— Скільки їх сьогодні?

Охоронець хитнув головою на Ганнусю.

— Ось тільки одна, на Бистре.

Бородань кинув погляд на Ганнусю, потім махнув рукою.

— Ходімо!

Стежками, засипаними снігом, він привів її до якогось приміщення, і Ганнуся нарешті опинилась у теплі. Справжньому теплі. У просторому коридорі, в кутку, топилась велика пічка, котра давала таке гаряче тепло, а не те відлуння, що було у вагоні. Подалі від пічки, за столом сидів темноволосий молодик у формі енкавеесівця, а на лаві біля стіни тулилась купка тепло вдягнених молодих жінок. Молодик підвів очі від паперів.

— Кого ти ще привів, Захаровичу? — Його погляд сковзнув по обвітреному, блідому лицю Ганнусі, сковзнув пильно, уважно. — О, та вони там що, геть показились — таку красуню та на наші морози! І куди її?

Не надто балакучий Захарович відповів коротко.

— На Бистре. Платонович у себе?

Молодик потягнувся.

— У себе, де ж йому бути? — він хитнув головою на купку жіночок. — Поки оцих наполоханих ворон не облаштує, нікуди не поїде. — Молодик знову поглянув на Ганнусю, поглянув із суто чоловічою увагою. — Замерзли, громадяночко?

Ганнуся слабко хитнула головою.

— Замерзла.

— А що ж ви так легко одягнулись для наших морозів? Це вам не Москва, тут посуворіше буде. — Він відкрито посміхнувся. — Та я ось вас зараз чайком гарячим пригощу, вмить одігрієтесь.

— Дякую.

Продовжуючи посміхатись, молодик налив у великий кухоль окропу з щербатого чайника, додав туди заварки, щедро всипав цукру, побовтав ложкою та простягнув Ганнусі. Вона слабко, але вдячно всміхнулась, поглянувши на нього, і обережно взяла в руки кухля з гарячим чаєм. Зробила ковток та аж примружилась від втіхи. Чи думала вона коли, що буде так радіти кухлеві звичайного чаю? Випивши половину кухля, вона сяйнула убік молодика вдячним поглядом. Він же спостерігав за нею з напруженою увагою, а потім захоплено присвиснув.

— Мама рідна, а очі які! Вбитись за такі можна!

Бородань кинув на нього похмурий погляд.

— Слину витри!

Молодик гордовито випростався.

— А що таке? Я чоловік самотній, мені, може, набридло самому, а дім великий, потрібна помічниця…

Охоронець примружився.

— Знаю я твої потреби. На скільки вистачить? Щонайбільше на тиждень, а потім викидаєш чергову помічницю в холодну замерзати, чи не так?

— Так то які були, — заперечив молодик і хитнув головою на Ганнусю. — А це яка, та я ніколи від такої не відмовлюсь.

— Платонович не дозволить, — відповів як відрубав бородань і з подивом поглянув на Ганнусю, яка відсунула від себе недопитий чай. — Пий, чого ти?

Вона холодно поглянула на молодика.

— Напилась уже, — відповіла коротко, відчуваючи, як вся її вдячність зникає, випаровується. Ще тільки одного Прокопенка їй не вистачало. А вона-то вже подумала, що по доброті душевній він її чаєм пригощає, а його доброта, як виявилось, смердить похітливими намірами. Всі вони, ці улесливі мужлани, однакові.

Молодик поглянув здивовано.

— Яка, виявляється, пихата.

— А так тобі й треба, — коротко зауважив бородань і пішов до кабінету. Молодик провів його невдоволеним поглядом.

— От вовчара старий! Пішов цькувати Платоновича.

Ганнуся промовчала. За декілька хвилин черга розійшлась, а коли дійшла до неї, до кабінету її завів сам бородань. Отримавши призначення та документи, Ганнуся вийшла з тим же бороданем на вулицю, де, здавалось, мороз ще більше міцнішав. Охоронець зневажливо поглянув на її одяг, а потім привів до невеличкого будинку, де Ганнуся отримала теплу шубу з хутра якогось невідомого звіра та валянки.

— Ось так у наших краях буде краще.

Ганнуся просяяла вдячною посмішкою.

— Дякую вам!

Він махнув рукою.

— Та за що там вже дякувати. Пішли краще до центру, сьогодні день базарний, знайдемо тобі сани до Бистрого.

На вулиці вже почався кудлатий, неймовірно гарний сонливо-білий сніг, мороз сильнішав ще більше, але тепер Ганнусі було так тепло, що вона те ледь помітила. Сани, що йшли до Бистрого, вони відшукали досить швидко. На них сидів уже літнього віку чоловічок, по носа вкутаний у теплий овечий кожух, він поблискував сірими очима, й блиск той був, певне, від випитої горілки, а не від молодецького запалу. Ганнусю він взяв так нехотя, мабуть, і взагалі б не взяв, якби не чималий кулак бороданя, що промайнув погрозливо перед самим лицем.

— Щоб довіз оцю жінку до самого Бистрого, — з погрозою в голосі схилився той до нього, — й тільки спробуй викинути щось таке дорогою, я тебе де завгодно знайду і ти ще пожалкуєш, що на світ з’явився…

Скосивши погляд на Ганнусю, чоловічок п’яно гикнув.

