— А як Катеринка? — спитав Денис.

— Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх до себе.

— Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! — шепоче. — От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками…

— Що сталося? — Ігор питає.

— Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна.

— У чому? — Денис їй.

— У смерті Сашка.

— Що вона зробила? — не повірив Ігор. — Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років?

— Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, — Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало!

Учені почервоніли.

— Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, — Ігор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма.

— Пліток не розпускали, — Денис докинув.

Ничипориха губи підібрала:

— А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати — вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.

— Ми подумаємо, — відповів Ігор.


До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.

— Територія без законів, — урешті вимовив Денис.

— Свої закони, — відповів Ігор.

— Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.

— Боюся, що можуть, — відповів Ігор. — І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається…

— Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере.

— Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.

— Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, — відповів Ігор.

Біля кургану вчених уже чекав Роман.

— Допомагати буду, — сказав, як відрубав.

— Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Ігор йому.

— А чого?

— Справи…

Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув.

— Чуєте, Романе… Учора ваша дружина…

— Що? — спитав Роман байдужим голосом.

— На дівчину накинулася…

— На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться.

— На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося…

— Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку Ігор.

— Он воно як, — тихо вимовив Роман.

— Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… — сказав Денис.

Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.


Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину.

— Ти щось розумієш? — спитав Денис Ігора.

— Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Ігор. — А що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький.

— Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. І раптом: — Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися?

У мене якесь недобре передчуття…


Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.

Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:

— Що тут у вас, Льоня?

— От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося:

— Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!

Хай правду скаже…

Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже:

— Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає:

— А де Катя?

— Лежить… — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде…

— Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір.

— Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, — відповів татко.


Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.

Мамка підкладає: — Їжте, їжте, гості дорогі. Ігор гикнув.

— Як ви тепер…

— А що? — мамка сміється, а очі плачуть. — Не бійтеся. Ніхто нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили.

Минеться… Минеться.

— А Катя як? — Ігор їй.

— Лежить… — мамка відказує. — Горло болить… Перелякалася. Оце й не відходжу…

— Ми завтра ранком їдемо, — сказав Денис. — Справи…

Татко криво всміхнувся:

— Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися…


Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці — ну їх до себе гукати.

— Чого ви у паскуд лишилися? Ідіть до нас.

— Давай підійдемо, бо якось незручно, — Ігор Денисові шепоче.

Підійшли.

— Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, — пояснив Ігор. — Завтра їдемо додому.

— Ех, я й не поспівала, — зітхнула Ничипориха.

— А я б і хвилини у збоченців не лишилася, — сказала Тамарка.

Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже:

— Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла…

— Могла! — прошипіла Тамарка.

— Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… — Денис завівся. — Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя…

— Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з себе янголятка!

— Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь!

— А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого захищаєш?!

— Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки розпускаєте?!

— А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! — ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий…


До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї — знахідки розглядали, курили.

— Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?

— То село, громада, — сказав Ігор. — Тут — або так, як усі, або ніяк.

— Що з дівкою буде?

— Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.

Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:

— Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?

— Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка шукає.

Мамка вскочила:

— Ти що робиш?!

— Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.

— А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!

— А я й сама хотіла.

— Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна. Дівка не косу ріже — долю собі. — І що то вона за доля, якщо від коси залежить? — Катерина їй.

— А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. — Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…»

Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована.

— Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:

— Добре…

Татка гукнула.

— А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи.

Татко потилицю почухав.

— Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…

— А нічого не будемо говорити, — сміється мамка.

До сараю зайшли.

— Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.

— А це, значить, і є ваша «дача»?..

Мамка зітхнула.

— Вона… Грошей треба.

— То, може, ми тут… — Голос в Ігора геть захрип — розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.

Тут і татко розсміявся.

— Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї…


Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?

Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.

— Дядьку Романе?… — і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:

— Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.

Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:

— Дядьку Романе… І — до нього в обійми.

— Змерзнеш, змерзнеш… — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака на тебе накину.

— Дядьку Романе…