— Ганю, — почав дядько стурбованим голосом, — ти маєш зараз же почати збирати необхідні речі…

Ганнуся зупинилась.

— Чому? — запитала тихо, але байдуже.

Дядько Данило наморщив лоба.

— Микола, — вимовив він, і Ганнуся відчула, як застигає в жилах кров. — Він отямився, а до цього пролежав декілька днів непритомним, його знайшла колишня сусідка там, де він раніше жив. На нього хтось напав, ударив по голові, і ось сьогодні він отямився й звинувачує в нападі тебе, Ганю.

Ярослава закрила рота рукою.

— Доню…

— Це правда, — спокійним, байдужим голосом обізвалась Ганнуся. — Прокопенка вдарила я.

Дядько Данило нахмурився ще більше, а мама зблідла, простягнула до Ганнусі тремтячі руки.

— Доню, як же ти так…

— Так, мамо, сковорідкою. І не жалкую жодної хвилини, краще б убила звіра, та живучим виявився. Це він, він доніс на Дмитра, це він зруйнував моє життя, пес поганий, змій підколодний.

Дядько Данило помовчав, потім промовив:

— Ну, як би там не було, зараз тебе можуть заарештувати, враховуючи те, що ти є дружиною зрадника…

Ярослава застогнала, а Ганнуся відповіла спокійно, з байдужістю, яка так лякала матір.

— Нехай заарештовують.

— Доню! — простогнала Ярослава.

— Ганю, — протягнув дядько Данило, поглядаючи на Ярославу, яка тихо плакала, закривши лице руками, — послухай мене, Ганю, я розумію, що тобі зараз дуже важко, але ж подумай про дитя в тебе під серцем, зрештою, подумай про маму, як вона зможе пережити твій арешт?

Ганнуся втомлено зітхнула.

— Ну й чого ви від мене хочете?

— Я хочу тобі допомогти.

— Як?

— Допомогти втекти до Харкова, там у вас з мамою є родичі. Я все влаштую, а допоможе нам Петро, він вивезе тебе ввечері з міста.

Ганнуся з сумнівом похитала головою, не вірячи в успіх цього задуму, однак погодилась.

Залишок дня в них із мамою пройшов у зборах. А за годину до того, як мав приїхати Петро, у двері наполегливо, протяжно задзвонили. Ярослава вся раптом зблідла, затремтіла, кинувши на Ганнусю тривожний погляд.

— Відчини, мамо!

Ярослава захитала головою.

— Ні, доню. Що ти? А якщо то ті люди, прийшли тебе арештовувати? Данило так не дзвонить.

Ганнуся важко зітхнула.

— Мамо, — простягнула вона, — невже ти думаєш, що цих людей зупинять зачинені двері? Та вони їх просто виб’ють.

Ярослава перехрестилась, захлипала, але відчиняти-таки пішла. У коридорі зачувся її голос, а ще чоловічі різкі голоси. Ганнуся застигла в кріслі, готова зустріти тих, від кого тепер буде залежати її доля. І вони увійшли, увірвались гомінкою юрбою, а серед них той, кого вона тепер ненавиділа більш за все. Полковник Збограч, ще один гуцул, ще один звір в людському обличчі. Він господарем увійшов до кімнати, високий та хворобливо худий, з високо задертою головою, а тонкий ніс його нервово посмикувався, ніби зачув щось таке, що дуже йому не сподобалось. Пройшовши кімнатою та охопивши уважним поглядом меблі та посуд у шафах, він зупинився прямо перед Ганнусею. Вона важким поглядом сковзнула по його худорлявій постаті й глянула в очі своєму ворогу.

Його тонкі вуста розтягнула неприємна посмішка.

— Доброго дня, пані Солодова.

Ганнуся на посмішку не відповіла й не привіталась, тільки поглянула зневажливо. Та Збограч майже не звернув на те уваги, все також неприємно посміхаючись, він охопив поглядом Ганнусю, вдягнену в теплу синю сукню з тонкої вовни, знов посмикав носом і поглянув на валізку, що стояла біля столу.

— Зібрались куди, пані Солодова?

Ганнуся відповіла неприязним поглядом.

— А вам що до того?

Збограч насмішкувато зацокав язиком.

— Яка непривітність, пані Солодова, яка непривітність! А я ж усе маю знати, робота вже в мене така. — Його очі недобре звузились. — То куди зібрались?

— Це що, допит?

— Допит.

— Тоді я вам нічого не скажу, — тихо відповіла Ганнуся, відчуваючи, як прокидається все її єство, але прокидається тільки для одного — почуття ненависті до цього чоловіка.

Збограч підвів брови.

— Он воно як? Ну-ну, можете поки помовчати, тільки прошу вас зібратися й пройти з нами.

Ганнуся глянула прямо в його водянисто-сірі очі.

— Я що, заарештована?

— Так, ви заарештовані на підставі звинувачення лейтенанта Прокопенка за завдання йому важких тілесних ушкоджень.

За його високою спиною голосно зойкнула мама, а потім зачувся її тихий та сповнений гіркоти плач. Збограч кинув на неї погляд через плече.

— Хто це така?

— Моя мама, — відповіла Ганнуся, з болем поглянувши на маму, котра, притулившись спиною до стіни, плакала, закривши лице своїм фартухом.

— Мама, мама, — простягнув Збограч, знову поглянувши на Ярославу. — Нервова у вас мама, то, певне, родинне? — запитав він, але Ганнуся промовчала, тоді він рішуче додав: — Ну що, пані Солодова, ходімо, чи вас силою вивести?

Ганнуся підвелася. Невеличка зростом, вона була йому ледь по груди, але гордовито закинувши голову, поглянула зневажливо та неприязно.

— Сама піду, — витиснула скрізь зуби. Страху не відчувала. Взагалі мало що відчувала вона тоді, окрім ненависті та болю за мамою та Дмитром. Пройшла кімнатою, пригорнула до себе маму.

— Не плач, мамочко, не треба!

Ярослава охопила її тремтячими долонями.

— Ганнусю, донечко, — видихнула вона тільки, але скільки болю було в тих словах, скільки муки, що в Ганнусі запекло у грудях. Вона примусила себе відпустити тендітну постать мами, що здригалась у риданнях, і зазирнула в залиті сльозами, але все ж гарні очі, вродливе округле лице.

— Все буде добре, мамо, — прошепотіла вона, понад усе бажаючи заспокоїти маму, хоч відчувала, що сама говорить неправду. Та яке там вже може бути добро, коли сама не знає, що на неї чекає, коли Прокопенко важко дихає в спину.

— Ганнусенько, — майже простогнала Ярослава, і Ганнуся знову хотіла її обійняти, але чужі руки відштовхнули до дверей, й вона зрозуміла, що чемність і люб’язність Збограча на цьому скінчились. Такою вона й залишилась у її пам’яті, люба мама, в старенькій сірій сукні, білому фартушку, з обличчям, залитим рясними сльозами, та горем у великих блакитних очах.

Її вивели на східці, де вже чатувала розлючена, розпатлана Дарина, на щоках у неї палали дві яскраво-червоних цятки.

— Негідниця, — зашипіла вона, як тільки побачила Ганнусю, — мало тобі було Солодова, вирішила й мого Миколу звабити?

Лице Ганнусі закам’яніло.

— Не вабила я його…

— Неправда, — закричала Дарина, аж підскочивши на місці, — він сам мені розповів, а я йому вірю більше, аніж тобі. Тільки за що ж ти його вдарила, га? Ти ж вбити його могла, тварюко! Та за це тебе згноять, закатують… — Вона ще продовжувала кричати, але Ганнуся вже не слухала, просто обернулась до неї спиною та пішла вниз східцями.

У відділку вона пройшла за Збограчем довгим коридором і тільки ледь помітно здригнулась, коли перед нею з моторошним брязкотом відчинились двері камери.

— Прошу, пані Солодова, — неприємно усміхнувся Збограч.

Ганнуся кинула на нього важкий погляд і зайшла до темної, ледь освітленої тьмяним світлом камери. За спиною оглушливо зачинились двері. Тепер вони з Дмитром, з її коханим чоловіком, були в однаковому становищі.

Вони були в’язнями!


Потягнулись довгі, тоскні дні, так схожі один на одний, що Ганнусю вже починало нудити від їхнього моторошного тяжіння. На допити викликали разів зо два, а потім забули.

А через три дні прийшли знову.

— Солодова, на допит!

Ганнуся повільно підвелась, мовчки рушила до дверей. Мовчки пройшла за міцним молодиком довгим, похмурим коридором, застигла перед дверима, на яких була вибита цифра 15. Ганнуся чекала, що допитувати її буде, як і того разу, Збограч, той тонкогубий, надутий, мов індик, гуцул з його дратівливою манерою кликати Ганю панею, й похолола, побачивши того, хто мав допитувати.

У кабінеті за столом сидів Прокопенко.

Ганнуся застигла на місці, не в силах поворухнутись, вдивляючись у дещо бліде, але все таке ж нахабне лице свого кривдника, а той тільки зловісно посміхнувся у відповідь, скрививши вуста.

Молодик підштовхнув Ганнусю у спину.

— Проходьте.

Ганнуся змусила себе зробити декілька кроків, переступаючи поріг кабінету, й здригнулась, коли за спиною оглушливо стукнули, зачинились двері, полишаючи її наодинці з Прокопенком, що дивився на неї тепер із вдоволеним виразом хижака, який упіймав здобич. Він насолоджувався її страхом, куштував його на смак і переможно всміхався. Хвилини тягнулись так повільно, що Ганнусі вже здавалось, що вона годину стоїть ось так перед його відвертим поглядом, хоча знала, що минуло не більше п’яти хвилин.

— Ну, здрастуй, Ганнусю, — нарешті вимовив Прокопенко, продовжуючи усміхатись. — Бачу, що ти не чекала мене побачити.

Ганнуся відповіла похмурим поглядом.

— Не чекала.

Він реготнув і відразу ж скривився.

— А я живучий. Мені ще бабця казала, коли я малим ледь не потонув у бурхливій гірській річці, що я живучим буду, мов собака. — Ганнуся нічого не сказала, помовчав і він, продовжуючи роздивлятись її з незрозумілим виразом лиця. — А ти змінилась, Ганю, змарніла, пригасла краса твоя, але не зникла.