Стівен нічого на це не відповів, бо почув Люсьєнові кроки. Він швидко нахилився до мадам Азер, поклав руку на її передпліччя, поцілував у щоку — і пішов, не дивлячись, як вона червоніє. Виходячи, він голосно попрощався, адже поцілунок навряд чи міг би зійти за ввічливе прощання.


Ізабель Азер, у дівоцтві Формантьє, походила з родини, що жила поблизу Руана. Вона — наймолодша з п’яти сестер — стала для свого батька розчаруванням, оскільки того разу він вже сподівався на сина. Будучи найменшою дитиною, вона росла майже без уваги батьків, бо на той час, коли народилася їхня п’ята донька, їх вже не тішили галас і мінливість дитинства. Дві її старші сестри, Беатріс і Дельфін, ще в юному віці об’єдналися в союз проти дистанційної тиранії батька і маніпулятивної байдужості мадам Формантьє. У дитинстві вони були дуже енергійними та кмітливими, та навіть їх таланти не заслужили ні уваги, ні підбадьорення з боку батьків. Вони росли загалом егоїстками, що виливалося у постійну потребу взаємної підтримки.

Найстарша сестра, Матильда, не могла приборкати пориви свого темпераменту, а іноді поганий настрій не полишав її декілька днів поспіль. Вона мала темне волосся і холодний погляд — настільки холодний, що іноді навіть батько думав двічі, перш ніж сперечатися з нею. Коли їй було вісімнадцять, вона закохалася в архітектора, котрий працював тоді над собором у Руані. Він був невисоким підозрілим чоловіком і рухався спритно, наче якийсь гризун. Він десять років перебував у шлюбі й мав двох дочок. Чутки про розвиток їх дружніх стосунків дійшли до месьє Формантьє, і вдома вибухнув грандіозний скандал. Зі спальні на горищі п’ятирічна Ізабель уперше почула пристрасть у голосі дорослої людини, коли батько від умовлянь перейшов до гніву, і добре знаний сестрин характер став ще більше плаксивий і нестримний. Ізабель відчула, як захитався будинок, коли за Матильдою грюкнули двері.

Ізабель була надзвичайно милою дитиною. Вона не вважала байдужість батьків чимось неприродним. Єдиною людиною, якій вона могла хоч якось довіритися, була її сестра Жанна, старша за неї на два роки. Жанна була найбільш винахідливою із сестер. Їй не доводилося пізнавати світ самостійно, як Матильді, але вона не входила у союз Беатріс і Дельфін. Коли в Ізабель несподівано почалась кровотеча без причини, саме Жанна пояснила те, що мала б пояснити матір, але через байдужість чи ханжество цього не зробила. Жанна розповіла, що цієї кровотечі наче треба стидатися, але сама вона ніколи це так не сприймала. Дівчина вважала, що ця кров — знак якогось вищого ритму життя, що виведе їх із нудьги дитинства. Ізабель, яка була все ще приголомшена подією, все ж розділила радісні надії Жанни, хоча і не без сумнівів. Вона так і не змогла примиритися із тим, що ця таємниця, котра несе нове життя і свободу, чомусь має проявлятися у вигляді болю.

Батько Ізабель був юристом з політичними амбіціями, які не мав можливості реалізувати. Не було в нього і харизми, котра допомогла б налагодити потрібні зв’язки тоді, коли підводили здібності. Йому швидко набридло суто жіноче товариство вдома, тому за столом він завжди занурювався у паризькі газети з їх статтями про політичні інтриги. Пристрасті та складності життя його родини для нього не існували. Хіба що він іноді докоряв дівчатам за неслухняність або зрідка суворо карав — на цьому участь у їх вихованні для нього закінчувалась. Байдужість чоловіка призвела до того, що мадам Формантьє з головою поринула в клопоти про свій зовнішній вигляд і моду. Вона думала, що чоловік має коханку в Руані і тому втратив інтерес до своєї дружини. Для компенсації такого нехтування нею вона весь свій час присвячувала тому, щоби подобатись чоловікам.

