— Може, люди пішли, бо магазин закрили… — думає.


Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:

— Ти якась не така…

— Та думаю… Може, не до школи…

— А куди?

— До баби Килини.

— Стиць, моя радість! Я тебе чекала…

— Людка, мені треба.

— Якась ти не така…

— Мені треба…

Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.

— Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.

— Хай так.

Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.


Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам'яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.

— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська.

Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.

— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.

— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.

— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.

— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.

— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.

— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.

— Учися за себе відповідати, — одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. — Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?

— Не хочу, — лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала…

Та не себе.

— Людка, ти ким будеш?

Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

— Я буду королевою Шанівки, — відкрила таємницю. — Тільки… цить! Нікому.

— Королевою… Це як?

— У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.

Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

— Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.

— От! Бач! Є над чим думати.

— А ти вже й думала?

— Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.

— Ти… його… любиш?

— Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки — пересихає.

— Це і є любов?

— Я й сама не знаю. Здається, так…

Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.

Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:

— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.

— Так… у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:

— Якась ти не така…

— До Килини треба.

— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з трави першою. — Пішли гризти граніт.

— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.


Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:

— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!


***

Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.

— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. — І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.

— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадька.

— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!

— Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, — уїдливо встряла Галка.

— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.

— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…

— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.

— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадька. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

— Навіщо? — Наталя зупинилася.

— У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.


— Самогон! — Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!

— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?

— Аз моїх долонь!

— У тебе руки брудні…

— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадька відкрутив кришечку. — Хто перший?

За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

— А як не доп'ємо… Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.

— Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.

— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

— Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… — Галка ледь язиком ворушила.

Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.

— Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.

— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.


Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.

— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.

— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…

— Людка, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей — і сама злякалася.

— Уже треба?..


За Килимівкою дівчата сіли в траву — перевзутися.

— Людка, я так їсти хочу… Як за двох! — поскаржилася Катерина.

— Може, ти вагітна? — серйозно спитала Людка. — Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?

— Буду…

Катерина геть усе з'їла.

— Люд, а про вагітність ти серйозно?..

— От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.

Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.

— Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?

— Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…

— Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла? — Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…

— Чого тобі від бабці треба?

— Та так… пусте.


Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.

— Саня, це доля, — сказав Сергій. — То як? Мені Людка, тобі Катька?

— Домовилися, — кивнув Сашко. — Тільки спочатку треба їх підготувати.

— Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.

— Спокійно. Ми швидко підготуємося.

— Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!

— А у вашому кіоску свічки не продаються? — запитав Сашко.

Сергій на те:

— Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.


— Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! — Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.

— Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! — Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито — зирк! Мовляв, бачила!

Катерина з трави встала.

— Ну, я пішла…

Сашко з досади аж посинів.

— Кать, ти куди?

— Та… мені треба. — Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? — Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.

— Та ні, дякую. Сама піду.

Сергій — зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

Сашко Катерину за руку — цап!

— Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

Катерина хлопцю в очі глянула і — дрижаки по спині.

— Саня… Ти на батька схожий.

Сашко руку відпустив. Брови насупив.

— Та йди вже.

«Дядько Ромко теж так казав…» — без жалю подумала Катерина і — навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду — Людка: