Кася гірко заплакала, втираючи обличчя краєчком скатертини. Пані докторова, яка вже сіла до столу шокована, не могла й слова вимовити. Натомість Свідзинський відразу зміркувався:
– Заспокойтеся, мила. Чи варто вдаватися в розпач через такі дрібниці?
– То для вас вони… – тихенько схлипнула Кася й зараз-таки змовкла, натрапивши на здивовано-незадоволений погляд пані Зосі.
А доктор спокійно вів далі:
– Це все легко залагодити. Я дам вам хороші ножиці й подаруєте тій злодійкуватій Франі від мене. А свої заберете, якщо вони вам такі дорогі.
– Дякую, пане, дякую! – Кася враз повеселішала. – От зразу видно розумного чоловіка. Ви ніколи поганого не порадите.
– А що то за Франя там оселилася? – досить байдуже спитала Магда. – Чи добра вона кравчиня? Бачу, туди пристойні пані почали вчащати.
Кася відповіла, нарізаючи хліб на буфетному столику:
– Та не знаю, я на моді не розуміюся. Ніби добре шиє. Я бачила, як у неї…
– Про це потім. Добра кравчиня, що не має ножиць? Нонсенс, – урвала пані Свідзинська. – Помолімося перед обідом.
Пан лікар зітхнув. Він ніколи не приховував своїх ліберально-антиклерикальних поглядів, але слухняно встав і склав пальці на животі.
Пані Свідзинська недарма була незадоволена прислугою: Касю ще вчити та вчити. Простіше було б пошукати іншої, досвідченішої служниці. Але в кого ще знайдеш таку нестримну енергію, таку невтомну працездатність і вміння робити кілька справ одразу? До того ж помилок вона припускається дедалі менше. Може, зрештою, робитиме все як слід…
Від таких невтішних думок пані Зося аж зуби стисла замість їсти. І помітила, що Магда також сидить зі стуленим ротом. Але розпитувати за столом не стала.
Проте Магда побивалася не через жалощі до служниці. Вона згадувала випадково почуту вранці в консерваторії розмову.
Недобре вийшло, недобре з усякого погляду. Вона вже згортала свої ноти й прощалася з пані Левицькою, коли це до навчальної кімнати зайшла нова викладачка кафедри фортепіано Меланія Байлова. Магда поспішила вийти, щоб не заважати. Вона не мала наміру підслухувати. Просто випадково нещільно причинила двері, просто зупинилася в коридорі, щоб акуратно скласти в сумці свої речі. І почула, як одна викладачка сказала другій:
– Ви помітили, що в Дори техніка майже досконала? Це талант! Незаперечний! Що скажете? Багато працює – і ось результат!
– О, ми ще про неї почуємо! – пролунав у відповідь задоволений хвастливий голос. – Грає майже досконало. Вам пощастило з ученицею.
– Те саме я можу сказати про Дарію Кравцеву. Ці дівчатка – наша надія. Якщо швидко заміж не повиходять…
– Це ви на Магду Свідзинську натякаєте? Гарна дівчина, а буде лише доброю акомпаніаторкою, не більше.
– Така у вас думка про неї? Дуже ледача. Їй би хоч трохи серйозності, наполегливості…
Далі Магда не слухала. Прожогом кинулася надвір. І дарма, бо почула б далі:
– Навіть коли грає простенький етюдик, повірте, мені з очей сльози виступають. Ледве стримую… Звідки в неї це? Навіть на технічні помилки не зважаю… Це від Бога! Цього годі навчити. Ви й самі краще за мене знаєте. А техніка? Буде більше працювати – і Дору вашу пережене. Я вже чаруюся її грою. А ви? З насолодою слухаєте Дарину? Отож-бо й воно!
На жаль, Магда не почула цих дифірамбів, а тому в її голові почав складатися хибний план подальших дій: що робити, щоб не розлучитися з Матеєм.
Накрапав невеликий дощик, а вона не взяла парасольки. Проте так навіть краще: охолоджувалося розпашіле обличчя, не видно сліз.
Значить, Дора та Даринка – здібні й талановиті, а вона може бути лише акомпаніаторкою. Магда небезпідставно сподівалася, що саме її вважали за найперспективнішу з фортепіанного відділу. Помилялася… Що ж тепер робити? Кидати навчання?
Тому й не було в неї апетиту.
Відразу по обіді Магда сказала, що має терміново піти до бібліотеки, і поспішила з дому. Сірий день, сіре небо. Ще не пізно, але, здається, вечоріє.
Підняла голову, щоб глянути на вікна нової кравчині. Там уже світиться. Старанна. Може, і справді добре шиє. І ходити далеко не доведеться. У світі є багато втіх, крім музики. А найбільше щастя – Матей. Він любить її такою, як є. Не за музичні успіхи.
І Магда всміхнулася. Пішла швидше. З низьких хмар зрідка падало кілька крапель, але справжнього дощу вже не було.
Дівчина любила самотні прогулянки навмання, без мети. На таких прогулянках вона набиралася сили й енергії. Місто вабило й заспокоювало її. Наче знов і знов розповідаючи незвичайні історії, промовляло до неї різними мовами.