Через рік після своїх невдалих стосунків з одруженим архітектором Матильда вийшла заміж за місцевого лікаря — на радість батькам і на заздрість сестрам. Було очевидно, якщо всі сестри підуть з дому у доросле життя, Ізабель залишиться доглядати за батьками.

— Що мені робити, Жанно? — питала вона сестру. — Мені що, залишатися тут і чекати, поки вони постаріють?

— Думаю, вони б хотіли цього, але не мають права на це розраховувати. Ти повинна жити своїм власним життям.

— Я так і зроблю. Якщо ніхто не візьме мене заміж, я поїду у Париж і відкрию власну крамницю.

— Я думала, ти хочеш поїхати місіонером у джунглі.

— Це на той випадок, якщо моя крамниця не буде успішною, а мій коханець відмовиться від мене.

На відміну від старших сестер, Жанна мала хороше почуття гумору і неупередженість, і розмови з нею відкрили Ізабель, що ті речі, про які писали у книжках та газетах, відбуваються не лише у життях інших людей, але і в її житті теж. Вона любила Жанну найбільше.

У вісімнадцять років Ізабель стала самостійною в своїх міркуваннях дівчиною з м’яким характером. Рутина та заціпеніле життя батьківського дому не давало їй проявити природні інстинкти та нестримну енергію. На весіллі Беатріс Ізабель познайомилась із молодим офіцером піхоти Жаном Детурнелем. Він дуже лагідно із нею розмовляв і, здавалося, оцінив якісь її власні якості. Ізабель, чиє дитинство минуло у тіні того факту, що вона будь-що мала бути хлопчиком, була збентежена тим, що хтось вважав її особливою і знаходив у ній щось варте знайомства. Сам Жан теж не був пересічним молодиком: він був уважний і гарний за класичними стандартами. Він писав їй листи та надсилав подарунки. Після року залицянь — здебільшого проведені в листуванні, бо через постійні командирування Жан рідко бував у Руані, — батько вирішив здійснити одне зі своїх рідкісних втручань у життя сім’ї. Коли Жан вкотре приїхав побачитися із Ізабель, він запросив його до себе і висказав йому, що той застарий, має занадто низьке звання та незнатне походження, а ще занадто повільно приймає рішення стосовно нього та Ізабель. Детурнеля, котрий від природи був скромним чоловіком, приголомшили такі звинувачення з боку месьє Формантьє, і він сам засумнівався щодо своїх намірів. Жан захоплювався незвичайною зовнішністю Ізабель та її характером — вона навіть у такому юному віці доволі відрізнялася від інших дівчат. Після вечорів із іншими офіцерами він повертався у свою кімнату і думав про цю молоду енергійну жінку. Він уявляв собі подробиці її життя вдома у жіночому оточенні, у спокої та домашніх справах разом із двома іншими незаміжніми сестрами — Жанною та Дельфін. Йому подобалося порівнювати сестер між собою, бо йому було приємно, що саме найменша з них найвродливіша і найцікавіша — навіть якщо це була суто його думка. Так ось, хоча Ізабель Формантьє з її блідим обличчям, гарними туалетами і мелодійним сміхом ставала йому відрадою після одноманітних армійських днів, він глибоко у душі не був певен, що хоче з нею одружитися. Можливо, якби Формантьє не втрутився, стосунки завершилися б весіллям, але раптова поява самосвідомості спонукала його до руйнівних сумнівів.

