Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Мелана знала Ганнину таємницю. Але вона нікому не розкаже, бо це воля помираючої. Стара поклялася, що мовчатиме.

Та гріх є гріх. А тим паче — смертельний. Забруднена душа потрапляє у пастку, вона не має миру, мучиться, скоєне зло шматує її заживо. Розірвати тугий зашморг, в якому опинилася Ганнина душа, могло тільки щире каяття і святе причастя. Повитуха це розуміла, тому всіляко намагалася переконати конаючу жінку прийти до сповіді. Але та була невблаганна.

Нарешті стара не витримала. Ввечері навідалася до священика.

— Я чув, що Біличова жінка не встає з ліжка після пологів, — відповів отець Юрій. — Вже й сам хотів навідатися до неї. То вона аж настільки слаба?

— Боюся, до ранку не доживе, — важко зітхнула Мелана. — Треба поспішати.

Незважаючи на пізній час, священик навідався до хати Біличів. Увійшовши всередину, відразу попрямував до ліжка хворої. Від побаченого аж завмер.

Молоду рум’янощоку Ганну добре знав. Хоч народжувала щороку, але то їй на користь ішло. Здоров’ям аж пашіла. Та й на полях натруджена не була. Михайло, хоч і суворий чоловік, але жінку беріг. Як тільки розумів, що вагітна — до ніякої важкої роботи не допускав. Інші жінки їй відверто заздрили, коли з немовлятами зранку до ночі важко трудилися на сінокосах чи на картопляних полях.

«Що могло статися, аби так згоріти буквально за кілька днів?» — не міг зрозуміти.

Вона була не схожа на себе: бліда, з великими чорними колами під глибоко запалими очима, безпорадна.

— Шкода бідолашну, — ошелешений важко промовив. — Передчасно відцвіла…

Ганна не подавала ознак життя. Отець Юрій легенько торкнувся її руки.

— Жива, — полегшено зітхнув.

— Треба почекати, — пояснила Мелана. — За кілька хвилин прийде до тями.

— Вона при світлому розумі? — занепокоївся.

— Так, панотче, — підтвердила повитуха. — Все розуміє.

А Ганна тим часом бачила сон, де вона молода, здорова, на залитій сонцем галявині разом з дівчатами плете вінок із жовтих квітів. Потім несе його до потічка й пускає по воді. Її заливистий сміх чути далеко. Михайло теж почув. Побачив вінок. Вийняв з води, поклав на свою голову. Дівчина щаслива. Адже Білич — перший парубок у селі. Ще не жонатий, а вже собі хату окрему будує. І не хоч яку, а велику, на дві кімнати й сіни. Брати йому допомагають. У нього своя земля, худоба. Котра би не хотіла за такого хазяйновитого заміж піти. Та він вподобав чорноброву Ганну. Не біда, що їй лише п'ятнадцять. Не буде довго в дівках ходити.

На першому ж побаченні сміливо роздягнув і зробив своєю жінкою.

— Це, щоб ти з другими хлопцями не крутила, поки весілля не відгуляємо, — пояснив до смерті наляканій дівчині. — А коли одружимося — народиш багато синів. Саме хлопчиків, — уточнив. — Бо в ґаздівстві сильні руки потрібні. Нащо мені дівчата, яких лише кормити та одягати треба. От у мого батька — семеро хлопців і жодної дівки. Чого б я досяг, якби мені рідня не допомагала?

Тоді вперше налякалася Михайла. Але заспокоювала себе. Мати ж учила, що чоловікові терпіти треба…

За рік після весілля народила доньку.

Михайло навіть не глянув у її бік. Дружини кілька місяців не торкався, даючи зрозуміти, що гнівається.

Коли у сім’ї з’явилася четверта — Марійка — нерви його здали остаточно. Накинувся на породіллю, стягнув її з ліжка за волосся і, якби не повитуха Мелана, точно до смерті забив би.

Та не минуло й трьох місяців після пологів, як Ганна зрозуміла, що вагітна вп’яте…

Раптом видіння розсіялося.

Хвора прийшла до тями. Важко розплющила очі. Біля ліжка стояв священик і тихо молився. Ганна не могла зрозуміти, де вона: ще жива, чи то вже її похорон? Бо ж те, що у сні бачила — насправді пережила. Здригнулася. Наче лише зараз усвідомила, що смерть справді дихає їй в обличчя. Але вона не хоче помирати! Ні! Їй ще немає навіть повних двадцяти трьох років! Боже, яка молода! Життя прекрасне! Та ще й діти… Наймолодшій Марійці лише рочок! Вона зовсім не пам’ятатиме мами. Ніколи не згадає… Кому вони потрібні? Хто любитиме їх так, як рідна ненька? Хто витре їхні сльози, відчує їхній біль? О-о, Господи!

Очі нещасної неприродно розширилися й налилися сльозами. Вони виражали жах перед неминучим.

Мелана вийшла з кімнати.

— Чи бажаєш, дитино, приступити до сповіді? — запитав отець духовний, коли залишилися наодинці.

Ганна заплющила вологі очі й щось тихо прошепотіла.

— Що ти кажеш? — не розчув панотець і нахилився над хворою.

— Хочу ж-жити, — слабенько прошепотіла бідолашна й так благально глянула на нього, що панотця аж до кісток пробрало. Він був уже немолодий. Багато чого бачив за своє життя. Сповідав і помираючих. Але такого… Відчуваючи неминучу кончину, нещасна хапалася за останню соломинку, наче падаючий з великої висоти за повітря.

