Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Того дня, десятого червня 1942 року, відбувалося щось страшне. Здавалося, саме небо вирішило знищити усе живе й неживе на цій грішній землі.

В одну мить сонце затягло чорними хмарищами, піднявся жахливий вітер. На вулицях і подвір’ях знялася неймовірна курява, старі могутні лісові дерева вклонялися перед страшним ураганним повелителем. Заскавучали перелякані сільські собаки, безнадійно шукаючи прихистку в невеличких будах, замукали у стайнях корови, відчуваючи смертельну небезпеку.

Мов паперові листочки голосно зашуміли на покрівлі хати Біличів шматки черепиці.

— Отче наш! — заломивши руки перед іконою, молилася на колінах перелякана стара повитуха Мелана, яка в цю мить якраз приймала п’яті пологи в молодої Ганни. — Прости нам наші страшні гріхи й помилуй, як і ми прощаємо довжникам нашим.

Жінка голосно стогнала на ліжку, корчачись від нелюдського болю. Вона мучилася вже майже добу. Дитина не виходила. Нещасну покидали сили. В обійсті вже повідмикали усі замки, як годиться у селі, коли у жінки важкі пологи. Під голову їй повитуха поклала весільну сорочку, запалила свячене зілля й кілька разів обкурила змучену Ганну, але нічого не допомагало.

Чоловік вагітної, Михайло, з чотирма малолітніми доньками, сидів у сусідній кімнаті й, стиснувши кулаки, нервово чекав. Його не бентежила ні негода, ні безкінечні крики дружини, які щодалі слабшали.

— Якщо народить мені ще одне дівча — виб’ю з неї душу! — сердито попередив повитуху. — А мале втоплю у воді й пущу по ріці.

— Сохрани, Господи! — скрикнула від почутого Мелана. — Ти збожеволів? Як можеш таке казати? Хіба Ганна винувата, що Бог вам лише доньок дає? Не сама ж вибирає.

— Я тебе попередив! — наче й не почув повитуху Михайло. — Досить! Чоловічих рук у сім’ї немає. А вона наплодила ротів на мою голову, — кивнув у бік переляканих дівчаток. Шестирічна Калинка, п’ятирічна Гафійка, чотирирічна Оленка та однорічна Марійка притислися одна до одної в купці біля печі. Боялися суворого батька, як вогню. Адже ще слова ласкавого не чули від нього. — Роби, що хочеш, а народитися повинен хлопчик.

Раптом на вулиці щось засвітилося, зашуміло і луснуло, немов тисячі гармат одночасно вистрелили.

Повитуха вхопилася за голову руками, лягла на підлогу.

Кілька секунд тривала незрозуміла ворожа тиша. Тільки Ганна слабо стогнала.

Мелана обережно піднялася і підійшла до віконця.

Від побаченого лице жінки сполотніло, у широко розплющених очах застиг невимовний жах: надворі потемніло, немов настала глибока ніч. Тільки раз за разом небо розрізала розжареними огненними мечами беззвучна блискавка; лісу видно не було, чувся лише шум листя та дерев, що ламалися від божевільного, скаженого вітрища. Він розгулявся, наче господар на цій землі. Трощив, нищив усе навколо.

Повитуха перехрестилася.

— Помилуй мене, Боже, з великої милості твоєї і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої… — почала молитися й повільно підійшла до Ганни. Узяла великий рушник, злегка перев’язала над животом вагітної.

— Все, — важко зітхнула Мелана, — більше чекати нічого. Або народиш, або… — на мить замовкла. — Глибоко вдихни, — попросила Ганну, — а коли я стисну рушник — щосили видихай і тужся.

Нещасна розкрила рота, набрала повні легені повітря й завмерла в очікуванні команди.

— Давай! — скрикнула Мелана й щосили перетисла великий живіт, видавлюючи плід.

— А-а-а! — несамовито заверещала Ганна, випускаючи повітря й… останні сили…

Раптом небом прокотився такий могутній грім, що здалося, ніби земля затряслася. Шибки задзвеніли.

Мелана зупинилася, знову перехрестилася і стала вже голосно молитися:

— … бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі одному я згрішила і перед очима Твоїми лукаве вчинила…

— Го-о-споди! А-а-а!!! — обливаючись потом і слізьми кричала Ганна. — Більше не можу-у!

— Давай! Ще раз! Разом зі мною! І-і! Виштовхуй його! Давай щосили! — кричала повитуха.

— М-м-м! — зціпивши зуби, закотила очі й тужилася з останніх сил вагітна.

Тим часом за вікном, вітер, грім і блискавка дали собі повну волю. Вже ледве трималися на своєму корінні виснажені буревієм дерева, а з неба ще дужче сипалися огненні блискавичні стріли, гриміли різкі зловіщі громи.

Та жінки уже не помічали смертоносної стихії.

— Ще раз! — професійно керувала Мелана. — Всього один разочок! Ну! Давай!

