– Я не про те. Я думала, що ви в Польщі… У війську.

Вони заторочили стиха, перебиваючи один одного:

– Попалися в полон…

– Хотіли були втекти, та схопили нас.

– Магдо, ти можеш пояснити, що це за майор?

– Звідки ти його знаєш?

– Чому він узявся нас рятувати?

Її ноги підкосились, і вона сіла на ліжко:

– Ви про що?

Марек умостився поруч:

– Майор. У формі енкаведе. Високий, здоровий. Зупинив машину. Нас везли з тюрми.

– Ми гадали: назад до табору чи на страту, – втрутився Роман.

– А він їм тиць посвідку. Доповідайте: хто, чого, куди? І раптом – стріляє в них.

– Пістолет такий тихий, мабуть, з глушником…

– Нас порозв’язував. Каже: дякуйте сестрі…

– …це вона вас урятувала…

– …і тікайте скоріш!

– І хто він такий?

– Ти його знаєш?

– Григорій! – видихнула Магда.

Не могла говорити. Задихалася.

Марек і Роман знову ззирнулися.

– Магдо, опануй себе. Часу нема.

Вона зчепила пальці, як до молитви, і промовила:

– Поможіть нам, Господи і Матінко Божа!.. Григорій Марчевський – наш квартирант. Сватається до мене. Казав, що все для мене зробить… Я не знала, що ви тут. Він сам…

– Закохався в тебе?

– Чекіст?!

– Я ж не винна…

– А Матей?

– Матей помер… Ви не знали? Від сухот… Ще на початку війни…

– А ти? Ти – з цим?

– Я не знаю… Він непоганий… – повернула обличчя до Марека. – Обіцяв твою Ядзю знайти… І дітей…

– Знайти?

– Що з ними?

Магда не встигла відповісти: унизу заревів мотор – і машина зі скрипом загальмувала.

Ґвалт. Тупіт дуже багатьох чобіт. Хтось забігав вулицею туди-сюди.

Вони втрьох завмерли.

У їхні двері калатали:

Открывайте быстро! Милиция![16]

Быстро! А то дверь выломаем![17]

Сходами зачалапав новий денщик Іван, а тоді відповів заспано:

– Хто там ще? Ні вдень, ні вночі спокою нема!

Быстро! Кому говорю![18]

Клацнув замок.

– Хазяїн?

– Хлопці, заспокойтеся, хазяїна вже нема. Тут тепер майор енкаведе прописаний.

– Где он?[19]

– На службі. Самі розумієте…

Документы![20]

– Зараз! Ось!

– Та-а-к…

Дома кто есть?[21] – різкий голос перекрикував шум мотора.

– Я й жінка товариша майора.

Подозрительного кого видели?[22]

– Де?

– Тут!

– Та звідки?!

У нас ориентировка – сыновья хозяина сбежали[23].

– Шукайте вітра в полі! Хазяїна ще восени розстріляли! Чого вони сюди попруться?

Мало ли…[24]

Ладно, ребята! Давай тогда на Подвальную![25]

Несподівані гості повсідалися в машину, і Магда взяла Марека за руку:

– Не бійся, Ядзі там давно немає…

Шум від машини стих за рогом, а на сходах бурмотів, повертаючись до свого помешкання, денщик Іван:

– О-ой! Де ви взялися на наші голови? Коли я вже висплюся?.. Магдо Станіславівно, ви не спите?!

Вона підійшла до дверей, притисла їх рукою й голосно відповіла:

– Ще не сплю!

– Злякалися?

– Так! Дуже!

– Не бійтеся, то не до нас.

– Дякую!

– Помилилися вони.

– Слава Богу! Лягаймо вже.

– На добраніч!

– І вам!

Роман насилу дочекався, поки за денщиком стихнуть кроки, і, схопивши Магду за плечі, страшно просичав:

– Що він кричав? Про хазяїна? Кого розстріляли?

Марек відтіснив його:

– Де Ядзя?

Магда заплакала:

– Батька… Ще в жовтні… І маму… розстріляли… А Ядзю з малим – до Сибіру. Вона мала народити якраз. Пані Філіпович теж повезли. Григорій казав, що, може, до Казахстану… Він розшукає… Він зможе…

– За що?!

– Польські пани, українські націоналісти…

– А ти чому тут? Повернулася?

– Матей… помер… саме у вересні… коли… це все…

Брати поспускали очі додолу. Раптом Марек визвірився:

– Слухай, цей твій майор… Може, це він батька?.. І Матея?..

– Ні! – злякалася вона. – Ні! Він не міг! Він приїхав пізніше! А Матей сам помер. Він же… хворів… – Магді знову перехопило дух, але вона вела далі: – Він узагалі… у відділі зовнішньої розвідки… служить… Правда, про це… не можна говорити…

– Гаразд, неси одяг. Треба тікати. Не дай Боже, ті повернуться… Тоді й тобі капут.

Магда потихеньку принесла одяг, зібрала їжу, дала кілька золотих монет з батькового скарбу, і вони почали прощатися. З’ясувалося, що Марчевський наказав їм тікати. Краще – за кордон, через Румунію.

– Доведеться переходити на нелегальне становище.

