Рівно за місяць по тому ми поїхали з мамою споглядати інші українські красоти. Далеко за містом, відсічені від людей і цивілізації, ми жили в старовинному флігелі з двома мармуровими левами. Там я писала еротичний трилер «Зетахара Алаадора», де прототипом головного героя був… І думала… думала.

У вересні, як і годиться гарним дівчаткам і хлопчикам, Аделя пішла в Будинок Знань і без жодного ентузіазму взялася до поглинання шкільних наук. Подруга, виявляється, відпочивала в «Україні» й частенько навідувала пляжі «Дніпра»:

— Ну, я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! Стояв там один якийсь… так, на руках.

— Який? Опиши його!!!

— Ну, не пам’ятаю я! Не знаю! — і тут я прийняла тверде, мов криця, рішення: я, Альхене, теж нічого не пам’ятаю і не знаю. Життя запхали в його річище: вчителі та пари з більшої частини предметів. Годі мріяти про щастя, подружко.

Але вищим силам поведінка моя чомусь не сподобалася, й цілком несподівано ми поїхали туди. Як грім серед ясного неба й іскристих снігів. Так просто — взяли й поїхали. У лютому, в санаторій «Дніпро», на 12 днів, котрі, хоч як це жахливо, тяглися неймовірно довго. Зима в Імраї, виявляється, ще гірша за київську зиму, в якій що завгодно, хай би воно було й грудневою пургою чи квітневими садами, в кінцевому підсумку здається однією похмурою ляпкою. І в мене з’явилося таке відчуття, що я потрапила не в Рай, а в негативне зображення Раю, де все, що хоч якось було дороге для мене, — невиявлене, позбавлене звичного кольору, і не є аніякою художньою цінністю. Дивлячись на вершину Ай-Петрі, вистелену незвичними білими простирадлами, я хотіла забитися кудись подалі, заплющити очі й не бачити! Не бачити! Це були по-своєму інша Імрая, інше море — холодне, воно здавалося мертвим, інші люди… Точніше, відсутність людей. Найболючіше різонула мене, як виявилося, саме ця відсутність людей. Похмура, фатальна порожнеча на місці під тентом, де раніше стояли кілька зсунутих лежаків із червоним рушником, недбало кинутим упоперек, зі складеним одягом, якимись пакунками та незнищенними слідами буяння життя серед цієї неймовірної теплоти і єдності людських душ. І справа була не тільки в гарячому сонці чи м’яких липневих хвилях. Тепер там було порожньо й темно. Буденна порожнеча. Бездушність, суміжна з особливою зневірою троєщинских вулиць. Я була в куртці, у двох светрах і в теплих черевиках, увінчана хронічною нежиттю й довгим шарфом. Я сиділа й тремтіла від холоду на колись розжареній лаві побіля ліфта в скелі й дивилась, як дрібні хвилі, скоряючись ритмові мого серця, що стікало кров’ю, налітають на потемнілі, осиротілі до розпачу пірси. І тоді я зрозуміла, що важливо не тільки очікування самої поїздки, а ще й літа, як у пісеньці Кріса Рі, що лунає в моїх навушниках: Looking For the Summer.

А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше — болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.

Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.


Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче… Я вчила уроки й хотіла додому. Там хоч умови… Для Думки й наївного онанізму…

Я стояла в телефонній будці на третьому поверсі нашого білого корпусу, й у моїй руці було затиснуто єдиний жетон — решту витратила на діда, добрих 5 хвилин втлумачуючи йому, що приїдемо ми післязавтра, 12-м поїздом, у 6-му вагоні. Шматочок легкого металу — чарівний зв’язок із будь-яким містом, від Адлера до Хабаровська. Втім, ні в той, ні в іншій я дзвонити не збиралася. З Києвом уже поспілкувалась, досить з мене. Праворуч висіла величезна, захована під скло таблиця з кодами всіх міст колишнього Союзу. Всіх. І, як здогадався читач, виділеного жирним Ленінграда (нині C-Петербурга, але істотно це нічого не змінює). Він з’єднався невловимою смаглявою рукою з монеткою в поті моєї долоні.

812 — це код. Номер я знала, як молитву… Але нескінченним хвилинам очікування відповіли самі лише довгі гудки, а голос, цей гіпнотичний голос так і залишився серед слідів минулих двох літ, щоб озиватися тільки там, а не осяяти теплим світлом мою зиму в Імраї. Хоча… без нього, без цього голосу, я була просто в Криму, просто у Великій Ебрі, на вкритому інеєм і торішнім опалим листям Ленінському шосе… І край.

Удома батько серйозно занедужав, і поки він лежав у лікарні, я відчула себе страхітливо вільною. «Воля!» — я задихалася щомиті серед свого сну й своєї яви, силкуючись зробити хоча б ковточок цього чудового напою. І ось, любі мої, нарешті, Ада-Адора його зробила.

* * *

Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») — «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.

Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.

Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного — щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, — щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.

Я була як полярний сновида — загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою — такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало — то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного — і в цей мертвий час… І моя мертва душа…

Отож, у зародковій, але вже сльозаво незмінній стадії нашого зимового роману я поїхала з батьком, який одужав, до затопленої моїми слізьми Ебри, у вищезгаданий «Дніпро». І мене мов ударили листом бляхи по голові — відразу все пригадалося. Воно було виразне й прозоре, як це морозяне приморське повітря. Як я вже казала, поїздка мені не сподобалася. Раз уже щаслива рука татусевих принципів пропонувала мені цю безальхенську тугу замість літа, я хотіла швидше повернутися додому. Я не могла бачити цього зимового перетворення. І не бачила. Й повернулася, кинулась у скромні обійми мого сяючою своєю дитячою безневинністю агнця.

Так, якщо подлушпатися в почуттях, то взимку мені було добре з ним, кажу це зі всією щирістю, на яку здатна моя пошарпана маленька душа. Хоча сексом ми не займалися. У моєї любові була одна невеличка проблемка, яка в силу мого сліпого обожнювання була відсунута на другий план.

Із настанням перших сонячних днів я почала відчувати, як грубезна крижана шкоринка, що сковувала мене, починає повільно танути. І я помітила…

* * *

…Почала відкривати в собі зачаття мазохістської та лесбійської натур. Перша виявила себе відразу й негайно, за доказ чого слугує моя палка любов до худющого отрока й нітрохи не вигадані страждання, що разом ринули на мене через це. Друге кипіло й вирувало десь на діафрагмальному рівні мого тіла, що розморожувалося разом із природою.

Навесні я жила за сценарієм — пристрасті набували трішки комічного відтінку, все це мені неабияк набридло. Серйозність (а я людина рідкісно несерйозна) завдовжки аж п'ять місяців була межею всього для мене можливого. По тому… Я стала менш серйозною. Як у своїх думках, так і в рішучості дій стосовно відмороженого, як і досі, агнця. Сценарій наших побачень був простий — тоді-то ми під Джима Моррісона будемо цілуватися, тоді-то хапатимемо одне одного за різні місця, ну, а отоді (все тут залежить лише від нього) ми підемо в квартиру, яку рівно на три місяці обіцяє звільнити на час свого від'їзду якийсь далекий родич, і там усе трапиться. Але мій обранець ось уже котрий тиждень у найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?