– Терміново обвінчатися? Без оголошення заручин? А як же ваші батьки?

– Я не маю батьків. Мені було три роки, коли батько загинув, а матір я поховав п’ять років тому.

– І я не маю батьків, – луною за нареченим повторила Магда й замовкла.

Її опалив страшний і чужий погляд Матея: так він на неї ще жодного разу не дивився.

Юне обличчя священика набуло скорботного виразу:

– Добре, у суботу о дванадцятій чекатиму на вас, потурбуйтеся придбати все, що треба для вінчання. І запросіть свідків та друзів.

Вони вийшли з храму, минули монастирський парк, дісталися мовчки будинку й піднялися дерев’яними сходами нагору. Матей відімкнув двері, пропустив дівчину вперед, замкнув помешкання й допоміг Магді скинути пальто. Зайшли до кімнати й сіли на невеличку софу біля вікна.

Нарешті Матей заговорив:

– Магдо, як ти могла?.. – він наче добирав слова й не міг дібрати. – Як ти могла… сказати неправду? Я ненавиджу брехню. Це єдине, чого я не вмію пробачати. Виходить, я тебе зовсім не знаю. Ти прикро вразила мене. Ти сказала неправду людині духовного сану, принизила нас обох. Як вірити тому, хто каже неправду, не моргнувши оком? І це ще не все… Як ти могла поховати своїх живих батьків? Авжеж, ти ображена на них, але це мине. Хіба ти сирота? Наші слова мають страшну силу! Я б усе віддав, щоб мої батьки були живі, а ти… Як ти могла?

Дівчина слухала ні жива ні мертва, а тоді розплакалася гірко й ображено, наче мала дитина:

– Я хотіла як краще… Я боялася, що ми не будемо разом, пробач мені… Я піду до сповіді… Покаюсь… Я дуже-дуже рідко кажу неправду, а тобі завжди казатиму тільки правду, хоч яка вона буде. Обіцяю.

Матей не витримав і обняв цю любу брехуху, бо вороття до колишнього життя вже не було. Він кохав її так, як жодної жінки за свої тридцять років ще не кохав.

XIII

Каська натішитися не могла, виконуючи звичну хатню роботу. Наспівувала весь час. Ото майте, чого гідні! З донечкою своєю вишуканою! Ну що, послухалася вона вас, по вашому зробила? Зганьбила на все місто. Служницю попереджали й прохали замкнути рота. Вона й замкнула. Тільки Ганці сказала, бо несила було таїти все в собі. Та й хоті берегти гонор своїх панів теж не мала. Отак пак! Треба було суворіше виховувати, а не дозволяти з розбещеними братами по рестораціях і театрах гуляти! Тепер на консерваторії можна поставити хрест! Великий і остаточний! Каська сама на власні вуха чула, як стара пані сказала синам, що в неї більше немає доньки – і край. Ця не пробачить, що не по-її вийшло. Дуже командувати любить.

За цими радісними думками Касю перехопив на сходах пан Свідзинський. Вона йшла від кухні з величезною господарською сумкою, міцно затиснувши в другій руці гаманця. Кася мала непереборний страх перед ринковими злодюжками: гаманця вона ніколи не клала ні в кишеню, ні в сумку, а щоб, боронь Боже, хтось не вихопив його, руку з гаманцем тримала в кишені.

– Зажди хвилинку, – пан Станіслав підійшов до неї майже впритул і заговорив пошепки. – Касю, я хочу вам дати дуже важливе доручення, але про це ніхто не повинен знати. Навіть пані Зося. Зрозуміло?

Кася дивилася на пана Свідзинського очима китайського бовванця, що стояв на полиці у вітальні, і кивнула так само, без будь-яких емоцій. Старий доктор заквапився, поспіхом сунув їй папірця й непустого конверта:

– Тут адреса і гроші. Зараз і віднеси.

– Мені по харчі треба. Часу не вистачить…

– Устигнеш. Від ринку недалеко, – сумно зітхнув пан Станіслав. – Хто ж тепер допоможе цим бідолахам, крім мене?

Надворі Кася розгледіла адресу. Справді, не дуже й далеко. Так, Магді потрібна допомога. Мучиться, нещасна, із хворим чоловіком, якого нещодавно за якусь провину ще й звільнили з роботи. Тепер і на хліб не вистачає. Що вже про ліки казати!.. Треба було думати, за кого йти. План у голові склався миттю: нікуди вона цієї купи грошей не понесе. Звідки Магда знатиме, що батько гроші передав? Заховавши конверта на грудях, радо попрямувала до ринку.

За три дні Каська ще більше збагатіла: сама пані Зося наказала передати доньці гроші так, щоб пан Станіслав, боронь Боже, не довідався. Дурні хазяї! Прокляли, а тепер бідкаються…

Катерина була дівчина завбачлива, тому постановила собі носити непокірній донечці ці конвертики через раз. Хто рахуватиме? І ніби все передавала, старалася.

* * *

А Магда стояла перед паном Замвелем і благально заглядала йому в очі. На цього старого єврея тільки й мала надію. Інакше доведеться просити гроші в батьків.

Старий єврей дивився на доньку пана Свідзинського й раптом побачив ту, якої більш як півстоліття не було на цьому світі, – Хану. І незнищенна пам’ять повела його вузенькою стежинкою спогадів. Він здивувався, що за весь цей час, як Хани не стало, забулося стільки великих подій, зустрічей, успіхів і невдач, а перше кохання пам’ятається й досі. І, мабуть, пам’ятатиметься довіку. Цей спомин спричинив у його виснаженому серці не біль, не сум, не муку, а – радість.

