— Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко бурчить.

— Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! — І добре! — мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила.

Денис руками розвів.

— Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона вже… — каже.

— Не чоловіча то справа — тази носити, — татко йому. — Сідайте до столу, повечеряємо. І ставить на стіл пляшку.

Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. І вчені пручаються:

— Не треба пити…

Денис навіть таємницю відкрив:

— Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. — Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках…

— Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають?

Учені плечима знизали.

— Хіба по одній? — кажуть.

— По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже наливає.

Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за жінок. Потім — за хазяїв, потім…

— Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис.

— Зара… — татко каже і нову пляшку дістає.

Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити:

— А… де… — …спати будете? — здогадалася мамка. — Уже постелила. У вітальні на ліжку.

Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними.

— От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів цигаркою.

— Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати?

— Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує.

— Мо' я до школи? — Катерина питає.

— Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.

— Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.

— Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!

— Таж мала ще… — мамка.

— Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко злиться.

— Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати!

— А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку гості хропака задають.

— Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.

— Мамо… Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?

— А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється.

— На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.

— А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські…


Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — І коли вони працюють? — не розуміла.

Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.

Біля криниці й зустрілися.

— Катька, то що за люди у вас? — питає Людка, і очі горять.

— Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.

— Пісні? — Людка аж підскочила. — То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна.

— Вони старі народні пісні записують, — Катерина каже.

— Да? — Людка задумалася. — Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками.

— Приходь, — Катерина їй. — А до школи не підеш?

— Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати.

— До покинутих будинків? — Катерина питає. — А чого це?

— А ти не чула? — Людка їй. — Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.

Людка озирнулася.

— Ти ж нікому?..

— Ні, — Катерина їй. — І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, — Людка підхопила повне відро, потягла до хати.


Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.

«І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! — не розуміла. — Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!» Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе.

— Ну, як тобі тут живеться, Катерино?

— Добре живеться, — каже Катерина з осторогою.

— А ви мух із кухні не виганяєте?

— Адже ж осінь, — Катерина всміхається.

— То й що? Ви їх перезимувати пустили?

— Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… — підхопилася.

— Не треба, — Денис каже. — А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців?

— А нащо ванна? — Катерина питає.

— Помитися, — Денис із іронією.

— Щоб помитися, води треба, а не ванни, — Катерина йому, а Ігор у сміх:

— Знову «техніка розриву»? — питає.

— Та зачекай, — Денис аж почервонів. — Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.

— На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень — не холодно.

— Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?

— Чого ж, був, — Катерина каже. — Тільки зламався. — І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?

— А онде радіо, — Катерина знов осміхнулася — такими чудними гості їй здавалися. — А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався.

Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається.

— Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, — Денис просить.

— Та я так зразу й не можу, — почервоніла Катерина.

— А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. «Ану, — думає, — послухаю, як донька гостей уразить». Денис мить подумав.

— Ой на горі два дубки…

Катерина голову опустила й шепоче:


…Люблять Катю парубки,

А Катрусі то не треба,

Заховай мя, люба нене.

Мамка брови звела, руку до грудей приклала. «Оце такої!» — вразилася.

Денис розсміявся.

— Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…


…Мого коханого пекла.

А я коханого знайду

По тому адському вогню.

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу — і співає.

— Стоп! Стоп! — Денис просить. — Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре?

— Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…

— Ні, такої не можу, — Катерина каже. — І чому?

— Бо мене матуся ніколи не била, — сміється.

— Ну, тоді…Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав… — захопився Денис.

Мамка — до кухні:

— Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?

— Підемо, підемо, — Ігор першим підхопився.


На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.

— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

— Де тут бомжі?

— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.

— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.

— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.


Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…

— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.