жисть, Яську, така ото була. А нащо така... Нащо, Ясю?.. Давай ще трохи лучче вип’ємо...

Випили. Та не п’яніли обоє. Улянка ще про своїх старших розказала. Про внуків чотирьох (ти ж помниш, як гонук мій Павлик приїжджав сюди гостювати?), про те, що живе коло Зосі, дочки... І що хоче на могилки сходити, до подруги своєї Зосі й до хрещениці Зосі-меншенької.

«Могли б разом бути, – подумав Яків. – І килько то дитей мали б. І симня... Симня була би яка. Зувсім инша. Господи Боже, святий і крепкий, про що я?»

Стис чарку в руці. На Улянку зирнув і тилько теперішню – стару, над столом нахилену, побачив.

...А тая, тая дівчинка ніби одбігла. Далеко кудись бігла стежкою повз хату. А він дивився їй услід довго-довго.

– То на могилки сходимо, Ясику? – голос Улянки.

Сходили. Постояли коло могил. Тоді Яків ще міг добре на ногах триматися. Ще тико сімдесятка набігала. А тепер...

Поїхала Улянка, як не вмовляв зостатися і разом жити.

– Не смійся, Ясю, – сказала. – Я таки вірю, що колись Тиміш зновика у вікно постукає...

Потім подивилася так якось, мов туманом оповитими очима:

– Може, якби ти колись було приїхав... Хотя нє... Ждала б я Тимоша все їдно...

І сказала далі, що Тимоша вона полюбила, вже як літ п’ять разом прожили. Та так полюбила, що на цілий вік. Мо’, й більше, як тебе колись, Ясю... Добрий він був, все їй тоді простив... Ой, який він був...

Поїхала Улянка. Хтів спитати, де тепер його син, який, знав, морським інженером став, та не посмів. Тільки й сказала – на Дальнім Востоці. На пенцию дострочно вийшов. Обіцяв приїхати... Ой, розкидало нас, розкидало, Ясю...

«Мо’, колись приїде? – подумав Яків. – Приїде-таки...»

Стояла вона край дороги, у автобус сідала – як у тумані. Ніби й не вона. 

«Може, то я їду?» – зненацька подумав Яків.

– Ну, Яську, автобус під’їжджає.

Улянка обіймає Соломію, ще одну свою родичку, Таньку Золиху, що проводжати прийшла, дочку й сина неїних, а тоді до Якова повертається. Очі дивляться з мукою і начеб... начеб ледь усміхнено.

– Ну, прощаймося, Ясичку...

– Приїдеш ще? – питає Яків.

І справді приїде. Тилько то буде Йванув син, а його, отже, Яковів онук. Зайде, коли в родичів гостюватиме. Дивитиметься і нічого не спитає. Скаже – батько од раку помер, все хтів на Вкраїну вернутися, як уже больний був. Тико як його везти було... Поїде внук, геть уже дорослий, сам батько давно, з двома дітьми – донькою і сином, що от-от дорослими стануть – з жінкою з розкосими очима, що всім тутечки дивуватиметься... Проведе їх до воріт і трохи далі Яків... Дивитиметься услід...

Поїхала й Улянка. Назавше. Як в той-таки автобус сідала, що до міста, до поїзда везти мав, у вікні ще оглянулася востаннє.

Що ще... Голос лишився... Як сиділи випивши – хіба їм багато було старим – спитала Улянка:

– Таки признайся... Ти Зосі зміняв? Як у тій же Германії був чи де там...