Згадав, яке величезне страждання огорнуло його, скоро тільки почув, що Хана – зрадниця Хана, Хана, яка згордувала ним, – померла від сухот, і ні вітчизняні, ні європейські світила не зуміли її врятувати. І йому кричало всередині – до божевілля злостиво: якби-то ти була зі мною, може, й не напала б та підступна хвороба, не обернулося б твоє обличчя на воскову машкару страшного жовтого відтінку, не задубіло б тіло, не склала б ти на грудях тонких рук. Добу він тоді просидів, охопивши голову руками. Відчув, що місто завмерло. Усі годинники в ньому: ручні, стінні, тумбові, навіть величезні на ратуші – зупинилися. Бо місту більше був не потрібен час. Зухвалий, підступний і швидкоплинний. Бо Хана лишилася в минулому, а він не бачив і не уявляв свого майбутнього без надії хоч іноді бачити своє зрадливе кохання.

А в теперішньому часі все йшло своїм звичаєм. Батьки одружили його з Сарою. За рік на світ з’явився малий спадкоємець. Із першим криком синочка час заворушився, і він, змирившись зі своєю страшною втратою, погодився жити далі.

Старий єврей дивився сльозливими очима на Магду: коли б ти була знала, що тебе чекає завтра… Чи зможеш ти пережити втрату часу? Він, старий і мудрий єврей, відчув подих смерті відразу, коли дізнався, що донька Свідзинських переступила всі умовності оточення своїх батьків, зухвало кинула виклик долі, обравши смерть з обличчям її непутящого, бідного і хворого чоловіка. Смерть лопотіла своїми чорними крильми над головами цих молодят. Він, битий жак, помилився лише в персоні, адже був упевнений, що чорні крила накриють дівчину, як колись його Хану. Заздрісні боги не дозволять людині жити в раю на цій грішній землі. Ні, це було б занадто: щасливих боги не шанують…

Старий Замвель кліпнув на обручку червоними повіками. Усі знали: нещодавно він утратив сина. Рвучко схопився за лупу – невже? Прокинулася пристрасть справжнього фахівця: такі раритети ду-у-уже рідко потрапляють до крамниць. Їх зберігають у музеях або передають нащадкам як найдорожчий спадок.

– Скільки ви хочете за нього, пані Магдо?

– Я не хочу його продавати. Тільки віддам у заставу. Це можливо?

– Усе можливо. Але… – ювелір замислився. – Пані Магдо, я вам і без застави позичу грошей. Скільки треба.

– Без застави?

Він підніс очі й долоні догори:

– Якби я заробляв на чужому нещасті, то давно вже впав би в злидні. Я митець, а не лихвар. Цій обручці отак відразу й ціни не складеш… Старовинна. Скільки грошей вам треба?

Магда, зітхнувши, сказала пошепки, але він почув, дістав із внутрішньої кишені камізельки тоненьку пачку складених учетверо банкнот, перерахував і простяг Магді.

Провівши дівчину до порога, пан Замвель сумно подивився їй услід. По смерті сина зблякло все, що колись дарувало радощі й задоволення.

До крамнички, важко човгаючи капцями, спустилася пані Замвель.

– Хто це був?

– Донька Свідзинського. Вона в скруті, сердешна. Весільну обручку застановляє.

Стара журливо похитала головою.

– Уяви, Саро, що то за перстень! Такі, мабуть, тільки в королів були… А робота! Таки її чоловік має блакитну кров, бідолаха…

Замвель обняв дружину, і вони завмерли, наче кам’яні, підтримуючи одне одного, згорьовані та нещасні. До міста лише здалека наближалась осінь, а вони давно вже жили взимку. Холодно, самотньо, хоч і вдвох…

XIV

Несподівано для себе Магда заволала щосили, аж голосові зв’язки їй рвалися на клаптики, а легені палали вогнем:

– Матею, не вмирай! Розплющ очі! Я тебе благаю, розплющ!

І сталося диво: майже застиглий, із загостреним носом, Матей повільно розімкнув повіки й ледь чутно прошепотів:

– Кохана, не муч… Відпусти… Не плач… Мені й так боляче… Пробач мені…

Його очі почали скляніти. Довгасте обличчя ставало поволі чужим і далеким…

Магда тримала ще теплу й м’яку руку. Невимовний біль скував її тіло. Вона скам’яніла від жаху: життя згубило сенс.

То ось що мав на увазі батько, коли казав: «Це велика різниця – втратити нареченого і втратити чоловіка. Це ж душу навпіл треба розірвати! Чи здатна ти витримати цей пекельний біль! Чи стане тобі сил? Я проти вашого шлюбу не через пана Матея. Він гарний, гідний і порядний чоловік. Але хвороба… Ти зможеш пережити його смерть? Ти не знаєш, що це таке, доню… Ти не знаєш, що обираєш… Ні, рідна, можеш із ним заручитися, та про весілля забудь!»

Лише тепер Магда зрозуміла, про що казав батько, попереджав, благав. Наречений не чоловік. Ще не рідний, не половина тебе, не частина твоєї душі й тіла. З Магдою сталася страшна метаморфоза: вона обернулася на холодну кам’яницю – порожню, безсилу, безпорадну, сиву й давню.