Світлана Горбань - Роман з містом

– Вуйку, я й на думці не мав одружуватися… Бо ще не готовий мати дитину. Я попереджав Ядзю, пропонував їй гроші, але вона відмовилася зробити те, що розумні дівчата роблять… у таких випадках. До речі, я ніколи не обіцяв їй шлюбу, і її це задовольняло.

– Он як… – старий трохи помовчав. – Гаразд, тоді я візьму цю дівчину за дружину. Не можна, щоб дитина Свідзинських була нешлюбна, щоб усе життя через це зазнавала зневаги. А вбити її… Як ви до такого додумалися?! Чи Бога забули? – він похитав головою. – Ох, недобре це, недобре…

Запала мовчанка. Пані Зося перезирнулася з чоловіком: чи вуйко жартує, чи вже на старість зробився несповна розуму?

А дідуган розмірковував собі:

– Мезальянс! Це для дівчини – мезальянс, бо за зрадника треба віддаватися, за негідника, за безвідповідального чоловіка заміж іти. Сьогодні її зрадив, а завтра – батька й матір. А потім – Батьківщину. Що, мій любий, дивишся на мене, неправду кажу? Дівчина працює, сама собі на життя заробляє, матір утримує – і це мезальянс? Вам що, світ перевернувся?

– Але Марек не хоче одружуватися, – не витримавши, перебила монолог старого Зося.

– А дитину зробити схотів? Стасю, ти на Зосю не дивись – вона жінка. А відповідальність за життя внука – на тобі. Півроку, рік мине, і вона тебе першого звинуватить – чому не зупинив, чому дозволив скоїти злочин?! Так, Станіславе, і буде. Я за життя вже всього надивився. І не думайте, що старий збожеволів. Якраз при розумі, бо не дозволю ганьбити матері мого правнука. Повторюю для тих, хто ще не зрозумів: сам одружуся і гріх вашої вельмишановної родини покрию. Так і знайте! Думаєте, з глузду з’їхав старий? Помиляєтеся! Це ви ненормальні! Господи, і це мої рідні люди! Шляхетне панство! Шляхетність – це внутрішній стан людської душі! Який приклад побачить Магдуся? Усі чоловіки – сволота, як і рідний брат, і нікому вірити не можна?! Отака наука їй буде у власній родині?! Ви цього прагнете?!

– Вуйку, спокійніше, – пан Станіслав кинув блискавичний погляд на дружину. – У чомусь ви маєте рацію, я визнаю…

– У всьому я маю рацію, – перепинив його не на жарт розлючений старий і звернувся до Марека: – Якщо сьогодні не підеш до дівчини й не розв’яжеш справи по-людському, тобто так, щоб не соромно було людям у вічі дивитися, то я вчиню, як велить моя чоловіча гідність. Зрозумів?

Марекові нічого не лишилося, як під трагічним матусиним поглядом кивнути головою, бо говорити він не міг. Будь-яке слово могло спровокувати сльози.

– От і добре. І нема чого тягти з весіллям – оплачую всі видатки, – старий повеселішав і радісно підморгнув панові Станіславу: – Погуляємо, брате?

Батьки з вуйком просиділи в бібліотеці до самісінького обіду. Магда грала без упину, намагаючись не думати, про що говорять батьки з Мареком та вуйком, чи зміниться щось у їхньому житті, а чи все буде, як раніше…

Хоч весняне сонце ще не дуже прогріло повітря, а після дощу було занадто вогко, товариство розмістилося на відкритій терасі кафе. Гогенцоллерн сів навпроти Магди й дивився на неї очима побитого собаки. Нещасний барон нутром відчував, що відбулося щось жахливе, але на рівні свідомості сподівався, що все владнається, що Магда, як і кожна вродлива дівчина, витребенькує, бо нормальні панни від такої партії, як він, просто так не відмовляються.

Брати вмостилися коло Магди: Роман – ліворуч, Марек – праворуч. Це було принизливо для дівчини, але вони пообіцяли батькам не спускати з неї очей. Інші на вигнутих віденських стільцях сіли двома півколами від Магди до Штаубе, щоб спостерігати комедію його розпачу, і сподівалися від нього якихось дурниць. У такій ситуації, коли кохану викрадають з-під носа, будь-хто може стати смішним і непрогнозованим.

Після скромного весілля Марека і Ядвіги мало що змінилося в житті Свідзинських. Хіба тільки, приїжджаючи з Кракова, брат ночував тепер у молодої дружини, а вона часом навідувалася до них або розважалася в їхній компанії деінде. Тихенька, мовчазна Ядзя… Вона ніколи нікому не заважала.

Чисто протерті філіжанки тьмяно виблискували в несміливих променях призахідного сонця. Білі хмаринки поважно пересувалися над дахами, а «великий хімік» Матей вів дискусію з Мареком. Вони зчепилися ще на прогулянці. Тепер Матей небавом повідав, наче з кафедри:

– Не треба бути великим мистецтвознавцем, щоб вирішити, що краще. У дитини спитайте, що їй більше до вподоби – «Венера» Ботічеллі чи «Чорний квадрат» Малевича.

– Звичайно, Венера! У неї ж такі форми! – під загальний сміх, що вибухнув на всю терасу, втрутився Роман, наче підмінив гострого на язик брата.

Їхня невістка, вагітна Ядзя, лише всміхнулася вузенькими губками.