Через декілька місяців він приїхав знову і під час прогулянки у саду повідомив Ізабель про майбутнє відрядження за кордон, через що їхня дружба не може далі тривати. Він оминав питання одруження, спираючись на свою бідність і недостойність. Ізабель було все одно, буде вона його дружиною чи ні, але коли він сказав, що вони більше не побачаться, вона відчула страшенну агонію втрати — як дитина, яку позбавили єдиного джерела любові. Наступні три роки кожна хвилина її життя була насичена цією втратою. Навіть коли біль уже так не дошкуляв, у неї наче залишилась рана, ледь-ледь затягнута тоненькою плівкою, — будь-яка незначна річ могла знову її роз’ятрити. Безтурботна простодушність її дитинства, Де нікому не було до неї діла, закінчилась, та все ж лагідність і гармонійність її характеру відновились. У двадцять три роки домашні вже не сприймали її як дитину. Вона здавалася старшою, у неї починали формуватися власний стиль та поведінка, незалежні від батьків і сестер. Матір навіть трохи лякалась її впевненості у власних смаках і думках. Ізабель відчувала, як дорослішає, не зустрічаючи жодного опору.

На одному вечорі її батько дізнався про сім’ю Азерів, які переїхали з їхнього міста до Ам’єна. Йому розповіли, що дружина померла і залишила чоловікові двох дітей. Формантьє влаштував знайомство — і Рене Азер одразу ж йому сподобався. Ізабель не могла забезпечити той домашній комфорт, якого він прагнув. Крім того, вона стала занадто впертою як для домогосподарки. Незважаючи на її вмілу допомогу матері, він зрозумів, що молодша донька може стати йому тягарем у майбутньому. У суворому та досвідченому Рене батько Ізабель побачив вирішення одразу кількох проблем.

Партія була майстерно запропонована Ізабель обома чоловіками водночас. Батько зіграв на її співчутті Азеру, коли він познайомив її зі своїми обома дітьми, котрі якраз долали найцікавіші етапи життя.

Азер пообіцяв Ізабель до певної міри незалежність у подружньому житті, і вона, жадаючи вирватися з батьківського дому, погодилася. Найважливішим фактором для неї став інтерес до Грегуара й Лізетти: вона хотіла допомогти їм і компенсувати таким чином свої розчарування їхнім добробутом. Вони також домовилися з Азером про спільних дітей. Ось так Ізабель з дівчинки Формантьє перетворилася на мадам Азер: жінку, чий вік не відповідав статусу; жінку з вишуканим смаком та власною думкою; жінку з накопиченими в собі природними нахилами та емоціями, які не знайшли вираження за жодних обставин її життя.

Спочатку Азер пишався своєю молодою привабливою дружиною, йому подобалось знайомити її з друзями. Він бачив, як діти розцвіли від її уваги. Лізетті вона тактовно допомогла прийняти делікатні зміни її тіла, Грегуару — розвинути його ентузіазм і покращити манери. В місті мадам Азер дуже поважали. Вона була люблячою та відданою дружиною своєму чоловікові, а він і не потребував більшого. Ізабель не кохала його, та чоловік сам налякався б виникнення цієї непотрібної емоції.

Мадам Азер звикла до свого нового імені. Вона вдовольнилася накладеною на неї роллю, сподіваючись назавжди поховати свої честолюбні бажання. Але саме холодна фігура її чоловіка підтримувала ті амбіції живими — парадокс, який вона не збагнула вчасно. Народження нових дітей Азер сприймав як важливе підтвердження свого соціального статусу і вдалого одруження, коли різниця у віці і смаках не має жодного значення. Підхід до дружини у нього був суто діловий та хижацький, вона ж реагувала байдужою покірністю — це єдине, що їй залишалось. Він щоночі кохався з нею, але здавалося, що лиш тільки він почав, а йому вже хочеться якомога швидше з цим покінчити. Після того він ніколи не згадував про те, чим вони займалися. Мадам Азер, котру це спочатку злякало і присоромило, невдовзі засмутилась від такого ставлення. Вона не могла зрозуміти, чому цей аспект їх життя — вочевидь такий важливий для нього — він не хоче ніяк обговорювати, а також того, чому гака вражаюча інтимна близькість не відчиняє жодних дверей до її душі і ніяк не в’яжеться із тими глибокими почуттями і прагненнями, які зародилися в ній ще у дитинстві.