Здобудем людських прав!

– Це я тепер гнаний і голодний. Нічого не залишилось. Усе націоналізовано. Винарню в Струсові, крамницю в Бучачі… – він змовк, помітивши двох дівчат у строкатих хустинах, які, перемовляючись на ходу, поспішали в бік площі.

А над дахами виразно лунало:

Не ждіть рятунку ні від кого:

Ні від богів, ні від царів!

Позбудеться ярма тяжкого

Сама сім’я пролетарів.

– Як живете?

– Між небом і землею… Був людиною першої руки, а тепер… Шукаю, де голову прихилити. Якоїсь квартири… Оселі недорогої.

Магда спочутливо покивала головою:

– Невесело… Ми з покійним чоловіком наймали маленьку квартирку – там, за старим замком. Неподалік жінка здавала в найми кімнати. Може, ще є хоч одна вільна… Хазяйка дуже привітна, удова…

Розмова про побутові справи здавалася недоречною на тлі потужного хору:

Широкий світ, а всюди, всюди

Безсильне право, сильний гніт…

– Може, проведете до неї?

– Ні, на жаль, не можу. Поспішаю. Але адресу дам.

Вона нашвидку написала адресу в своєму блокнотику, вирвала аркуш і простягла Зулевичу. Його очі раптом стали вологими. Магда знітилася й продріботіла:

– Вітайте господиню і скажіть, що від мене.

– Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску… – пролунало поруч.

Це радянський солдат, ідучи вулицею, підспівував хорові:

Вже промінь щастя нам засяв.

Не треба прав без обов’язку

І обов’язку, що без прав!

Вони глянули йому вслід.

– Бувайте, – сказала Магда й утиснула в долоню Зулевичу кілька купюр. – Хай щастить!

Він рвучко поцілував її руку:

– Дякую! Дякую! З Богом!

Магда кивнула і швидко пішла, цокаючи підборами в такт гімну:

Тоді, як грім під час негоди,

Впаде на голову катів,

Нам сонце правди і свободи

Засяє в тисячах огнів.

Як живі, згадалися брати. Ресторація «Корона». Не такий обшарпаний, а шикарний .і самовпевнений пан Зулевич. Пристрасні мелодії Богдана Весоловського[26].

Золотий час… Сльози мимоволі навернулися на очі через жаль за тим часом, за тим життям, за тим містом, ще не змордованим, радісним, вільним…

* * *

За півроку майора Марчевського перевели на Далекий Схід – до японського й китайського кордонів. Розумний Григорій не кликав за собою дружини, а попросив її чекати на нього тут. Почав писати їй листи, повні кохання й турботи. З’ясувалося, що любити Магду на відстані набагато легше. У листах траплялися слова, що їх годі було вимовити. Народжені лише на папері. Почуті, вони б обернулися на фальш. А цього в їхніх з Магдою стосунках допустити не можна.

Останньому листу, що надійшов кілька днів перед тим, як до міста вступили німецькі війська, жінка зраділа несказанно. Григорій писав, що нарешті знайшов Ядвігу Свідзинську в Бурятії. Живе зі старою матір’ю й маленькими синами в робочому селищі. Написав адресу. Магда того ж таки дня надіслала Ядзі величезну посилку з харчами й теплими речами. Та чи дійшла?

* * *

За всю війну від Григорія більше не надійшло жодного листа.

ХХІV

Настирливий дзвінок у двері не змовкав, оглушуючи зухвалістю й показуючи, хто тепер у місті хазяїн. Магда чула шум мотора й завчасно почала спускатися з третього поверху. Звично відкинула старовинний засув і відчинила. За дверима стояв Гогенцоллерн, точніше – Генрих фон Штаубе, зі щасливим полегшенням на дебелих щоках. Наче йому щойно вирвали хворого зуба: він боявся, що буде боляче, а боляче й не було!

Чорне сукно мундира щільно обтягало живіт і плечі. Тож навіть добре пошитий мундир не личив йому, а лише додавав бундючності. Очі сяяли.

– Пані Магдо, я до вас на квартиру.

Схопив її руку і рвучко поцілував. Не чекаючи запрошення, кивнув денщикові, щоб той заносив, і показав рукою на шкіряні, здоровезні, як і він сам, валізи. Пройшов до вітальні й, важко дихаючи, піднявся сходами. Як господар, усівся в крісло, оглянув схудлу, втомлену негараздами Магду й поблажливо всміхнувся. Потім, наче служниці, наказав:

– Приготуй що-небудь перекусити. Поп’ємо кави. Зараз денщик на кухню принесе харчі. Ви тут, я бачу, злидні терпите.

Магда мовчки вийшла, спустилася в кухню й розпалила керогаз. Рудий денщик не забарився й кинувся допомагати. Потім підхопив тацю з їжею й поніс нагору, а Магді лишилося взяти тільки два обідні куверти.

Наївшись, фон Штаубе пересів ближче до коминка, розкурив люльку, що так само, як і мундир, була йому не до лиця, і почав просторікувати:

– Я сюди – з ревізією. І тебе треба рятувати. І надало ж тобі зв’язатися з совітським… з кагебістом… Ти ніколи не була розважлива. Завжди чинила навмання… Але нічого. Я вже тут. Тепер усе гаразд. А знаєш, я трохи скучив за тим часом. Наче все в моєму житті як слід. Одружений, маю доньку. Не знала? – зверхньо всміхнувся. – А юність нема-нема та й спливе на пам’ять.