— Дасть Бог — одужаєш, — боляче усміхнувся отець Юрій і ніжно погладив бідолашну по голові. Він був такий зворушений побаченим, що другою рукою витер неслухняну сльозу.

— Чи щось мучить твою душу? Чи маєш гріх, який хочеш висповідати?

Ганна повільно, заперечливо похитала головою.

Духівник вже хотів бува дати їй відпущення гріхів, як в останню мить зупинився. Уста хворої ворушилися. Вона щось не доказала. Або він не зрозумів…

— Н-не сп-повідат-тимусь, — ледь розібрав, коли нахилився до Ганни.

Від почутого аж отетерів. Він навіть розігнутися не мав сили.

«Як не сповідатиметься? — майнуло в його голові. — Невже не розуміє всю серйозність ситуації. Вона ж помирає. Це очевидно. Хіба що… — задумався, — якийсь страшний гріх скоїла…»

Відчув, як по тілу пробігли неприємні мурашки.

— О, Ісусе, Спасителю душ людських, допоможи їй, — витер спітнілого від переживання лоба. — Не мовчи, дитино. Врятуй себе. Яким би важким не був твій вчинок — Господь пробачить, якщо ти щиро каєшся. Він розбійника до раю пустив, який все життя Бога не знав, але увірував перед смертю.

Та Ганна мовчала.

Губи її тремтіли. З-під міцно стиснутих повік лилися сльози, слабими руками стискала своє покривало, але мовчала…

Священик не замовкав. Мов той лікар в реанімації, що втрачає на столі свого пацієнта, метушився біля умираючої. Розповідав багато прикладів, коли милосердний Бог прощає грішника. Або ж доводив, яку страшну силу має Всевишній, коли людина відмовляється від нього.

Та марно.

Раптом Ганна здригнулася, наче її струмом ударило.

Набрала повні легені повітря.

— Отче Небесний! — з останніх сил крикнула, дивлячись на стелю. — Зазирни в мою душу-у! Ти все… бачиш і знаєш! Прости… Прости мені… Грішній! Прости! Зазирни… Я не хоті… — обірвалася, не договоривши.

Різко заплющила очі й важко видихнула.

У кімнаті стало якось неприродно тихо.

Священик нахилився над нею і зрозумів: Ганна віддала духа.

Все… скінчилося.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

— Вставай, сонько! — почувся з коридору жіночий голос. — Тільки поглянь, як високо сонечко в небі. Ти ж не забула, який сьогодні день?

— Авжеж не забула, — солодко протягуючись у ліжку, майже крізь сон, ліниво озвалась Емілія. — Сьогодні — мій ювілей. Доросле свято. Двадцять п’ять років. Старі-ію!!!

— Що робиш?! — шумно відчиняючи двері, весело запитала мати.

Дівчина розсміялася, накривши голову покривалом.

— Старіє вона, — жартома зіронізувала. — А що мені у свої сорок п’ять казати?

Ірина Макарова виховувала доньку одна. З чоловіком Давидом, чехом за національністю, розійшлися, коли Емілії минуло сім років. До того сім’я жила у Празі. Розлучившись, Ірина з дитиною вернулася в Україну. Повернула собі й, з дозволу чоловіка, дитині дівоче прізвище Макарова. В Полтаві, після смерті її батьків — Марії та Бориса Макарових — залишився будинок.

Отак і жили, поки донька не закінчила середню школу й вступила до столичного університету на факультет журналістики. Тоді Ірина продала батьківський будинок і купила в Києві трикімнатну хрущовку. Все ж краще, коли дитина під наглядом.

Жінку охоплювало почуття гордості за те, що Емілія виросла саме такою, як вона мріяла: відкритою, щебетливою, комунікабельною, освіченою, інтелігентною. Її любило найближче оточення, поважали і цінували друзі та колишні однокласники, ставили за приклад викладачі.

Дівчина займалася спортивними танцями, захоплювалася поезією.

Після закінчення університету мамина подруга, Зоя Павлівна Черкасова, запросила Емілію на роботу до себе в прес-службу апеляційного суду, яку очолювала.

Крім того Емма підробляла перекладачем, адже володіла кількома іноземними мовами: англійською, чеською та німецькою. Давала приватні уроки дітям, як репетитор.

Трудилася дівчина багато. Адже в мами хворе серце. Фізичне навантаження їй протипоказане. Щороку необхідна спеціальна реабілітація в приватній клініці. А це немалі гроші. Бувало, жінки ледве зводили кінці з кінцями. Про якісь заощаджені кошти годі й казати.

Надзвичайно щільний графік і постійна зайнятість позбавляли дівчину можливості хоч іноді безтурботно полежати в ліжку. Таку розкіш, як затяжний вранішній сон, вона вважала найвищою насолодою. Тому сьогодні, не зважаючи на святковий день, їй зовсім не хотілося вставати. Не спокушував навіть духмяний запах маминих свіжоспечених млинців.

Проте довго відлежуватися таки не судилося. Здавалося — сама природа прагнула розбудити іменинницю. Якось особливо розщебеталися пташки, ніби заспівали святкову пісню. Золоте вранішнє сонце розсипало по кімнаті проміння і залило її сліпучим, яскравим світлом. Знадвору чувся веселий сміх дітвори, що вийшла на прогулянку. Десь поряд загавкали собаки.