– На нелегальне?

– Не хвилюйся. Нас багато таких.

– А як же?..

– Коли щось – знайдемо, з ким вісточку передати.

– А коли тобі щось треба, то передай з отцем Славомиром. З отим францисканцем. Пам’ятаєш?

– Це той, що з залисинами?

– Він! Скажеш, ніби на сповідь прийшла…

– Їх нікого вже нема…

– Що?!

– Католицьких священиків. Кого вигнали, кого…

– О-о-о! Сволота!

– Ромку, ми в таборі відстали від життя.

– Згодом щось придумаємо…

Вони вислизнули нечутно, ще вдосвіта. Ключа повернули до старої схованки – за ліпним картушем. Магду це заспокоїло. Ще повернуться.

До ранку не спала. Але Марчевського на порозі першим зустрів денщик:

– Товаришу майоре, дозвольте звернутися!

– Чого так офіційно?

З голосу було чути, що товариш майор стомився.

– Уночі був переполох: приходили з міліції, шукали хазяйських синів.

– І що, знайшли?

– Та звідки!

– Справді, що їм тут робити? Дурні вони, чи що?

– Отак і я їм сказав.

– Ну й правильно, – похвалив Марчевський і зазирнув до Магдиної кімнати: – Що тут було вночі? Злякали?

Вона глянула йому в очі, підійшла м’яко, вперше обняла й цнотливо поцілувала в щоку. А тоді прошепотіла:

– Дякую!

Григорій сторопів:

– За що?

– За братів.

Він розсердився:

– Вони були тут?

Магда кивнула.

– А тепер де?

– Відразу пішли.

– От придурки! Я ж їм сказав! – випалив Григорій і замислився. – Іван бачив?

– Ні. Здається, ні. Ми потихеньку. Швидко.

– Будемо сподіватися, – Марчевський обняв її, і вперше вона відчула до нього щиру приязнь.

Саме приязнь, а не кохання.

ХХІІІ

Цього разу з консерваторії Магда поверталася розгублена й засмучена. Фальш вона відчувала за версту.

Того разу, коли Григорій привів її під руку й відрекомендував як дружину, усі були занадто здивовані, щоб прикидатися.

– Поновити навчання? Звісно, жодних проблем! Ви тепер Марчевська? То нічого, принесіть лише довідки – і всі документи оформимо за кілька днів. Так, ми розуміємо. Радянська влада підтримує мистецтво.

А тепер, коли зайшла обговорити розклад уроків, зрозуміла, що пані… тобто вже товаришка Левицька докорінно змінила ставлення до неї. Зовні колишня викладачка, як і перше, була спокійна й привітна, але за кожною фразою, за кожним поглядом Магда відчувала прихований, неприязний контекст.

– Давно не грала? Розумію, було не до музики… – промовила Левицька, ніби Магда сама винна, що було не до музики. – Що ж, доведеться багато працювати. Сподіваюся, часу вистачить.

На останньому слові пані-товаришка зробила притиск і додала:

– Обов’язково підійди до секретаря: тобі призначили стипендію.

Казала в’їдливо, єхидно, неначе це тільки дружинам радянських офіцерів нині стипендії дають…

Магда йшла, перебираючи в пам’яті ці прикрі моменти, а її очі ширяли по дахах, будинках, вікнах. За минулу ніч на деревах з’явилось яскраво-жовте й червоне листя. Теплий, але сильний вітер щохвилини то затуляв сонце хмарами, то знову появляв його світові. Через це вулиці чарівно мінилися. Ось промінчик осяяв над дверима картуш – вершника з мечем, а онде згори глянув мармуровий янгол. Вони такі ж самі, як і колись. Дивишся на них – і відразу тепліє на серці. І твердішою робиться хода…

Ще здалеку вона помітила, що на площі зібрався величезний натовп. Навіть у сусідні вулички розтікся. Знову якийсь мітинг. Вирішила обійти вузьким провулком. Аж раптом:

– Панно Магдо? Невже це ви?

Чоловік середніх літ, у куценькій темній курточці й потертій шкіряній кепці.

Усміхнулася чемно:

– Пробачте, я вас не пам’ятаю.

Похитав головою:

– Справді, важко впізнати… Ми зустрічалися давно, ще перед цими подіями… У ресторації «Корона». Ви були з братами.

– Пан Зулевич?!

Він злякано приклав пальця до губ:

– Тихше!

– Пане Зулевичу, – радісно прошепотіла вона, – я не впізнала вас одразу…

Це був ще один промінчик з минулого.

– Не дивно, панно Магдо, не дивно.

– Тоді ви були таким… статечним…

– Так, шикарний був час…

– Авжеж. Тепер усе інакше…

І на підтвердження цієї думки з боку площі потужний хор заревів:

Повстаньте, гнані і голодні

Робітники усіх країв!..

Обоє, ніби змовившись, зітхнули.

– А ви анітрохи не змінилися.

– Справді? – Зулевич розбудив у ній колишнє кокетство.

– Така ж чарівна! Хіба що трохи зблідли…

– Такий час…

– Такий час…

Чуєш: сурми заграли,

Час розплати настав.

B Інтернаціоналі