— І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, — по-дружньому взяв мене за плечі, — ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.

— А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, — збрехала я невідомо навіщо.

Він відпустив мене й стало трохи легше.

— Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність — це зовсім не класично правильне обличчя.

Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.

— Ходи сюди.

Туди взагалі з «дітей» нікого не пускали, і я заходила трохи невпевнено.

— Хочеш, я тебе сфотографую? — він сів на краєчок столу.

— Ну, добре… давай.

— Повір мені, а не їм чи собі — ти дуже гарна.

Із ним було легко. Страхітливо легко. З якихось засіків він витяг чорну обтяглу сукню з найтоншої шкіри, червоні рукавички й черевички «стилетто» на височезних гострих підборах. Природно, заінтригована думка, звідки це все в його шафі, відразу навідала мене, але зайвих запитань я не ставила.

Коли я була на полюванні, то впевненіше почувалася, сидячи мовчки, з рівною спиною та хижо опущеною головою, але дивлячись співрозмовникові просто у вічі. Мені здавалося, що вони ціпеніють від цього погляду. І я була собою. Заклала ногу на ногу, потім повернулася спиною і глянула через плече. На невеликому затишному диванчику. Він кумедно стрибав із фотоапаратом — увесь якийсь гнучкий, меткий, зеленоокий білявець, підстрижений під «каре».

Потім він вийшов, а я переодяглася. Була остання вечеря цієї зміни, всі вожаті готувалися бурхливо відсвяткувати закінчення чергового сезону, а мої товариші по загону — десь із двадцятеро недобрих хлопчиків і дівчаток, чатували на мене дорогою до кімнати, щоб оточити, притиснути до стіни, тицяючи свої брудні розчепірені пальці мені в обличчя, плюючись і матюкаючись, даючи зрозуміти, що цієї ночі, коли в нашому корпусі на чергуванні залишиться лише баба Нюся, вони мені покажуть, як це — вирізнятися з юрби. Мене боляче вдарили, але я примудрилася наступити комусь на ногу, той відхитнувся на інших, що стояли позаду, зчинилося коротке замішання, і я змогла втекти. А там саме сходами підіймалась одна з вожатих.

У істериці я кинулася до сусіднього корпусу. Холодне листопадове повітря обпалило обличчя й руки (я була в самій майці). П’янко пахло нічним Кримом. Високі тіні, блідий ліхтар, загублений серед вічнозеленого листя, двоповерховий зелений корпус, важкі двері, мої гучні кроки в коридорі.

Я постукала і, не чекаючи відповіді, вбігла в темну кімнату. Він вийшов назустріч — у джинсах, плетеному светрі, здивовано посміхнувся. І я, ридаючи, кинулася йому на шию. Ми сиділи на веранді, я втиснулася в нього, сховала обличчя в теплу дужу шию, а він тихо гладив мене по розпатланому волоссю.

— Я не піду назад. Я ночуватиму тут, — сказала я, ковтаючи зварену ним каву зі згущеним молоком.

— Але це неможливо.

— Я нікуди не піду. Вони вб’ють мене там. Або зґвалтують — (він посміхнувся з якимось замилуванням) — завтра я все одно їду додому. І нікуди не піду.

Він сказав, що зараз ми посидимо трохи, заспокоїмося, і, можливо, я передумаю. Це був мій перший самостійний дорослий вечір. Освітлення було приглушене, й ми говорили про світ, про вічне, про сенс життя, він читав мені свої вірші та грав на гітарі, а я розслаблено сиділа поруч і схиляла голову йому на передпліччя. Йому було рівно на 20 років більше, ніж мені, але я цієї різниці зовсім не відчувала. Коли стало вже зовсім пізно, він устав і сказав, що зараз піде і все з’ясує.

Я кумедно втиснулася в кут дивана й заявила, що спатиму тут на підлозі, під дверима, де завгодно, тільки не ТАМ. У нього все одно є кімната в гуртожитку, а я залишуся тут.

Він повернувся з моїми рюкзаком і курткою.

Я тріумфально засміялася.

— Ти хочеш спати? — запитав він, готуючись розкласти диван.

— Ні.

— А ти коли-небудь була закохана?

— Я й зараз закохана.

Він постелив мені. Зворушливо, мов дитині. Вийшов, коли я роздягалася. Потім повернувся, загасив верхнє світло, залишив невеликий матовий нічник. Було затишно, як удома, в далекому дитинстві, коли хтось із батьків ось так сідав біля мого ліжка, щоб прочитати казку на ніч.

