Емілія повільно піднялася і підійшла до вікна.

Мимоволі глянула у дзеркало, розташоване в лівому куті кімнати. У сонячному промінні вона нагадувала якусь неземну, казкову красуню. Крізь тоненьку напівпрозору білу довгу нічну сорочку, з легким мереживом на рукавах, просвічувався стрункий високий дівочий стан і пишні груди; хвилясте пшеничне волосся розсипалося на плечах і спадало аж до самісінької талії; шоколадні, вигнуті, дугасті брови тоненькими стрічечками правильно окантовували великі, мов два озерця, глибокі, бездонні васильково-сині очі з довгими пишними віями; чарівно-вродливе дівоче сонне обличчя прикрашали рум’яні щічки з двома симпатичними неглибокими ямочками.

Раптом її увагу привернув дорогий автомобіль, що заїхав у їхній скромний дворик.

— О-о, ні, — незадоволено протягла Емілія. — Тільки цього бракувало, — пробурчала спостерігаючи, як з машини виходить молодий чоловік, беручи із заднього сидіння великий букет квітів.

Це Антон Волошин — слідчий обласної прокуратури. Йому тридцять чотири роки. На рахунку вже не одна серйозна розкрита справа. З Емілією познайомився, коли його другові-бізнесмену Ігореві Мостовому потрібна була перекладачка з чеської мови. Через тридесятих знайомих вийшов на Макарову. Відтоді втратив спокій.

— Вона притягує, мов магнітом, — зізнався якось Ігореві. — От засіла в голові — і все. Навіть працювати важко, бо зосередитися не можу, як від нав’язливої мелодії.

— Одружуватись тобі пора, — хмикнув у відповідь Мостовий. — Тридцятник минув.

Антон погоджувався. Проте, особливої взаємності з боку Емілії не спостерігав. Вона наче й привітна, усміхається, але коли Волошин пропонує каву чи вечерю — толерантно знаходить тисячі причин для відмови. Це насторожувало. Користуючись зв’язками, з’ясував, що суперника у нього немає. Дівчина живе з мамою. Сім’я середнього достатку, далеко не заможна. Це додало йому впевненості.

Якось на вулиці начебто випадково зустрів Емілію з Іриною. Привітався, представився. Як і очікував — матері сподобався. Перший крок зроблено. Завоювати серце коханої легше, коли на твоєму боці майбутня теща.

Тож сьогодні вирішив остаточно взяти їхні стосунки на абордаж. Купив квіти і насмілився приїхати прямо додому. Привід беззаперечний.

Емілія стояла біля вікна й спостерігала, як Антон заходить у під’їзд. Її мобільний телефон, що лежав на білосніжному підвіконні завібрував.

«Слідчий Волошин. Прокуратура», — висвітилося на екрані.

Дівчина незадоволено нахмурилася й неохоче взяла слухавку.

— Мої вітання, — почула бадьорий чоловічий голос. — Відчиняй двері. Приймай гостей, — безцеремонно повідомив.

Від його наполегливості дівчині стало ще важче. Поведінка чоловіка явно вказувала на те, що він уже вважає її своєю. Наслідки відмови Емілія також усвідомлювала… На серці защеміло. Святковий настрій було зіпсовано.

За хвилину з вітальні долинав голос Антона. У маминих руках красувався шикарний букет. Для Емілії Волошин приготував спеціальний подарунок — квитки у театр. Він знав її потяг до прекрасного. Та й після вистави сподівався на романтичне побачення.

Іменинниця неохоче вийшла до столу.

Мама знайшла вазу й поклала квіти у воду. Антон підійшов і стримано привітав, легенько торкнувшись устами її щоки. Дівчина не відреагувала.

— Давайте пити чай, — спробувала розрядити напружену обстановку Ірина й подалася на кухню.

— Ні, ні, — різко заперечив Волошин. — Вельми вдячний, але я поспішаю, — важко усміхнувся.

Реакція коханої дівчини засмутила його. Антон розумів, що їхні почуття наразі невзаємні, але сподівався завоювати її прихильність. Адже вони ще мало знайомі. За що любити? Пройде час — пізнають один одного краще. Все стане на місця. Терпіння… Лише терпіння… Для себе він уже все вирішив. Ця дівчина належатиме йому. Іншому навіть пальцем не дозволить до неї торкнутися.

— Завтра ввечері заїду, — прошепотів на вухо Еммі. — І зроблю все, щоб ти усміхалася, — багатозначно додав на прощання. — Пробач, що заскочив без попередження.

Останні слова приємно зачепили дівчину. Вона мимоволі усміхнулася.

— Він тобі не подобається? — присіла біля доньки Ірина й співчутливо торкнулася її плеча. — Як на мене — серйозний, сильний, успішний, відповідальний чоловік. Уважний. Кохає і не приховує почуттів.

— Я не думала про заміжжя, — сумно відповіла Емілія. — Його наполегливість лякає. Не знаю… Та ти й сама не у захваті, — відмітила якийсь пригнічений стан Ірини.

— Не поспішай. Придивись до нього краще, — по-філософськи відповіла, наче уникаючи пояснень. — У житті часто один кохає — другий страждає.

— Думаєш…

— Ти не любиш, — боляче посміхнулася. — Подумай, чи вистачить його кохання на двох? Чи витримаєш? Антон хороший хлопець і заслуговує взаємності. А ще… — запнулася.

— Що? — насторожилася Емма.

— Деякі люди взагалі не одружуючись живуть і нічого, — якось боязко промовила.

— То ти такої долі мені бажаєш? — з докором випалила Емілія.