— Та хіба я що…

— Дивись. — Бородань допоміг Ганнусі влаштуватись на санях, вкутав хутряним відрізком і промовив трішки невпевнено. — Ну, бувай, Солодова, і нехай на тебе чекає удача.

Чоловічок покривив червонощоку пику.

— Та яка в засудженої там удача.

Бородань кинув на нього погрозливий погляд.

— Ти щось сказав?

Візниця налякано захитав головою.

— Ні, ні, нічого.

— Гляди, розумнику. Ну, рушайте!

— Дякую вам за все, — крикнула Ганнуся, й дід молодецьки засвистів, цвьохнув батогом, і пара темних коней весело знялася з місця та понесла сани з великої площі в безкрайній засніжений простір, туди, де на Ганнусю чекала невідомість. Що чекає там на неї, як народить вона, як влаштується, нарешті, в тому невідомому Бистрому?

— Слухай, молодухо, — обірвав її думки дід, який покачувався попереду. — А ти чого сюди загриміла? Така ще молоденька. Вкрала що? Чи вбила кого?

Ганнуся невдоволено поглянула на сутулу спину.

— Сковорідкою вдарила працівника НКВС.

Дід аж присвиснув.

— Та ти що! А за що?

— Руки розпускав надто.

Дід похитав головою.

— Ну й бідова ти дівка.

— Була колись бідова, — пробурмотіла Ганнуся сама собі. І задрімала, зігрівшись чи не вперше за всю дорогу. Сонливість знову опановувала нею, мабуть, через вагітність. А коли прокинулась, не відразу зрозуміла, де знаходиться. Дід попереду був на диво тихим, а ліс, що до цього наступав темною стіною з лівого боку, тепер майже насувався на сани. Коні уповільнили крок і, здавалось, мали намір забігти до лісу, розтанути в ньому, зникнути в непрохідній гущавині. І Ганнуся, невідомо чому, злякалась. Злякалась цього лісу, його темряви.

— Діду! Діду! — загукала вона, але у відповідь з подивом та жахом почула його смачне хропіння. — Гей, діду, ти що, заснув?

У відповідь дід захропів ще смачніше, гучніше.

Ганнуся озирнулась. Прямо перед нею стояв ліс, а позаду білів сніг. Все незнайоме, чуже. Вона навіть уяви не мала, де воно, те Бистре… Раптом коні тривожно заіржали, піднявши голови, а десь у глибині лісу, примушуючи кров застигати у жилах, протяжно та тоскно, пролунало виття.

Вовки!

Ганнуся застигла на місці, вчепившись занімілими пальцями в хутряну накидку. Дід продовжував спокійно хропіти, зігнувшись попереду… Знову завили вовки, але тепер вже ближче… Ганнуся похолола. А що, якщо вони зараз вискочать з цієї темної глибини, вискочать, аби напасти…

Страх примусив Ганнусю діяти швидко. Відкинувши укривало, вона кинулась до діда, що вже почав потроху завалюватись на бік, рішуче вихопила в нього шкіряні ремені та батіг. Не даючи собі отямитись, вона легенько цьвохнула лискучі конячі спини батогом. Коні заіржали, але слухняно звернули в бік засніженої рівнини, в протилежний бік від темного лісу, звідки все ближче лунало протяжливе виття. Кинувши туди швидкий, наляканий погляд, Ганнуся помітила зеленуваті вогники й припустила коней ще сильніше. Вона не думала про те, куди вони їх занесуть, головне — подалі від цього жахливого місця з його вовчими завиваннями. Коні мчали, вітер обпікав її лице вогняним холодом, але вона майже не помічала того.

Через деякий час у неї під руками заворушився дід, обірвавши своє молодече хропіння. Він трішки посидів мовчки, певне, приходячи до тями зі сну, а потім почувся його крик.

— Ти що, скажена бабо, виробляєш?

Ганнуся роздратовано вдарила його батогом.

— Рятую вашу нікчемну шкуру.

— Но-но, ти мені рук не надто розпускай. — Він випростався. — І від кого ж це ти мене рятуєш?

— Від вовків.

— Що таке? — Дід аж підскочив. — Невже заснув трохи? Ну, зі мною то буває, я людина вже літня…

— П’яна до нестями ви людина, а не літня, — заперечила Ганнуся, кидаючи йому батога та ремені. Всівшись на місце, вона озирнулась і ледь не застогнала. Вдалині, біля темної полоси лісу, виднілись три чи чотири сірі постаті та чулось вже далеке виття.

— Хай йому трясця, знову дорогу загубив, — бубнів попереду дід, пошмаркуючи. — Ага, ось тут звернемо праворуч і за якихось сорок хвилин, ну, може, за годину, будемо в Бистрому. Чула, молодухо?

Ганнуся поглибше закуталась у запону.

— Чула, — втомленим голосом відповіла вона, а потім додала: — Ви, діду, більше не посинайте, а то не подивлюся, що немає в мене сковорідки, знайду чим вас обходити. Мені не вперше!

Сутула спина попереду здригнулась.

— От скажена баба! — плюнув він і замовк, похитуючись з боку на бік та спрямовуючи коней вперед.

Ганнуся на мить заплющила очі. Близькість смерті, та ще такої страшної, відібрала в неї останні сили. Знову захотілось спати, але вона знала, що спати не можна. З таким візником засни, то він знову як не до вовків завезе, то до прірви. Тому вона не спала і здригнулась, коли дід крикнув: