Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.

Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.

— Скільки ж біди… Наче показилися люди… — шепотіла баба Свиридова. — Де ви цю дитину знайшли?

— Отак простісінько обабіч шляху валялася, — відшепотіла Ганя. — Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки — геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?

— Та відходимо, не бійся, Ганя.

— А страшно. Раптом помре…

— Не помре, — пообіцяла баба Свиридова.

На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.

— Де я?

Гані від серця відлягло.

— Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?

— Катериною…

— От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.

Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.

— Де я? — спитала знов. Перед очима попливло. — А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…

— Ні, дитино. Не було.

Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:

— Де я?!

Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.

— Бабо, вона не при собі…

— Минеться, — баба Свиридова нахилилася до дівчини. — Ой, яка ж у тебе коса гарна.

— Однаково… — прошепотіла Катерина. — Їсти хочеш?

— Однаково…

— А що хочеш?

— Де я? — прошепотіла Катерина.

Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:

— Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…

— А раптом її шукає хтось? — запитав Петро Іванович.

Уже й Новий Рік із Різдвом Христовим віддзвонили, січневі холоди розмалювали шибки, а Катерина все квола і квола.

Трохи по хаті поблукає — та до постелі. Віддихається — і знову на ноги пнеться:

— Тітко Ганя, може, вам щось зробити треба?..

Ганя дуже дивувалася.

— Та що ти, Катрусю, все до роботи рвешся? Одужай спершу.

Під кінець січня Катерина на добрих харчах та при доброму слові вже справно могла цілий день біля Гані порпатися. І в один із таких днів Ганя наважилася завести з дівчам розмову про її колишнє життя.

— Катруся! Чуєш мене?

— Чую…

— Ти сама звідки? — Із Шанівки… У нас село красиве, хоч і мале. Дуже туди хочу.

— А як у Києві опинилася?

— Так мама веліла…

Згадала Катерина мамку свою золоту — і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… — …Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…

— Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?

— Ні, — Катерина мамку згадала, посміхнулася. — У мене мама — золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…

— Додому хочеш?

— Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!

— Оте рожеве? — спитала Ганя.

— Так. Тільки-но купили… Нове було.

— Негодяще стало, — призналася Ганя. — Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…

— От і маєш! — зітхнула Катерина. — Нема в чому й додому доїхати.

— Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.

— Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж — золота. Як моя мама…

Ганя підхопилася.

— На кухні ж…

Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.


У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:

— Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?

— Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, — краялося Ганине серце.

— За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.

— На яку могилку? І — Роман перед очима. «Мовчи… Мовчи…»

— До рідних… — відказала.

Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли — нізащо не змерзне.

Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:

— Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка — поруч.

Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:

— Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.

— Нащо? — Катерина йому.

— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Іванович.

Так і зробили.

Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:

— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.

— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані кинулася. — Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?

— Чекатимемо… — сказав Петро Іванович.

Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.


Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:

— Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.

— Добре, добре… Зараз…

Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.

— Як же довго мене тут не було!


Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.

— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? — задумалася.

Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…

Тихенько додому прокрадуся».

Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе — як завжди.

— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.

— Відчепися, мати! — Сергій.

Катерина до паркану прилипла:

— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.

— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.

«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»

— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..

А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:

— Куди ж ти подівся, сину?!

Катерина — бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає — що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.

— Ох і темна ж ніч…


Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.

— Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!

Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.

Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.

— Якби не ви, тітко Ганя…

Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:

— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.

Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім — серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.

— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо… Мамо…

Зірвалася, побігла до батьківського двору.

З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.

Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті — стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки та гілля.

Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:

— Мамо… Мамо…

Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.

— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!

Та сама собі:

— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…

До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.

— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене… Не кидай, золота моя…

Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.

Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася — червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…

— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку двійко цуценят носами крутять. — І Килина пропала геть, — прошепотіла.

Цуценят підхопила:

— Зараз щось придумаю.

Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.

— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.

Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла: