Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.

— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. І — далі.

Аж — дзелень під лопатою!

Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» — про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.

— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.

— Що знайшов? — до Ігора доліз уже п'яний Денис.

— Кришку… Від закрутки… — відповів Ігор роздратовано.

Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!

— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!

Курган раптом — як трусоне! Ігор відскочив — аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:

— О! Я вже тверезий!

— Божевілля! Це просто якесь божевілля… — Ігор підхопився. — Поїхали!

— Куди? — Денис йому.

— До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!

— Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! — відповів Денис. — Принципово!

— То й сиди тут! — Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.

Катерина надворі стояла.

— Що відбувається?! — Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. — Що ти зробила? Чому курган валиться?

— Час йому… — відказала Катерина.

— Що ти кажеш?

— Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.

— Зупини це!

— Хіба я Бог? — посміхнулася. — Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…

— Та що це за місце прокляте!

— Шанівка… — сказала. — Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.

Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!

— А ваза ж! — не могла нарадуватися Алка.

— Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, — тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.

— Отакі дурні люди були у райраді, — озвалася Алка. — Нащо комбайнерові ваза?

— У сараї й простояла, — усміхнулася Раїса. — А куди її ще? Для хати завелика, викинути — шкода.

— От і згодилася, — сказала Алка. — Люди повернуться, а ми їх — квітами… Гарно?

— Гарно…

До жінок підійшла Катерина.

Алка запитала:

— Пустила?

— Поїхали… — відповіла Катерина.

— А ти куди?

— Каміння збирати…

— Хіба що за хатами, — сказала Раїса. — Вулиця вже геть чиста…

— Ще багато розкиданого, — Катерина їй. — Піду…

— Чуєш, Катя! — Алка гукнула. — А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…

— Ні, — усміхнулася. — Мені мазанка випала.

— Незчуєшся, як Килиною станеш, — застерегла Алка.

— Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?


Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно — з віконця мазанки ллється.

— Яка ж Катя неекономна, — бурчить Ничипориха.

— Та відчепіться вже, бабо! — Сашко їй.

— Овва! Мале буде мені рота затуляти! — образилася Ничипориха.

— Годі вам! Дайте дитині поспати, — мамка просить.

— А я їм зараз… — татко.

— Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! — Ничипориха.

— Ну, подивилися… Час нам, — татко постановив.

— Я ще хвилинку, — Сашко каже.

— Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, — татко йому.

— Та добре вже… — Сашко. — Я тільки щоки її торкнуся.

— Сашко! — татко, а мамка йому:

— Льончику! Та хай…

Аж звідкись — ніби вітерець.

— Гайда вже! — гукнула Ничипориха і першою розтанула.

Катерина розплющила очі.

— Дядьку Романе? Це ви? — І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? — сумно всміхнувся Роман.

— А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…

Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?

— Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… — Іще є…

— Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. — Іще є… — І доки збиратимеш?

— Поки люди в село не повернуться…

— То відпочинь зараз… Свічку загасити?

— Загасіть…

Дмухнуло, понесло. Ніжний повів — по волоссі русявому:

— Спи, Русалонько…

Оченята заплющила, зашепотіла:


Ой летіли дикі гуси,

А за ними і Катруся!

Ой летіли, ґелґотали,

Милій Катрі щастя дали…

І заснула.

— Вона ще й співає! — буркнула Ничипориха.

— То ви підслуховували? — сіпнувся Роман.

— А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто чути. Сам знаєш… — Ничипориха йому.

— То вуха затуліть, — Роман їй.

Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей вимучені камінням долоньки.

— Ану, бабо, тихіше! — гримнув на Ничипориху Роман. — Вимітайтеся мені.

— Разом вимітаймося, — Ничипориха. І просить: — Гайда на Шанівку глянемо.

— А чого ж…

Над мазанкою зметнулася легка хмаринка. До Шанівки попливла. Розігнала наглі хмари. Ясно стало. Так ясно, що, може, хоч Бог урешті побачить малу Шанівку.