— Роздягайся…
— Нащо? — Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.
— Покажеш, як ти любити вмієш… — у відповідь тим же суворим тоном.
— Та нащо воно вам?
— А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?
— Нічого я не думаю…
— Роздягайся й ходи до мене.
— Та ні за що!
Професор із крісла зліз, до дівки підскочив — та як лясне по щоці!
— Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…
Катерина в куток забилася:
— Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…
— От я й хочу, щоб ти все поскидала!
Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю — та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…
— Пустіть мене, пустіть… — губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.
— Давай, давай… — белькоче.
Уже долоню між ніг дівчачих запустив — і раптом як зойкне!
— Животное!.. — і вхопив себе рукою за жопу.
Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться — мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.
— Ах ты ж тварь неблагодарная!.. — заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.
— Что случилось?
Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.
Тася й розбиратися не стала:
— Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..
А Катерина й не виправдовувалася.
— Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. — сказала тільки.
За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула — аж серце стислося: ніч, сніг мете…
— Ладно, можешь до утра остаться…
— Не лишуся. Погано мені у вас, — і до дверей.
Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.
— До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…
А у професорській квартирі — гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить — жити не дає.
— Господи! Как я ненавижу собак! — взяло зло Тасю. — Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.
Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…
— Никуда я не пойду, — буркнув професор.
— Тогда пусть сам гуляет… — І Тася відчинила двері.
Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня — у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.
— От ти чудний… — усміхнулася. — Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.
— А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару — бозна куди.
Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:
— Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!
Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті — здається, цілодобово — з десяток бутиків і модних салонів.
— Я цього не переживу, — повторив професорський син улюблений вислів батька.
У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:
— Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:
— Ні.
Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:
— Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні в кого такого нема! І пішли. Минули один бутік, другий… У Крупки-молодшого три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг збагнути.
На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити щелеп: — Ігоре Богдановичу… У вас така… подруга… Красуня! Крупка-молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається — тільки окуляри на носі виблискують.
Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий київський антиквар і колекціонер.
— Пане Крупко, — сказав, — мушу вас засмутити…
— Що сталося? — Ігор спершу подумав був, що остання експертна оцінка, яку він робив для салону Ширмана, виявилася не дуже компетентною.
— Ви, пане Крупко, як з'ясувалося, не єдиний володієте скіфською пектораллю…
Крупка-молодший розсміявся.
— Цього не може бути, пане Ширман.
— А ви забіжіть до мого салону цими днями… Я випадково і дуже дешево придбав пектораль, кращу за вашу… — Соломон Ширман на мить замовк, а потім зізнався: — Це я вихваляюся. Моя пектораль не краща за вашу. Така сама… Така сама унікальна і прекрасна.
Яке там «цими днями»! Крупка-молодший погнав до Ширманового салону через п'ять хвилин після дзвінка. Щось наплів студентам, відмінив лекцію — і гайда.
Соломон Ширман побачив Крупку-молодшого, всміхнувся:
— Добрий день, пане Крупка! Побився із Софочкою об заклад, що примчитеся сьогодні ж, не пізніш як за годину! — Ігоре Богдановичу, я милосердніша, ніж Соломон, — до салону вийшла Софія Ширман. — Я дала вам більше часу.
Цілісіньких три години.
— Обоє не вгадали, — нервово засіпався Крупка-молодший. — Якби я міг, я б тієї ж миті опинився тут. Не мучте… Показуйте.
Соломон Ширман зачинив салон, дістав із сейфа велику полотнину, поклав на стіл перед Крупкою:
— Хочу, щоб ви відчули ейфорію відкриття. Розгорніть самі… Це — диво!.. — Соломон молитовно склав руки біля грудей, очі заблищали. — Ну ж бо! Сміливіше…
Крупка-молодший задихнувся.
— Так… Зараз… — ніжно відхилив один краєчок полотнини, другий… — Що?! — крикнув. Відскочив, як олень від гадюки.
