– Я не про те. Я думала, що ви в Польщі… У війську.
Вони заторочили стиха, перебиваючи один одного:
– Попалися в полон…
– Хотіли були втекти, та схопили нас.
– Магдо, ти можеш пояснити, що це за майор?
– Звідки ти його знаєш?
– Чому він узявся нас рятувати?
Її ноги підкосились, і вона сіла на ліжко:
– Ви про що?
Марек умостився поруч:
– Майор. У формі енкаведе. Високий, здоровий. Зупинив машину. Нас везли з тюрми.
– Ми гадали: назад до табору чи на страту, – втрутився Роман.
– А він їм тиць посвідку. Доповідайте: хто, чого, куди? І раптом – стріляє в них.
– Пістолет такий тихий, мабуть, з глушником…
– Нас порозв’язував. Каже: дякуйте сестрі…
– …це вона вас урятувала…
– …і тікайте скоріш!
– І хто він такий?
– Ти його знаєш?
– Григорій! – видихнула Магда.
Не могла говорити. Задихалася.
Марек і Роман знову ззирнулися.
– Магдо, опануй себе. Часу нема.
Вона зчепила пальці, як до молитви, і промовила:
– Поможіть нам, Господи і Матінко Божа!.. Григорій Марчевський – наш квартирант. Сватається до мене. Казав, що все для мене зробить… Я не знала, що ви тут. Він сам…
– Закохався в тебе?
– Чекіст?!
– Я ж не винна…
– А Матей?
– Матей помер… Ви не знали? Від сухот… Ще на початку війни…
– А ти? Ти – з цим?
– Я не знаю… Він непоганий… – повернула обличчя до Марека. – Обіцяв твою Ядзю знайти… І дітей…
– Знайти?
– Що з ними?
Магда не встигла відповісти: унизу заревів мотор – і машина зі скрипом загальмувала.
Ґвалт. Тупіт дуже багатьох чобіт. Хтось забігав вулицею туди-сюди.
Вони втрьох завмерли.
У їхні двері калатали:
– Открывайте быстро! Милиция![16]
– Быстро! А то дверь выломаем![17]
Сходами зачалапав новий денщик Іван, а тоді відповів заспано:
– Хто там ще? Ні вдень, ні вночі спокою нема!
– Быстро! Кому говорю![18]
Клацнув замок.
– Хазяїн?
– Хлопці, заспокойтеся, хазяїна вже нема. Тут тепер майор енкаведе прописаний.
– Где он?[19]
– На службі. Самі розумієте…
– Документы![20]
– Зараз! Ось!
– Та-а-к…
– Дома кто есть?[21] – різкий голос перекрикував шум мотора.
– Я й жінка товариша майора.
– Подозрительного кого видели?[22]
– Де?
– Тут!
– Та звідки?!
– У нас ориентировка – сыновья хозяина сбежали[23].
– Шукайте вітра в полі! Хазяїна ще восени розстріляли! Чого вони сюди попруться?
– Мало ли…[24]
– Ладно, ребята! Давай тогда на Подвальную![25]
Несподівані гості повсідалися в машину, і Магда взяла Марека за руку:
– Не бійся, Ядзі там давно немає…
Шум від машини стих за рогом, а на сходах бурмотів, повертаючись до свого помешкання, денщик Іван:
– О-ой! Де ви взялися на наші голови? Коли я вже висплюся?.. Магдо Станіславівно, ви не спите?!
Вона підійшла до дверей, притисла їх рукою й голосно відповіла:
– Ще не сплю!
– Злякалися?
– Так! Дуже!
– Не бійтеся, то не до нас.
– Дякую!
– Помилилися вони.
– Слава Богу! Лягаймо вже.
– На добраніч!
– І вам!
Роман насилу дочекався, поки за денщиком стихнуть кроки, і, схопивши Магду за плечі, страшно просичав:
– Що він кричав? Про хазяїна? Кого розстріляли?
Марек відтіснив його:
– Де Ядзя?
Магда заплакала:
– Батька… Ще в жовтні… І маму… розстріляли… А Ядзю з малим – до Сибіру. Вона мала народити якраз. Пані Філіпович теж повезли. Григорій казав, що, може, до Казахстану… Він розшукає… Він зможе…
– За що?!
– Польські пани, українські націоналісти…
– А ти чому тут? Повернулася?
– Матей… помер… саме у вересні… коли… це все…
Брати поспускали очі додолу. Раптом Марек визвірився:
– Слухай, цей твій майор… Може, це він батька?.. І Матея?..
– Ні! – злякалася вона. – Ні! Він не міг! Він приїхав пізніше! А Матей сам помер. Він же… хворів… – Магді знову перехопило дух, але вона вела далі: – Він узагалі… у відділі зовнішньої розвідки… служить… Правда, про це… не можна говорити…
– Гаразд, неси одяг. Треба тікати. Не дай Боже, ті повернуться… Тоді й тобі капут.
Магда потихеньку принесла одяг, зібрала їжу, дала кілька золотих монет з батькового скарбу, і вони почали прощатися. З’ясувалося, що Марчевський наказав їм тікати. Краще – за кордон, через Румунію.
– Доведеться переходити на нелегальне становище.
– На нелегальне?