— Ну що ти, — заперечила Ірина. — Я кажу: пізнай його краще. А далі — слухай своє серце, — поспішила виправдатися Ірина. Адже усвідомлювала, що серйозно хвора й довго не проживе. З ким залишиться її донька? Не має жодного морального права прирікати її на самотність.

Ввечері Емілія зустрілася з друзями, колишніми однокурсниками: Таїсією Савчук, Властою Тарасовою та її нареченим Анатолієм Шаміним. Компанія зайняла столик на терасі в затишному кафе. Хоч усі й закінчили журфак — за фахом працювала тільки Власта. Робота Емілії хоч і вважалася фаховою, але була далека від справжньої журналістики. Макарова більше була зосереджена на іноземних мовах, Анатолій — на комп’ютерних технологіях, програмуванні, Таїсія — працювала в агентстві нерухомості.

Крім студентської дружби молодих людей об’єднувала любов до спортивних танців. Два рази на тиждень вони зустрічалися у клубі «Фантом», де займалися і підтримували форму.

— Шкода, що твій Антон мене заміж не кличе, — з неприхованою заздрістю мовила Таїсія. — Я б не сумнівалася. Таких, як він, лише у кіно показують: що зовнішність, що характер, що професія. Усе при ньому.

— Ну-у, характер ще треба пізнати, — не погодилася Власта Тарасова. — Інколи зовнішність буває дуже оманлива.

— Згідний, — відразу підтримав Власту Анатолій Шамін. Колись, ще на першому курсі, він був таємно закоханим в Емілію. Однак, дівчина бачила у ньому лише вірного друга. Довіряла, наче братові. Зрештою хлопець змирився й переключив свою увагу на її кращу подругу Власту. Тепер щасливий у взаємних відносинах.

— Антон здається чуйним, ніжним, уважним, — ділилася найсокровеннішим Макарова. — Казав — зробить усе, щоб я усміхалася.

— Не відвертайся від людини, як відчуваєш, що кохає, — порадила Власта. — Дай йому можливість розкрити себе. Це тільки на екрані — любов з першого погляду і всі щасливі. У житті все банально і приходить з часом. Інколи здається, що знаємо один одного досконало. А в складних ситуаціях виявляється, що той, хто вчора другом був, може холоднокровно зрадити. Тоді й розплющуються очі. Наче й не знала людину зовсім. Проте, буває й навпаки…

— Тебе щось стримує, — не витримав Шамін і втрутився у жіночу розмову. — Треба прислухатися до внутрішнього голосу. Ми ж не в середньовіччі живемо, аби собою жертвувати.

— Не перегинай, — скривилася Тая. — Мова йде лише про банальне побачення. Та Емма чомусь вирішила, що Антон вже кличе її заміж. Правильно? — скептично кинула в бік Макарової. — Розслабся і не панікуй передчасно. Можливо, більше двох побачень він і сам не витримає. Відчує твій холод і…

— Тая правду каже, — підтримала Власта. — Спробуйте. Може, до весілля й не дійде. А може…

— Ти закохаєшся, — весело докінчив Анатолій.

— За це й вип’ємо, — підняла келих Власта.

Всі дружно підтримали.

* * *

— Тобі сподобалась вистава? — обережно запитав Антон, коли прогулювались з Емілією вечірнім містом після відвідин театру.

— Так, — спробувала усміхнутися у відповідь. — Сучасна. Про сімейні стосунки: вона не кохала, тому зраджувала, а він страждав…

— Той чоловік сам винен, — підняв голову до вечірнього зоряного неба Волошин.

— Справді? — здивувалася Емма. Адже була впевнена, що Антон спеціально вибрав той спектакль, щоб показати, як страждає від нерозділеного кохання. — Чому?

— Та що він зробив для того, аби дружина покохала його? — зупинився й пронизливо глянув на Емілію. — Мучився в душі, страждав. Але його зовсім не цікавило, що відчуває вона. Можливо, ще дужче страждає? Може зраджує лише для того, аби привернути до себе увагу? Нещасна людина не здатна зробити щасливим того, хто поряд, — підвів підсумок.

— А ти здатен? — несподівано запитала Емілія.

Вона вже зрозуміла, до чого веде Антон.

— Здатен! — твердо відповів, наче очікував питання. — Заради коханої людини я цілий світ догори дриґом перевернути здатен. Закрити її собою від дощу й холодних житейських вітрів, ділити останнє й примножувати те, що є.

— То ти аж так кохаєш? — ледве промовила вражена Емілія.

— Люблю, — впритул наблизився й наскрізь проштрикнув дівчину палким гарячим поглядом.

Узяв її руки в свої долоні й ніжно поцілував.

— Виходь за мене, — завмер в очікуванні.

Від крижаного полум’я його незмигних сіро-сталевих очей Емілія заціпеніла. Чоловік налаштований вкрай рішуче й так просто не відступиться, навіть якщо вона й відмовить. У ньому відчувається порода хижака, сильний характер, сталеве терпіння. Він не наполягатиме, але й не відпустить…

Та ще Емма відчувала в ньому тепло, безмежну ніжність, реальну опору в житті, впевненість у завтрашньому дні. Це породжувало симпатію, притягувало.

Антон відповідальний, забезпечений, міцно стоїть на ногах і головне… кохає. Із нього безперечно вийде гарний чоловік і люблячий батько. А ще… маму нарешті можна буде показати закордонним лікарям. Її серце зовсім нікудишнє. Останнім часом з квартири майже не виходить, бо потім важко піднятися на третій поверх. Хоч виду не показує. Старається бути щебетливою, порається на кухні — Емма знає про її здоров’я. Такий зять, як Волошин, неабияк порадує неньку.