— Пане Крупка! Що сталося? — здивувався Соломон. Ігор затрусився, вхопився руками за три волосини на лисині:
— Соломоне… Соломоне… Це моя пектораль! Моя… Ось… Дивись… — Він підскочив до столу, потім відсахнувся. Заплющив очі: — Буду описувати, а ви із Софією звіряйте. Я кожен міліметр своєї пекторалі знаю… Кожен міліметр. І Крупка-молодший почав перераховувати прикмети й вади пекторалі. Соломон і Софія Ширмани схилилися над прикрасою. — …І останнє, — Крупка-молодший не втримався, розплющив очі, — на застібці щербина… Як від ножа чи кинджала. Є? — Є… — прошепотіла Софія. Соломон Ширман слова мовити не міг.
Довго мовчали. Ігор бараном дивився на старовинну скіфську прикрасу, а в голові така купа запитань… І жодного — з оптимістичною відповіддю.
Софія Ширман принесла коньяк і валер'янку.
— Завжди повинна бути альтернатива, — мовила сумно і сіла поряд із чоловіком.
Соломон обрав коньяк. Перекинув два келишки підряд. І врешті сказав:
— Пане Крупка, я вас дуже поважаю. Ви — справжній колекціонер. Тому, як справжній колекціонер, ви зрозумієте рішення, яке я прийняв…
Крупка-молодший знову затрусився. Знав він. Знав… Сам би так зробив. Але — як пережити?!
— Якби ви заявили про зникнення пекторалі, описали її прикмети й передали заяву до правоохоронних органів…
Якби після цього правоохоронні органи прийшли до мене і знайшли пектораль… Я б віддав її вам. А так…
— А так… От ви прийшли до нас, побачили пектораль, змогли розглядіти її вади… Після цього легко говорити, що пектораль ваша, — поставила Софія Ширман крапку в розмові.
— За скільки? — прошепотів Ігор.
— Усього п'ять тисяч доларів, — не зумів приховати радості Ширман.
Крупка-молодший надзусиллями змусив себе підвестися. Голова йшла обертом. — Ігоре Богдановичу, може, коньячку? — спитала Софія.
— Дякую, — Крупка-молодший вийшов із салону на автопілоті.
Ширмани дивилися услід.
— Соломоне, ти дуже мудра людина, — винесла вердикт Софія. — Якби ти не запросив його сьогодні, то пектораль довелося б повернути.
Соломон ніжніше, ніж дитину, загорнув у полотнину пектораль, поклав у сейф.
— А може, Ігорові пощастить і він знайде подібну пектораль, — згадала Софія про жалі.
— Ні, Софо, ця пектораль унікальна. Єдина у світі. Нам дуже пощастило, що Крупку обікрали… Ігор не пам'ятав, як дістався Подолу. Логіка підказувала подальший розвиток подій: він відчиняє двері квартири — порожньо. Розгардіяш, усе розкидане, ані колекції, ані Жанночки…
Повірив. Тому й дзвонити не став. Розшукав ключ у кишені, у замок вставив.
А тут двері й відчинилися. Жанночка всміхається, ручки до Крупки тягне: — Ігорчику!.. Чому такий сумний? А я за тобою скучила. У ліжечко! У ліжечко! Ніякої вечері!
Ну, це вже було. Як Катерина переселилася до Крупчиних батьків, Жанноччині уроки кулінарії зійшли нанівець, але відсутність гарячої їжі вона з успіхом компенсувала гарячим тілом. Протестувала тільки Крупчина виразка. Крупка розкрив рота і вперше від дня знайомства із Жанночкою ляпнув таке, що та отетеріла:
— Пішла геть!
Відштовхнув Жанночку і побіг у кімнату.
— Ти мене розлюбив… — почала була Жанночка, але зметикувала: традиційні методи сьогодні не допоможуть.
Крупка тремтячими руками відчинив сейф, чого не робив уже давненько. Усе якось не до того було. Почуття, бач, заполонили.
Сейф світив порожниною. Крім пекторалі, з нього зникла колекція срібних монет, яку Крупка-молодший стягнув свого часу в батька-професора і якою пишався. А також…
"Село не люди" отзывы
Отзывы читателей о книге "Село не люди". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Село не люди" друзьям в соцсетях.