Коли всі досхочу насміялися, Матей повів далі:

– Діти мають природжене почуття краси й гармонії. Гармонії в усьому. Вони – як лакмусовий папірець. Дисгармонія їх руйнує. Гаразд, дітей тут немає. Запитаємо в Магди.

Новий вибух реготу.

– Я не мав на увазі, що панна Магда – дитина. Цей ваш сміх свідчить, що ви ще трохи обмежені. Жінки мають інтуїцію й підсвідомі естетичні почуття. Тут вони чоловіків, безумовно, перевершують.

– Панно Магдо, у нашій суперечці ваша думка багато важить. Вам подобається «Чорний квадрат»?

На неї дивилися нещасні очі Гогенцоллерна, глузливі – Марекові, зацікавлені – Романові, сповнені любові – Матеєві, веселі – Даринині, уважні – Шандорові, доброзичливі – Дорині, байдужі – Ядвіжині. І не лише про Малевича всі вони думали.

– Ні, не подобається. Але його скрізь так вихваляють…

Знову вибух сміху.

– Бачите. Жінка інтуїтивно відчуває те, про що наважуються писати лише найкращі люди, чесні й відверті не тільки з собою. Так, Мареку, той, кого я поважаю і хто добре тямить у цій царині, – Бенуа.

– Пішли казки… – незадоволено пробурмотів Роман.

А Матей відрубав:

– «Чорний квадрат» – це шлях до пекла.

– Ото маєш! – сплеснув руками Шандор. – Відразу до пекла! Мені здається, ви забагато уваги приділяєте одному нещасному малюнкові.

– Цей нещасний малюнок став прапором – естетичною декларацією цілої мистецької течії. Це взагалі в дусі нашої епохи: одна людина може зруйнувати своїми ідеями світ, друга – врятувати його, – Матей важко зітхнув і гостро закінчив:

– Коли чорний квадрат нас накриє, то це буде кінець. І тоді пізно щось робити.

Марек виразно подивився на нього, перевів очі на Магду, на Штаубе. Тоді махнув рукою, неначе бовкнув зайвого:

– Я не митець, не мистецтвознавець, проте згоден на сто відсотків: «Чорний квадрат» – страшний симптом. Але до чого тут митець? У чому його провина? Що він відчув катастрофу й попередив про неї? Таж не він її створив!

– Симптом не хвороба. Треба шукати нових форм. Усе таке мінливе. От ми, сидимо разом, п’ємо каву, сміємось. А де будемо за рік? – Роман обвів поглядом товариство. – Барон поїде робити військову кар’єру в Австрії. Я матиму практику в якомусь Богом забутому кутку. Брат ще вчитиметься. Пані Ядвіга бавитиме дитину. Шандор до Будапешта повернеться й малюватиме там. Хіба тільки дівчата – якщо вступлять – навчатимуться тут, у консерваторії. І Матей викладатиме в університеті. Друзі, мені з вами сумно розставатися.

Роман казав ніби й жартома, але ніхто вже не сміявся, і промову він закінчив пропозицією:

– Тож випиймо цю каву не просто так, а за нашу дружбу!

– Кава з тостом! – засміялася Дора.

– Ні, з тістом! Тобто з тістечками!

– А «Чорний квадрат» можна замалювати.

– Або просто забути про нього…

– Змінімо тему.

– Пані Ядвіго, а ви про що хотіли б поговорити?

Кравчиня трохи розгубилася. Її біле обличчя прикрасили червоні плями рум’янцю:

– Не знаю… Про кіно… Чи про танці…

– То який фільм вас так захопив?

Ядзя опустила очі й знітилася:

– «Волоцюги»[9]…

– О!

– Неперевершено!

– Ха-ха! – розвеселилася компанія.

А Роман тихенько заспівав куплети, що звучали в цьому фільмі:

Веселу мелодію підхопили Магда й Матей:

Перехожі всміхнулися. Здавалось, і їхні кроки, і нечутний плескіт підземної Полтви додають простенькій мелодії мудрості та елегантності.

Вечоріло. Післядощові хмари розійшлися напрочуд швидко. Місто було залите соковитим світлом кольору перезрілого персика. Промені наскрізь просвічували старовинний собор з високими вузькими вікнами. Пахло м’ятною свіжістю. З листя, з вигинів металевих візерунків, з кам’яних виступів звисали і все ще не спадали останні краплі, виблискуючи прозоро-персиково.

Кася страждала відверто й демонстративно. Навіть сльози на очах проступали. Пан доктор першим звернув на це увагу:

– Касю, у вас знову якась трагедія?

Кася, спритно розставляючи тарілки й наливаючи всім супу, почала ґрунтовно розповідати:

– Два тижні тому Франя – ота кравчиня, що над крамницею Цукермана, – позичила в мене ножиці. Сказала, що свої віддала гострити. А в мене ж які? Ще матусині – їм ціни не можна скласти! Учора заходилася краяти нові фіранки. Іду до Франі по ножиці. Кажу: мені треба ножиці. Вона простягає мої й каже: бери, ріж, тільки щоб недовго, а то в мене роботи – гибель, самій потрібні. Як вам це? Наче вони не мої! Я так здивувалася, розгубилася. Вона замість подяки ще й мої ножиці привласнила! І що тепер маю робити? Це ж мої ножиці – від матусі лишилися. Вони для мене – скарб! А Франька собі загарбала. Ще й наказує!