— А як його звуть?

— Сашком.

— Він із тобою десь учиться?

Я затишно посміхнулася й розповіла йому все. Уперше, як не розповідала ще нікому, жодній живій душі. І солодкі сльози знову покотилися по моїх щоках.

— Але тобі було приємно спілкуватися з ним? Ти страждаєш від того, що…?

— Що він далеко.

— І він не доторкнувся до тебе жодного разу?

— Ні.

— А ти б хотіла?

Я сказала правду.

Потім було зовсім-зовсім пізно. За відчиненим вікном підступно шаруділа хоч і холодна, але все ж таки приморська, Імрайська ніч. Він увімкнув музику. Наші смаки збігалися ідеально — це були Ендрю Дональдс і Майкл Крету, Енніо Моріконе, Yello, Кейт Буш, і Майк Олдфілд.

— Спробуй заснути. Слухай, що я тобі розповім.

Повіки були важкими, як він і хотів, усе тіло перетворилося на овальний буханець, зникли руки й ноги, і там, у самім осерді, засвітилося й заструменіло геть щось рідне, моє. Невже, це була душа? Я поринала в солодкий, п’янкий гіпнотичний сон. Пам’ятаю, як він чи то «зірочкою», чи ще чимось намазав мені під очима, так, що я не могла їх розплющити. Це було як темна пов’язка, тільки надійніше. Голова приємно паморочилася, по тому з’явилася чудова легкість. Я летіла, і тої миті, коли думала, що вже засну, він наказав мені (м’яко, вкрадливо) підняти руки й летіти далі. Можливо, мене відволікала музика, котру я любила до божевілля, тому я не могла до кінця розчинитися в цьому. Я встала, з заплющеними очима побачила величезний скляний палац, і там була овальна, вмурована в прохолодну мармурову підлогу ванна, наповнена рожевою водою. Скрізь лежали пелюстки троянд і квітки лілії. Він сказав, щоб я сіла, щоб я скинула довгі чорні рукавички, корсет із червоної шкіри, високі чоботи на шнурках. Я рухала руками по всьому тілі, неначе пестячи себе. Він сказав, щоб я розпустила волосся й залізла у ванну. Це було страхітливо реалістично. Тільки першої миті його руки здалися мені руками — потім це була вже тепла рожева вода. На обличчі, на шиї… Я ще й досі відчувала, якимось куточком свідомості, що на мені ті лосини та майка без рукавів, але більша частина мого мозку була впевнена, що я зараз лежу на округлій сходинці, в куті овального басейну. Потім він наказав мені вийти, витертися великим пухнастим рушником, втирати в шкіру духмяну олію. І переді мною стояла таця з фруктами. Там були всі мої улюблені фрукти, а нагорі лежав банан. Такий великий, такий соковитий.

— Візьми його, — попросив голос.

Але якби я не поїхала цього літа в Карпати, де нам з гуманітарної допомоги щодня привозили по три ящики на загін — я б неодмінно його взяла. Але на мій день народження мені подарували особистий ящик бананів, і я зжерла його за день та перейнялася глибокою відразою до цих тропічних ласощів на кілька років наперед.

— Я хочу полуницю, — хрипко попросила я.

— Візьми полуницю…

Він легко доторкнувся до моїх губів, і чудовий, жахливо реалістичний смак прокотився по всьому тілі.

Потім знову почалося спокушання бананом, і якби не було того ящика, моя тендітна психіка зазнала б, напевне, куди більшого шоку, аніж від того, що було згодом.

Я була нібито зовсім оголена, у величезній залі з колонами. І тут мені назустріч вийшов… ні, ні, не принц, а Ведмедик. Великий такий, плюшевий.

— Тобі так подобається ця музика… — повторював він, коли звучала моя найулюбленіша композиція.

Ми танцювали, і я неначе остаточно отямилася (я не могла спати під таку музику). І ще — я обіймала його за шию, а він упевнено тримав мене значно нижче спини. І при досить тісному контакті я з переляком відчула те, чого не могли приховати ні тканина нашого одягу, ані рештки солодкого дурману в голові. Про це я тільки читала в книжках (а про аспекти чоловічої сексуальності Альхен розповісти не встиг).

— Тобі подобається Ведмедик? — запитав ведмедик, підозріло часто посопуючи мені на вухо.

— Так, — посміхаючись, відповіла я.

— І ти Ведмедикові теж дуже… дуже подобаєшся…

Потім мене перемістили назад на ліжко.

— Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом: