Вона спитала уривчасто:

– Я-які саме?

– Наприклад, віднести прати речі, оплатити рахунки…

– Так, це я зможу.

– А що не зможете?

Вона промовчала, і майор зрозумів. Посміхнувся іронічно:

– Службові обов’язки в нас виконують тільки надійні, перевірені працівники. І їх вистачає. А тепер покажіть, як ви вмієте прибирати.

Якби Кася побачила вправність Магдиних рухів, то не повірила б очам, але доглядання коханого Матея допомогло цій метаморфозі. Мусила стати і куховаркою, і покоївкою, і пралею, і сестрою-жалібницею, а також прохачкою-жебрачкою, бо вкрай були потрібні гроші, яких не вистачало навіть на ліки. Щоправда, харчами вона не дуже журилася, бо хворий майже нічого не їв. Тричі на день їй доводилося думати, чим нагодувати чоловіка, але вона нічого не знаходила. Так уже склалося… Бігала містом, благала дати ще в борг, молила почекати, обіцяла повернути, хоч не знала напевно, чи поверне. Більшість знайомців спочували її біді, позичали, а може, сподівалися, що розрахуються її батьки, зглянуться на доньчині страждання.

А тепер чужий владний чоловік сидить у татковому кріслі й спостерігає, як з вологою ганчіркою в руках вона сновигає залою, ні на хвильку не спиняючи нервового, спішного прибирання.

Тільки-но Магда зайшла в рідну домівку, як їй відразу полегшало на серці: усе так само, як і раніше. Усі речі на місці. Під склом серед фоліантів у дорогих шкіряних оправах скромно заховався альбом з родинними фотокартками – чи не найдорожча річ у цій залі.

Пурхала пташкою, прибираючи скрізь, миючи підлогу, витираючи книжкові шафи, статуетки, проте обходячи піаніно. Незрозуміла сила наче втримувала її, не давала торкатися інструмента. Нарешті наважилася, попестила його рукою і змахнула порох. Блискуча поверхня прохолодою відгукнулася на ласку. І сталося те, чого вона боялася найбільше, аж до завмирання серця: неслухняні руки похапцем відкинули кришку, брудна волога ганчірка впала на підлогу – і Магда звично присіла до клавіатури. Пальці самі забігали по клавішах, наче й не було тих довгих місяців тиші, непоправних утрат, повного спустошення та відчаю.

Залунала «Серенада» Шуберта. Живий і щасливий, у своєму старенькому костюмі, Матей присів поруч – не хвилюйтеся, моя панно, я впіймаю мелодію – і заграв свою партію, яку чула тепер лише вона. З очей бризнули радісні сльози. Як же скучила вона за своїм попереднім життям, коли батько з матір’ю звично сперечалися, люба матуся сердилася, татусь її заспокоював, проте між ними панувало кохання – вона це знала.

Нарешті Магда перестала грати – і Матей зник. І зала стала чорною. І чужий чоловік сидів у татковому кріслі, спочутливо дивлячись на неї. Раптом жінка вирішила не критися:

– Вибачте, пане, але це піаніно було колись моїм…

– Я знаю, громадянко Бацевич, що ця квартира належала вашим батькам. А тепер, Магдо Бацевич, у дівоцтві Свідзинська, признавайтеся: що вам треба в квартирі радянського офіцера?

Повільно підвела голову – в її очах ні здивування, ані страху. А він – потонув у тих очах назавжди.

Так Магда повернулась у власну квартиру.

Уже по обіді вона перевезла на службовій машині майора Марчевського речі до своєї колишньої кімнати. І відразу стала до виконання своїх обов’язків. Дарма що була неділя.

Першої ж ночі товариш майор вибив кулаком защіпку на дверях і зайшов до її спальні. Магда стояла біля вікна і навіть не збентежилася, не ворухнулася. Його запал згас. Він опинився в чужинському королівстві з незвичними законами, і треба було або йти геть, або пристосовуватися до іншого, не зовсім зрозумілого, але такого привабливого життя. Приймати його. Коритися йому.

Він теж підійшов до вікна і став коло неї. Місто не спало. Ще світилися тисячами зір вікна, хоч перехожих не було. Пусті вулиці, провулки, двори. Сумні й порожні очі жінки, що стоїть поруч, спокійно й легко дихаючи. Магда повернулася до Марчевського і глянула йому в очі:

– Я чекала на вас, знала, що прийдете… Вірю, що це не забаг, не примха. У вашому відомстві безліч вродливих жінок, і досить вам пальцем кивнути, щоб котрась із них опинилася у вашому ліжку. Але… але вам хочеться чогось іншого. Чи не так?

Вона неначе читала його думки. Здавалося, ця юна вдова відчувала навіть його підсвідомі прагнення.

– Хіба ні? Ви розумний чоловік. Я скажу вам те, чого не насмілюся довірити навіть найліпшій подрузі. Ви знаєте про мене все: це ваші «службові обов’язки». Ви знали, хто я, і повернули мене в рідну домівку. Ви зайда, а цей будинок мій. Це моє місто. Я тут народилася, жила з родиною, мала друзів. Моїх невинних батьків знищили без суду. Помер чоловік. Я втратила дитину. Я не знаю, що з моїми братами. Не знаю, де дитина й жінка мого брата Марека. Люди казали, що їх посадили в машину без речей і повезли невідь-куди. Ніби який вантаж. Де я їх маю шукати?

