Думаючи про це, Магда грала і грала. Наче сп’яніла. Наче уві сні.

Матей розгортав ноти й обирав твір. Вона погоджувалась – і мелодії пливли над будинком, над містом, над землею…

Нарешті вони втомлено перезирнулись, і Матей підвівся.

– Чудовий дует у нас сьогодні народився. Пане Бацевичу, ви таки вмієте грати, – старий доктор, досвідчений меломан, був у захваті.

– Може, заграєте ще щось? – попросила пані Зося. – Така приємність вас слухати!

Матей запитливо глянув на Магду. Дівчина світилася радістю.

– Що гратимемо? Здається, ми виконали все, що я вмів.

– Може, Шопена? Дуже люблю його вальси…

– Залюбки!

І зала знову потонула у вирі звуків.

Нещасний барон бачив, як ближче до Магди пересунув стільця цей огидний вискочень у старих, немодних черевиках і потертому костюмі, як червоніли Магдині щоки, як вони перезиралися й розуміли одне одного без слів. Генрих злостився, дратувався, дивлячись на це неподобство, і спорожнював келих за келихом. Але вино не допомагало…

Коли гра скінчилася, хтось голосно видихнув:

– Я обожнюю таку музику!

І нещасний барон луною повторив:

– Я теж люблю музику!

– Але без взаємності, – докинув Марек.

І всі голосно засміялися.

Фон Штаубе пополотнів. На допомогу йому прийшла хазяйка дому:

– Мареку, ти нечемно ставишся до гостей. Твій невдалий жарт образив Генриха (вона так фамільярно, по-домашньому називала барона). Порядні люди в таких випадках просять вибачення.

П’яний і веселий Марек підійшов до барона й по-приятельському поплескав його по плечу:

– Вибач, брате. Я мав на увазі тільки те, що ти не граєш на піаніно. А чому ці невігласи сміялися, їй-богу, не знаю. Але якщо я тебе смертельно образив – присилай секундантів, змию свої слова… Навіть не знаю, чим їх змити. Треба поспитати в Касі: вона добре знається на цьому…

Марек кумедно витріщив очі.

Усі знову засміялися. Ох, цей блискучий сміх! Уся фамілія Свідзинських мала напрочуд здорові й гарні зуби. Фон Штаубе теж спромігся вичавити криву посмішку й пішов у дальній кут кімнати, де стояла невелика софа й маленький низенький столик зі старовинним годинником, прикрашеним нагорі двома фігурками: юнак і дівчина натхненно грали в шахи, не помічаючи, як повз них проминають години, тижні, місяці, роки… Він давно уподобав цей годинник-статуетку, уявляв замість фігурок себе й Магду: вони – разом, і повз них нестримно летить час, але щасливі його не помічають. Він, барон, так галантно поводився з нею, не дозволяючи ані словом, ані жестом вийти за межі пристойності, бачачи її своєю майбутньою дружиною. І що тепер? Цей миршавий професор цілком полонив увагу дівчини. Сьогодні ввечері його взагалі ніхто не помічає!

Штаубе ще посидів трохи, а тоді пішов до дверей, сподіваючись, що його окликнуть і вмовлятимуть побути ще трохи. Однак ніхто не звернув на нього уваги. Навіть пані Зося.

Спускався сходами, міцно тримаючись за поруччя: алкоголь і роздратування стукнули в голову, бракувало повітря. Нарешті дістався першого поверху, де чемна служниця, не дивлячись йому в очі, подала пальто й модний ціпок, що мав головку зі слонової кістки. Ображений невідь на кого чи на що молодик промовив, насилу стримуючи розпач:

– Музика – річ приємна, але це не привід забувати про гостей!

– Що ви таке кажете, пане бароне! Ви тут не гість, а близький друг, – відповіла Кася заспокійливо, хоч і не дуже дипломатично. – Гість сьогодні – пан Матей. А як він грає! Я такого ще не чула! Де там нашій Магді до нього!

Барон зневажливо глянув на служницю скляними очима й нічого не відказав. За ним рипнули двері, відгородивши його від звичного товариства, від звуків тепер чужих веселощів.

Холодне повітря трохи привело барона до тями, і тоді образа, сум, злість та відчай накрили його чорними крилами.

Потоптався на ґанку: навіщо пішов геть? Не повертатися ж назад…

Тим часом згори, крізь відчинені балконні двері, долинули звуки модного танго. Магдин голос, не дуже сильний, але глибокий і приємний, заспівав:

В далекий світ, за синє море,

Веліла доля йти в незнаний край,

Покинуть вас, мрійливі зорі,

Пахуче поле, ліс, ручай.

Після шикарного чуттєвого пасажу розсипчастих рояльних звуків заспівало вже два голоси:

Чи справді вже нам не стрінутись з тобою,

Чи справді вже нам не мріять, не любить…

Барон швидко пішов геть, а навздогінці линуло:

Чи, може, лише вечірньою порою

За тим, що було, нам тільки тужить.

Грай, Магдо, грай! До чого дограєшся?

Йому закортіло ще більше сп’яніти. Іноді, за компанію, він так напивався, навчаючись у військовому училищі! От і тепер слід притлумити неусвідомлену тривогу про втрату, про фатальну помилку і власну нікчемність.

Почуття наплинули й потопили барона, не залишаючи повітря та надії, що вдасться виборсатися на поверхню. Але прохолодний вітерець прийшов на допомогу, заспокоїв, прояснив думки.

