Поступово, коли натяки стали більш ніж відвертими й ми від цигун плавно перемістилися до питань жіночності й насолоди, я прибрала звабливої пози, томно вигнула спинку, граючись вигорілим солом’яним пасмом, і обмірковувала, яким же це чином я можу відсвяткувати свою перемогу в цьому першому життєвому двобої. Він нахабнів. Я вдавала, що ведуся. Я сиділа нібито з розвішаними вухами, слухаючи про енергію ян-ци й про те, що як він мені чогось не покаже, чогось не пояснить, то життя моє складеться зовсім не так, як могло б.

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» — він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили — але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його — чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою — і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили — ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:


Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі — таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

— Правда?

— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

— Отож, ти та, хто…

— ?!

— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.

Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:

— І взагалі, ти дуже гарна.

— Невже? — запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону — прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…