Він мовчки слухав.

– Хіба ви не бачите, що я ношу жалобну сукню? Два роки має тривати жалоба по чоловікові… А тут і батьків не стало… Мої душа й тіло скалічені. Несила жити й дихати… Я відкрита рана, бо не маю більше минулого й не матиму майбутнього. Іноді навіть не усвідомлюю, на якому світі перебуваю. Наче опинилась у чорному порожньому тунелі. Чи зможе щось змінитися в моєму житті? З вашої ласки я повернулася сюди. Будинок, де ми мешкали з чоловіком, зруйновано. А друзі… Я не хочу порядних людей наражати на небезпеку через спілкування зі мною. Для вашої влади я персона нон ґрата. Хіба я можу дати вам те, чого ви прагнете?

– Я тебе кохаю, – Марчевський обняв її обережно та ніжно, пригорнувши до себе. – Я все розумію, тобі потрібен час… Я зроблю все, що в моїй силі, спробую розшукати твою братову з дитиною. Але найголовніше тепер – урятувати тебе. Значить, треба поміняти прізвище. Твій чоловік був членом націоналістичної терористичної організації. Не дивися на мене так. Це правда. Він не втаємничував тебе у свої темні справи – значить, не хотів ризикувати. Далекоглядний пан. Я пропоную завтра ж розписатися. Іншої ради нема.

Григорій підхопив Магду, відніс на ліжко, старанно вкрив її і ліг поруч.

На диво, вони швидко позасинали, а зранку майор покликав денщика й переділив обов’язки. Відтепер мити підлогу, готувати їсти й виконувати всяку чорну роботу мав денщик. А Магда й далі мусить витирати порох, мити посуд (бо порцеляна не для чоловічих рук), грати для товариша майора на піаніно й видавати харчі з комори.

Ображений хлопець, проходячи повз Магду на кухню, презирливо процідив крізь зуби:

– Ну ти й профура!

А вже ввечері стояв перед нею, виструнчившись, і пані Марчевська все йому великодушно пробачила. Минув ще тиждень, і він поїхав служити в Росію, до іншої частини. Григорій, як і Матей, був чоловік передбачливий та обережний.

* * *

Удень Магда здебільшого мовчала. Але якось запитала:

– За що розстріляли моїх батьків?

Майор суворо відповів:

– Лес рубят – щепки летят[15], – а потім наче схаменувся: – Твоїм батькам не пощастило. Вони потрапили в жорна. Ти уникла їх випадково. Що вдієш, радянську владу треба встановлювати швидкими темпами. Буржуям голови скрутити. Розумієш? Задля світлого майбутнього треба йти на якісь жертви.

– Лікар – буржуй?

– Він був не просто лікар, а власник кабінету. Належав до націоналістичної організації.

– Ох, мені здається, ваша влада…

– Кажи: наша влада, – виправив він.

– Ні, ваша. Бо це страшна чорна діра, яка поглинає все, не розбираючи. Бездушна страшна сила. Як «Чорний квадрат» Малевича. Кінець усьому!

– Не кажи дурниць і не приплутуй ніяких квадратів і Малевичів.

Майор на все мав залізні пояснення, і Магду це дратувало. Але мусила терпіти, бо знала: Григорій – по-своєму добрий і порядний чоловік, хоч і зіпсований пролетарською ідеологією.

Уперше залишившись у квартирі без денщика, полізла на горище і знайшла скарб, що про нього перед смертю розповів батько. Він сподівався, що гроші допоможуть його дітям вижити в цій страшній круговерті, як не раз допомагали вижити місту, коли до стін підходили сильні й жадібні вороги.

У звичайному глечику лежали старовинні монети з золота й срібла, а також прикраси, ціни яким Магда не годна була скласти. Проте вона, як і батько, повірила в силу грошей, сподіваючись, що зможе розшукати братів і Ядзю з малям.

ХХІІ

Марчевський працював переважно вночі, і це цілком задовольняло Магду.

Спала вона погано. Григорій радив сходити до лікаря, але чим той лікар зарадить, коли на серці важко не через хворобу? Краще просто взяти книжку й посидіти в тиші.

От вона й сиділа, накинувши на нічну сорочку старого маминого халатика. І почула одного разу, як хтось крадеться до будинку, шарудить надворі й відмикає двері.

Магда похолола й швидко вимкнула світло. Це не Григорій: так тихо він ніколи не ходить!

У темряві пішла вниз і на сходах зіткнулася з запахом бруду, змішаного з кров’ю, – зі страшним запахом тюрми.

Прошепотіла, завмерши й уже здогадуючись:

– Хто тут?

Знайомий ледь чутний голос:

– Це ми, Магдо.

Кинулася назад:

– Швидше сюди!

Відітхнула вже у своїй кімнаті. Щільно зсунула штори, ввімкнула тьмяну настільну лампу й обняла братів.

– Боже, худі які, аж вилиці повипиналися!

– Каська тут? – пошепки спитав Роман.

– Немає. Але на квартирі радянські солдати.

– Де?

– Внизу, в татовій приймальні.

Брати ззирнулися.

– Хай будуть! Передягнемось – і гайда! А якщо… то ми через балкон – і дахами.

Магда радісно торкалася їхніх змарнілих облич:

– Як ви сюди потрапили?

– Просто. Ключ же у звичайній схованці…