Фон Штаубе зупинив таксі, поїхав до поштамту й послав батькам рішучу телеграму про своє бажання терміново одружитися. Повернувся додому і впав у сон-забуття. Без марень, без сновидінь. Наче цілісінький день виконував важку фізичну роботу.

IV

– Я вас уважно слухаю, – пан Свідзинський спокійно розглядав двох жінок-пацієнток – одну літню, худу й сумну, а другу зовсім юну, світлокосу, із широким обличчям і завеликим рівним носом, проте привабливу охайним виглядом та ідеально чистою білою шкірою, яка все ще частенько трапляється в жінок.

Літня пані зітхнула:

– Пане докторе, моя донька Ядвіга вагітна…

– Овва, то ви не на ту адресу звернулися! Я дантист, а вам потрібен інший фахівець. Я можу порадити Йосифа Давидовича. Тут, недалеко. Він чудовий чоловік і лікар – пошукати такого.

Жінка терпляче слухала втішний монолог, а от дівчина раз у раз мінилася чомусь: то блідла, то яскравий рум’янець заливав її щоки, а на лобі проступали крапельки поту.

Пан Станіслав запропонував:

– Сідайте, пані Ядвіго, у крісло, перевіримо стан вашої ротової порожнини – для здоров’я вагітної дуже важливо мати зуби без карієсу та міцні ясна.

Дівчина злякано й запитливо глянула на матір, а та знову заговорила, дивлячись Свідзинському в самісінькі очі:

– Докторе, ми прийшли не як ваші пацієнти. З моєю дівчинкою сталося велике лихо: вона покохала хлопця, а той – негідник – побавився та й кинув мою дитину напризволяще, бо знав, що я бідна вдова, що ми не маємо чоловічого захисту.

– Чим же я вам у такому разі можу допомогти? Хіба що грошима?

Пан Свідзинський відкинув полу білосніжного халата й поліз у кишеню по гаманець, але його швидко зупинили.

– Ні, докторе, – поспіхом заговорила жінка, заперечливо махаючи руками. – Не по гроші я прийшла зі своєю нещасною донькою. Грошима ви тут не зарадите, бо провина на вашому синові!

І замовкла з переможним вогником в очах, наче вже мала всі козирі в руках.

– То он у чому річ!.. – підійшовши до вікна, пан Станіслав відвернувся від несподіваних відвідувачок і замислився.

Кілька хвилин у кімнаті стояла тиша. Лише знадвору долинали приглушені звуки скрипки, солодкі й надривні.

– Котрий же з моїх синів завинив? – спитав лікар у дівчини.

Її обличчя запалало червоними плямами.

– Марек, – прошепотіла вона ледь чутно, і сльози тоненькими струмочками потекли з її очей.

Батько легковажного сина впевнився, що жінки кажуть правду.

Він швидко записав у блокнот ім’я та прізвище дівчини.

– Добре, я сьогодні ж усе з’ясую, а тоді ми поговоримо змістовніше. Скажіть, будь ласка, й вашу адресу. За кілька днів ми повідомимо вас про наше рішення щодо цієї… справи… Так, справи…

– Дякуємо, пане докторе, – злегка вклонилася мати вагітної дівчини. – Я сподіваюся, що ви шляхетний чоловік і не кинете нас у біді.

На хвилину запала незручна мовчанка. Медичний запах у кабінеті став гострішим…

Доктор провів жінок до дверей і запросив чергового пацієнта. Часу на роздуми він не мав: у коридорі чекало ще кілька хворих. Хтось із флюсом та гострим болем. Такий саме біль засів тепер і в його серці, повсякчас нагадуючи про себе нападами гніву на сина й на себе.

Магда випадково побачила крізь вікно, як з їхнього дому вийшли знайома кравчиня з матір’ю й обережно, щоб не послизнутися на крижаній бруківці, попрямували до власної майстерні, що була неподалік. Саме Ядзя Філіпович пошила за паризькими лекалами ту чудову відверту сукню для братових витівок. Фасон знайшли у французькому каталозі. Але ж не з братовими достатками замовляти її з Парижа. Не допоміг навіть продаж Шандорової картини. Непогано мати друга-художника! Однак грошей вистачило тільки на тканину. Але на яку! Італійський шовк з оксамитовими квітами. Бірюзовий, а квіти бордово-зелені. Якраз до Магдиного волосся й до її очей! Коли вони прийшли до ательє й розгорнули пакунок, Ядзі відібрало мову. Вона довго розглядала візерунок на тоненькому напівпрозорому полотні, а потім нерішуче відмовилася шити: не розплатиться, якщо зробить щось не так. Марек з ентузіазмом і жартами почав її вмовляти. І таки вмовив. Носата Ядзя взялася до роботи. Була вона кравчинею від Бога, і сукня вийшла не гіршою, ніж з найдорожчих магазинів.

Зимові сутінки швидко охоплювали місто. За склом танцювали легенькі новорічні сніжинки.

Що привело кравчиню Ядвігу до їхнього дому? Ще й разом з матір’ю… Магда не знала, що й думати. Вони з братом були занадто балакучі, поки Ядзя шила ту спокусливу сукню. Забагато базікали… Невже тепер Ядвіга хоче викрити братів та Магду? Але навіщо це їй? А може, просто приходили лікувати зуби, і вона невідь-що собі фантазує?..