Люко Дашвар - Село не люди

Очі витріщила.

— Божечку…

А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:

— Ні, ні…

— Ходімо, — мовила баба Килина. — Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш…

Небо посіріло. Ще трохи — і ранок.

Як доньку рятувати, так мамці у ногах — вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить:

— Ходіть швидше!

Баба зупинилася:

— Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені.

— А що?

— Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.

Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини — по голові:

— Божечку, божечку… — затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.

— Донечко, — мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається.

— Матусю… — дівча шепоче.

— Доню, доню… — і сказати нічого не може.

— Він живий, мамо? — Катерина їй.

— Живий, живий, — мамці слова у горлянці стали. — А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино?

Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.

— Звісно, що можу. А де ми?

— Ходімо, рідна. Дома поговоримо.

Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами.

У хату ступили — нема татка на підлозі.

— От горе, — мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся?

Уклала доньку.

— Я зараз… — та до двору.

У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.

— Льоня!

Татко й не обернувся. Рукою махнув — мовляв, не заважай мені! Допив.

— Чого тобі? — помовчав. — Пішла геть!

— Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, — прошепотіла мамка — і до Катерини.

Дівча не спало. Як у лісочку — лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд — і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові.

— Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.

— Не болить, — Катерина їй. — А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла.

— Як це? — мамка питає, а між бровами гірка складка — ніби навіки вже вирубана.

Дівча на ліжку сіло:

— Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця…

— Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, — мамка шепоче. — А що сталося, доню? Як то — копа загорілася?

— Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою — і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.

— А ти ж де…

— Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.

Катерина бровки насупила. — І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо?

— Відпочинь, — мамка Катерину гладить. — І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять…

— Шанівці?

— Звісно, що… — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.

Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:

— Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!

— Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже.

— А хто? — Залусківський йому. — Може, ти?

— Та ти здурів, Іване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…

— А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська.

— Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув Залусківський. — Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися.

— Сіна шкода… — сказав Федір.

— А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…

— А що Роман… — відказав Федько. — Сіна шкода… Як без сіна?..

Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:

— А може, він у Килини?

Його — на сміх!

— Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?

— Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?

— Залусківський сказав.

— Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… — нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.

Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж — ні. Нікого на вулиці.

Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.

Назад не йшла — летіла. І про нирку забула.

— Роман у Килини! — до Раїси.

— Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала.

— Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.

— Як же це… — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи — і з хати.

Тамарка за нею:

— Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!

За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.

— Чого тобі?

— Я до Каті.

— Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Іди, Люда. Не зараз…

А Людка своє:

— Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.

— Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже.

— От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…

— Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю тривожити?

— Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.

— А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.

Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться.

Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла.

Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.

— Де я? — прошепотів.

Раїса над ним схилилася.

— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.

Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:

— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.

Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:

— Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!

Дайте мені померти.

— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.

Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.

— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся?

— Нічо'… — Катерина їй.

— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.

— Як це «привезуть»? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться.

— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!

— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!

— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш.

Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.

Людка за плече Катерину сіпнула.

— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.

— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.

А тут мамка з городу.

— Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила.

— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:

— Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?

Катерина й собі мамку обіймає:

— Мамо… Він помре?

Мамка духу набралася:

— Помре, доню. Така йому доля.

— Я піду… — з ліжка лізе.

Мамка вхопила її.

— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?

— Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.

— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.

— Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…

— Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.