– Не хвилюйся. Нас багато таких.
– А як же?..
– Коли щось – знайдемо, з ким вісточку передати.
– А коли тобі щось треба, то передай з отцем Славомиром. З отим францисканцем. Пам’ятаєш?
– Це той, що з залисинами?
– Він! Скажеш, ніби на сповідь прийшла…
– Їх нікого вже нема…
– Що?!
– Католицьких священиків. Кого вигнали, кого…
– О-о-о! Сволота!
– Ромку, ми в таборі відстали від життя.
– Згодом щось придумаємо…
Вони вислизнули нечутно, ще вдосвіта. Ключа повернули до старої схованки – за ліпним картушем. Магду це заспокоїло. Ще повернуться.
До ранку не спала. Але Марчевського на порозі першим зустрів денщик:
– Товаришу майоре, дозвольте звернутися!
– Чого так офіційно?
З голосу було чути, що товариш майор стомився.
– Уночі був переполох: приходили з міліції, шукали хазяйських синів.
– І що, знайшли?
– Та звідки!
– Справді, що їм тут робити? Дурні вони, чи що?
– Отак і я їм сказав.
– Ну й правильно, – похвалив Марчевський і зазирнув до Магдиної кімнати: – Що тут було вночі? Злякали?
Вона глянула йому в очі, підійшла м’яко, вперше обняла й цнотливо поцілувала в щоку. А тоді прошепотіла:
– Дякую!
Григорій сторопів:
– За що?
– За братів.
Він розсердився:
– Вони були тут?
Магда кивнула.
– А тепер де?
– Відразу пішли.
– От придурки! Я ж їм сказав! – випалив Григорій і замислився. – Іван бачив?
– Ні. Здається, ні. Ми потихеньку. Швидко.
– Будемо сподіватися, – Марчевський обняв її, і вперше вона відчула до нього щиру приязнь.
Саме приязнь, а не кохання.
ХХІІІ
Цього разу з консерваторії Магда поверталася розгублена й засмучена. Фальш вона відчувала за версту.
Того разу, коли Григорій привів її під руку й відрекомендував як дружину, усі були занадто здивовані, щоб прикидатися.
– Поновити навчання? Звісно, жодних проблем! Ви тепер Марчевська? То нічого, принесіть лише довідки – і всі документи оформимо за кілька днів. Так, ми розуміємо. Радянська влада підтримує мистецтво.
А тепер, коли зайшла обговорити розклад уроків, зрозуміла, що пані… тобто вже товаришка Левицька докорінно змінила ставлення до неї. Зовні колишня викладачка, як і перше, була спокійна й привітна, але за кожною фразою, за кожним поглядом Магда відчувала прихований, неприязний контекст.
– Давно не грала? Розумію, було не до музики… – промовила Левицька, ніби Магда сама винна, що було не до музики. – Що ж, доведеться багато працювати. Сподіваюся, часу вистачить.
На останньому слові пані-товаришка зробила притиск і додала:
– Обов’язково підійди до секретаря: тобі призначили стипендію.
Казала в’їдливо, єхидно, неначе це тільки дружинам радянських офіцерів нині стипендії дають…
Магда йшла, перебираючи в пам’яті ці прикрі моменти, а її очі ширяли по дахах, будинках, вікнах. За минулу ніч на деревах з’явилось яскраво-жовте й червоне листя. Теплий, але сильний вітер щохвилини то затуляв сонце хмарами, то знову появляв його світові. Через це вулиці чарівно мінилися. Ось промінчик осяяв над дверима картуш – вершника з мечем, а онде згори глянув мармуровий янгол. Вони такі ж самі, як і колись. Дивишся на них – і відразу тепліє на серці. І твердішою робиться хода…
Ще здалеку вона помітила, що на площі зібрався величезний натовп. Навіть у сусідні вулички розтікся. Знову якийсь мітинг. Вирішила обійти вузьким провулком. Аж раптом:
– Панно Магдо? Невже це ви?
Чоловік середніх літ, у куценькій темній курточці й потертій шкіряній кепці.
Усміхнулася чемно:
– Пробачте, я вас не пам’ятаю.
Похитав головою:
– Справді, важко впізнати… Ми зустрічалися давно, ще перед цими подіями… У ресторації «Корона». Ви були з братами.
– Пан Зулевич?!
Він злякано приклав пальця до губ:
– Тихше!
– Пане Зулевичу, – радісно прошепотіла вона, – я не впізнала вас одразу…
Це був ще один промінчик з минулого.
– Не дивно, панно Магдо, не дивно.
– Тоді ви були таким… статечним…
– Так, шикарний був час…
– Авжеж. Тепер усе інакше…
І на підтвердження цієї думки з боку площі потужний хор заревів:
Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв!..
Обоє, ніби змовившись, зітхнули.
– А ви анітрохи не змінилися.
– Справді? – Зулевич розбудив у ній колишнє кокетство.
– Така ж чарівна! Хіба що трохи зблідли…
– Такий час…
– Такий час…
Чуєш: сурми заграли,
Час розплати настав.
B Інтернаціоналі
"Роман з містом" отзывы
Отзывы читателей о книге "Роман з містом". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Роман з містом" друзьям в соцсетях.