Ганна послухала команду, напружилася щосили і… втратила свідомість…

На світ з’явився хлопчик. Разом з ним востаннє луснув шумливий грім, ще раз засвітила блискавка, заспокоївся шалений вітер.

Втомлене небо посипало на землю рясний, але тихий і спокійний дощ.

Прокинулася жінка від того, що повитуха обмивала її обличчя водою й злегка поплескувала по щоках.

— Ти народила… сина… — перелякано шепотіла Мелана.

Ганна відвернула голову до стіни, міцно стисла повіки. Губи її затремтіли.

— Він… живий, — вже зовсім тихо, аби хтось з домашніх не почув, промовила стара.

Виснажена пологами жінка повернулася й широко розплющеними, повними страху очима, глянула на повитуху.

— Але занадто слабий, — опустивши голову, добавила та. — Довго не протягне.

Ганна міцно стисла повіки й тихо застогнала.

— Що ти накоїла? — приклала старі поморщені руки до обличчя Мелана, ніби знала якусь таємницю. — О-ох, який гріх… — похитала головою. — Який гріх… — підняла руки до неба. — Ця дитина повинна була жити. На ньому Божий знак.

Очі породіллі розширилися ще дужче. Мовляв, що означають слова «Божий знак»?

— Я помила його, — пояснила бабця. — У дитини на лівому плечі родима пляма… у вигляді хреста.

Ганна побіліла від жаху.

— Зараз покажу, — важко піднялася з лавиці й попрямувала до дитини, яка лежала, замотана у рушнику, й не рухалася. Саме ним малюка й видавили з лона матері. Мелана хотіла взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що він уже не дихає.

Смерть дитини, навіть чужої, вражає. Відчула, як закололо серце. Вхопилася руками за лівий бік і обперлася на стіл.

Породілля все зрозуміла.

Голосно застогнала на ліжку, стискаючи руками своє покривало. Душевний біль, що відчула зараз, було й близько не порівняти з пологами. Здавалося, її розірве зсередини. У грудях так пекло, наче горіла заживо…

«Хлопчик! Господи, такий бажаний!» — гупало в скронях.

Бідолашна витягнулася на ліжку, мов струна, закинула голову назад і здригалася у німому риданні.

Раптом двері в кімнату різко відчинилися. Всередину не увійшов, а буквально влетів Михайло. Він зрозумів, що пологи скінчилися. Зазвичай через кілька хвилин Мелана виходила й повідомляла про народження дитини. Але сьогодні все не так: його дружина народжувала ледь не цілу добу, адже перейми почалися ще вчора. Крику малюка він так і не почув. Повитуха говорить тихо, не розчути й про що…

Підбіг до Ганни. На мить заціпенів. Так, вона боялася народити доньку, бо він би їй цього не подарував, але щоб отак? На ній же обличчя немає… Серцем відчув — у хату прийшло горе…

Повільно обернувся і побачив Мелану, яка обперлася на стіл. Там лежав його малюк.

«Якийсь він аж занадто спокійний, — майнуло в Михайловій голові. — Як неживий…»

Підійшов. Торкнувся голівки. Все зрозумів.

Тоді різко розповив дитя й ледь не зомлів…

Це хлопчик!!!

Син!!!

Кровинка, яку так довго чекав! Ночами молився Богові про його народження!

— Господи! — вголос замолився. — Чому?! — тремтячими руками прикрив маля. — За що?! — ухопився за голову руками й, мов божевільний, вискочив з хати.

… Минуло кілька днів.

Михайло поховав дитинку. Пережите далося взнаки. Майже не виходив з крамниці. Пив до забуття. Ввечері сільські хлопці притягували його додому ледь притомного.

Ганна так і не підводилася з ліжка. Вона згасала. Догорала, як свічка. Кровотеча після пологів не припинялася, хоч які зілля не варила їй Мелана.

— Треба покликати священика, — наважилася сказати повитуха. — Бо всяке може бути, — давала помираючій останню надію. Не хотіла остаточно добивати нещасну, хоч і бачила, що порятунку немає. Від страшної крововтрати свідомість молодої жінки періодично відключалася.

— Не тр-реба, — ледь чутно прошепотіла у відповідь Ганна.

— Як то — не треба, — аж підскочила до краю передивована стара. — Мусиш висповідатися. Розказати все. Зняти з душі гріх, бо як підеш на той світ?

Ганна мовчки відвернулася.

— Як за себе не думаєш — подумай про дітей, — повчала Мелана. — Тяжкий гріх паде на рід до четвертого коліна, хіба не знаєш? У Святому Писанні ж написано: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть мої заповіді». Мусиш посповідатися.

Але молода Біличка вперто мовчала.

Вона розуміла, що помирає. Тому, глибоко в душі, каялася у своїх гріхах. Проте, таємницю сповіді в селі важко зберегти. А норов свого Михайла знала добре. Як відкриється правда — може й дітей повбивати. Бо жінці вже не нашкодить. Тому вирішила: нехай краще вже її душа горить у пеклі, аніж буде наражати на смертельну небезпеку ні в чому не винних донечок. Зціпивши зуби, мовчала.