Магда заходилася прибирати зі столу.

– Облиш, мій денщик прибере. А де твоя служниця?

– Її давно немає в місті. Поїхала вчитися до Києва. Ще в сороковому, за Совітів.

– Он як. Сама живеш? А де Роман, Марек? Чи все гаразд у твоїх братів?

– Я давно не маю з ними ніякого зв’язку, – Магда спробувала перевести розмову на інше. – Ти пам’ятаєш той час? Яким чудовим тоді було місто. Скрізь грала музика – ті модні танго. Щодня наче свято… Мої батьки були ще живі, а місто дихало щастям і спокоєм. А якими прекрасними були мої брати та їхні друзі! Ти добре пам’ятаєш те минуле життя?

– Я його ніколи не забував. Як і тебе, Магдо. Хоч тоді ти й припустилася прикрої помилки.

– Мого чоловіка ти назвав «прикрою помилкою»? – розсерджена жінка підійшла до вікна, відхилила мережану портьєру і почала розглядати перехожих, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й більше нема про що говорити.

Барон вибив попіл з люльки на кахляну полицю коминка, підійшов до Магди й спробував обняти за плечі, але та вивернулася змією й затримала його руки, що спробували були знов її обняти:

– Навіщо це? Ти ж маєш жінку, дитину…

– Тебе я теж кохаю.

– Тобі тільки здається, що кохаєш. А насправді ти дбаєш лише про себе. Тебе ніколи не цікавило, що відчуваю я? Коли б ти міг уявити, які ми з Матеєм були щасливі, побравшись, то ніколи – чуєш? – ніколи не посмів би сказати, що це моя помилка…

– Ти не так усе зрозуміла…

– Я давно все зрозуміла. І зрозуміла правильно. І якщо ти не хочеш втратити в моїх очах поваги, не чіпай більше цієї теми. Моє життя – це тільки моє життя. Ти тут ні до чого.

– Магдо, коли ти так любила Матея, то… Можеш мені пояснити, чому так швидко знову вихопилася заміж за совітського офіцера? – барон навіть удав на обличчі краплину тевтонського презирства.

Магдині сині очі стали чорними від гніву.

– Вибач, я не хотів тебе образити.

– Добре, я вибачаю.

Магда пішла до своєї спальні й ретельно перевірила защіпку, яку колись зламав був міцним ударом Григорій і за кілька днів сам же й полагодив. Конче треба було вжити запобіжних заходів, бо Генрих міг легко спокуситися на гріх, живучи з нею під одним дахом. І таки спокушався. Пізно ввечері, п’яний і жалюгідний, стукав у двері й вимагав відімкнути їх. Казав, що терміново треба поговорити. Але «розмов» не виходило.

Таке траплялося майже щоночі. А вранці, мов і не було нічого, Генрих і Магда любісінько пили каву. Рудий денщик вправно виконував хатню роботу, а вечорами вони ходили разом до театру, кафе чи вар’єте. Життя неначе ставало на передвоєнні рейки. Проте стосунки не складалися. Магда замикалася в спальні сама.

XXV

Відколи євреї почали носити на одязі жовті зірки, Магду не полишала тривога за Дору. Від сусідки до сусідки кружляли чутки – одна від одної страшніші.

І от, почувши, що всіх євреїв міста зганяють до гетто, на Замарстинівську, Магда кинулася до Рапоппортів. Але ті мешкали дуже далеко. Ще не діставшись туди, молода жінка зустріла колону людей, що йшли бруківкою посеред вулиці, під охороною німців.

У теплих пальтах, з клунками, валізами й наплічниками, вони скидалися на втікачів, проте зовсім не квапилися. Декотрі штовхали поперед себе дитячі візочки: хто – з дітьми, хто – з майном. День був непевний. Густі хмари низько пливли над дахами, але дощу не було. І обличчя тих, що ступали під дулами рушниць, видавалися сірими, як закурений граніт.

Магда зупинилася на тротуарі.

– Так їм і треба, жидам-кровопивцям, – весело сказала рум’яна жінка в картатій хустці, що огортала їй тіло аж до колін.

– Не кажіть так! Вони теж люди, – не погодилася тендітна стара в одязі, подібному до чернечого, і, перехрестившись по-католицькому, подріботіла в бічну вуличку – якомога далі від гріха.

І тут Магда побачила Дору. Висока, зі зведеними до неба очима, вона простувала й ніби нічого не помічала довкола. Довге пальто, звужене в талії, гарно облягало струнку фігуру. Беретик зсунувся набік, як у Ґрети Ґарбо[27]. Не несла ніяких речей – лише притискала до грудей коричневу шкіряну теку з нотами.

Магда гукнула її – і Дора, наче прокинувшись, поволі наблизилася до тротуару. Її величезні чорні очі стали ще більшими й волого блищали.

– А де пані Муся? – спитала Магда, ідучи через бордюр від подруги.

– Мама поїхала на похорон тітки. А я… Вона не знатиме, що сталося… Все так несподівано. Ніби й чекали, а от сталося – і несподівано.

– До такого годі підготуватися.