Товариство задумалося.

— «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… — посипалося.

— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають…

Аж чують — хтось із-за комбайну:


— Через село гусак летів,

А мене кожен хлопець хтів.

Через село на долину,

Пусти, мамо, бо я згину…

Денис підскочив.

— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:

— То жінка моя! Дарина… І гукає:

— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?

— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.

— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:

— Ми заплатимо.

— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.

Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:

— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.

— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.


Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…

Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.

— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.

— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.

— Романе, — чує. — Я тут подумав…

Підняв голову — Залусківський стоїть.

— Вип'ємо? — Роман питає.

— Давай.

Роман приніс пляшку, дві стопки.

— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.

— Спасибі тобі… — Роман каже.

— Та ти що!

— Льонька казав, ти дощок дав.

— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…

— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.

Дихати не можу…

— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.

— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…

— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?

— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.

— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.

— Не тре' мені того поля.

— То продай.

— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.

— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…


Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.

— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка.

А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.

— По тебе, — видихнула Людка.

— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.

Мамка Катерину помітила.

— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.

Катерина до Людки обернулася.

— Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…


Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.

Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля…

Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», — здогадався.

Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.

Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.

— Що ти робиш?

— Синочку понесу завтра…

— Не тре' йому вже цього.

— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.

— Лягай поспи… Звалишся, що буде?

— Однаково, — каже.

— А де корова наша? — Роман питає.

— У Ничипорихи.

— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени.

— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…

Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.

— Чи їсти хочеш?

— Сашкові зберу.

— Ну, збирай, — сів біля столу.

Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.

— Піду я…

— Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.

— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.

Він міцніше вхопив.

— Не пущу!

Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.

— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!

Пусти… — захлинається.

— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.

А вона своєї:

— Пусти мене до дитини…

До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва!

— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.

Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.

Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.

До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.

У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.

— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.

— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.

Були б люди поряд — задивилися б.


Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали.

— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.

Гості переглянулися.

— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор.

А татко — тямущий, його не проведеш.

— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.

— А чого питаєте? — Ігор йому.

— Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.

Учені пожвавішали.

— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.

— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите?

— По двадцять! — Денис каже.

Татко руки потер:

— Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?

Мамка з кухні виглянула.

— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.

— Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі.

По руках ударили. Мамка сяє.

— До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо.

— А… — Ігор розгублено.

— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.

— А де ж тут…

— Зараз, зараз! — мамка йому.

Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.

— Прошу…

— А туалет? — подав голос Денис.

— За хатою, — татко каже. — Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.


Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються.

На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.

— Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис.

— А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Ігор.

— Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував пошуткувати Денис.

— Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, — сказав Ігор.

— Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.

— Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, — заходився.

А у вітальні татко дратувався.

— Що вони так довго роблять?

— Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні… Заробимо трохи.