Можна тисячу разів проходити повз каплицю Боїмів – і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок – і ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити товстостінний Арсенал, підніматися до Високого Замку, тихо блукати Личаківським цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівки костелів! Кожна епоха залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе бароко, і монументальний класицизм, і сецесійний модерн. Жити у Львові – жити водночас у різних епохах, у всьому їхньому розмаїтті, і ніколи не відчувати несполучності, дисонансу, еклектики – усе вживається тут мирно й гармонійно. І люди здаються частиною міста, як і вигадлива ліпнина фасадів, як неповторність незчисленних левів.
Сьогодні назустріч траплялися найрізноманітніші типи! То пані з розкішним хутряним боа на плечах у супроводі елегантного кавалера, то стримана черниця, то ціла компанія євреїв з бородами та пейсами, у чорних крислатих капелюхах, то моложава матуся з двома кислолицими гімназистами, то селянка, досить тепло вбрана, але боса, то маленький хлопчик зі скрипкою у футлярі, то двоє підозрілих молодиків – чи батяри, чи просто нечупари… Надумала їх обминути, перейшла на інший бік вулиці й лише тоді побачила товаришок з консерваторії – Дору та Дарію, які дружно простували назустріч. Про вовка помовка…
Магда відзначила подумки, що її подруги не тільки талановиті, а й по-справжньому вродливі дівчата. Обидві – чорняві, тільки Дарина мала світлі очі й гострі, аскетичні риси обличчя, а Дора – класична красуня, кругловида, з навдивовижу правильним профілем, величезними чорними очиськами й довгими– довгими густими віями. Недарма ж проноза Шандор умовляв її хоч трохи побути його натурницею!
– Магдо, як добре, що ми зустріли тебе!
– Ідемо на каву. День такий якийсь…
– Типовий львівський день!
– Ходімо з нами!
– А ти, до речі, куди збиралася?
– До хлопця?
Магді стало смішно:
– До бібліотеки.
Вони також розвеселилися:
– Встигнеш!
– Пішли до «Утіхи».
– Куди-куди?
– Та не до кіна! Це нова кав’ярня. За бернардинським собором.
– Нова? Назва якась…
– Ти ж не до назви йдеш.
– Назва як назва, не вередуй!
– Може, краще до Самуїла Райха? До Ринку недалеко…
– Йой, туди тільки учні ходять!
– Не вередуй! Не тільки!
– А ми вже не учні?
Магда видихнула з ледь помітним роздратуванням:
– То нас кава цікавить чи товариство? Кава!
– Товариство! – відповіли Дара й Дора майже одночасно і засміялися.
– Якщо кава, то ходімо в «Рому». Там стільки всяких сортів!
– Магдо, ми хотіли саме в «Утіху». Подивитись, як там.
І вона погодилася.
Утрьох вони пили непогану-таки каву. Дівчата жартували, згадували Магдиних братів, заздрісно натякали на закоханого в неї Матея Бацевича. Магда заспокоїлася на думці, що заміжній жінці найкраще бути акомпаніаторкою, не більше. Але Дарії Кравцевій та Дорі Рапоппорт про це не сказала. Лише призналася:
– Почула сьогодні випадково, як Левицька з Байловою вас нахваляли. Станете відомими піаністками – мене не забувайте.
– От скромниця знайшлася! Та ти серед нас – найкраща, і сама це знаєш, – чорні Дорині очі не вміли брехати.
Невже вона так думає?
А Дара зітхнула:
– Ох, а мене Байлова лаяла сьогодні. Я й справді не дуже добре підготувалася.
– Що ж ти робила? Га-а-а? Кажи, як на сповіді!
– Та ну вас! Просто полінувалася. Погода така…
– А звуть погоду Олександром…
– Неправда!
– Дивись, почервоніла! Правда!
– Помиляєшся, Дорочко. Це Магда закохалась, а я… Мені на таке часу нема!
– Ти й справді не про хлопця мрієш, а про славу?
– Схаменися! Про яку таку славу?
– Про ту, що над фронтоном Опери – з крилами й золотою гілкою.
Дара зітхнула:
– Рано нам у перший рік навчання про славу думати…
– Краще про танцювальні забави та карнавали! Ви чули, які бали й бенкети в літературному клубі вирують?
– На Коперника?
– Авжеж.
– От би хто запросив…
– Молода ти ще по бенкетах швендяти!
– Там не швендяють, а розкошують.
Подруги піднесли настрій Магди, і додому вона прийшла майже спокійна. Уже повернувши на свою вулицю, згадала, що так і не навідалася до бібліотеки. Нічого, іншим разом.
На сходах почула, як батько голосно й сердито каже:
– А все тому, що в нас батяри й кримінальники – трохи не народні герої! Робінгуди місцеві! Занепад моралі, панове! Скажи Касі, щоб менше крутилася серед симпатиків совітського інтернаціоналізму, то й не буде їй такого… – побачив Магду й зблиснув усмішкою Савонароли[12].
– Тату, що трапилося?
– Нічого особливого. Менше треба по різних гадючниках вештатися!
– А хто вештається? Кася?
– І вона також, але їй можна вибачити. Дівчина з села, ще не оговталась. А от тебе з Мареком бачили в непристойній ресторації – то вже казна-що!
– Хто це бачив? Коли-то Марек поїхав!
"Роман з містом" отзывы
Отзывы читателей о книге "Роман з містом". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Роман з містом" друзьям в соцсетях.