Але в Люби було інше бачення.

— Справді! Я вірю, що кожного свята люди стають трішки добрішими. От знаєте — тільки від цього самого передчуття дива, яке от-от відбудеться. От з вами ставались дива? Я вірю, що колись зі мною станеться.

— Краще би з тобою спершу пляцок стався, а потім можна і про дива розмовляти… — невідомо чому усміхнулась Віра, і раптом у неї з’явилась ідея. — Знаєш, я вже давно нічого не пекла. І не хочу. Але тобі можу розказати, що треба робити, — сама собі пляцок спечеш. У морозилці вишні були — тож буде вишневий.

— Ой, правда? Як добре! А то я вже така голодна. А що треба робити?

— Тебе мама мала б навчити вже давно. Он яка висока вимахала.

— Ну та… — Люба відвела погляд.

Троюрідна Вірина сестра не була мамою, про яку мріють маленькі дівчатка. Надя обросла дітьми, як бруньками, і тулилась у злиднях за сто кілометрів від Львова. Чоловік її давно покинув, і вона почала прикладатись до пляшки, щоб хоч якось відгородитись від тяжкого життя. Останні роки вона відправляла одного з дітей до Віри — налагодити зв’язки. Спочатку старенька йшла на контакт. Та непрохані гості зі скромних перетворювались у нахаб, які іноді не соромились залізти й у гаманець, поки вона поралась на кухні.

Люба була зовсім не схожа на матір. Теж балакуча, хоч вуха затуляй, але весела і щира. Казала, що думала: кожне слово наче було написане на її худенькому личку. Та й сама вона, як з чарівної казки, — тендітна, з величезними очима, щоб увібрати в себе весь світ. І от зараз — робить усе, що не скажи, тільки б не вигнали. Тісто замісила дуже швиденько і зграбно, наче все життя це робила. А сама, певно, давно й слова доброго не чула.

— Люба, скажи, мама п’є?

Дівчина саме відправила пиріг у духовку і встановила таймер.

— Та що ви, цьоцю Віро!

— Кажи!

Люба опустила погляд і роздивлялась візерунки на шкарпетках.

— Часом… Меншеньких сусідка забирає. А я з нею залишаюсь. — Вони вийшли з кухні і присіли на диван. — Я вам збрехала. Знаю, це негарно, пробачте. Мама не знає, що я тут. Я і не хочу, щоб знала. Навіть якби ви мене не впустили, все одно, краще вже десь на вулиці, ніж удома! — Дівчинка шморгнула носом і подивилась на стареньку. Великі очі блищали, чи то від спогадів, чи то від сліз. — А хочете секрет? Я наступного року знов сюди приїду. Вступати в університет.

— І на кого?

— На журналістику. Хочу писати. У мене от що є. — Люба витягла з наплічника грубий записник. — Я туди все записую: що чую і що думаю. Мабуть, гарна книжка вийде. Якщо вийде. Ні, що це я? Звісно, вийде! Я ж у це вірю!

Дівчина підійшла до вікна й розсунула фіранки. Навпроти темне небо було святково підперезане кольоровими гірляндами вогників. Колядники, закутані у хустки і вишиті жупани, саме починали розспівуватись. Бруківка виблискувала, наче її весь день хтось старанно натирав воском. Світилися трикутні дашки ярмаркових хатинок, приваблюючи перехожих і туристів. Із Оперного театру струменіло тепле жовте світло, наче хтось по всіх кутиках виставив сотні маленьких свічечок. Майже з кожного вікна у будинку через дорогу було видно ялинку.

— Шкода, що пластикові.

— Пластикові?

— Ну, вікна. Шкода, що пластикові.

— Чого це?

— Люди часто ховаються від дива. Живуть у багатоповерхівках, де стежки розчищають двірники і на сірому асфальті не залишається й сніжинки. Мало ходять пішки, тільки по автобусах і машинах. А диво — воно завжди близенько, під ногами. Ото як замерзла калюжа, на якій можна проїхатись, якщо розбігтись і стрибнути. Ставлять пластикові вікна. На пластику не народжується диво. От ви пам’ятаєте морозні візерунки? У нас вікна хоч старенькі й дерев’яні, але кожної зими на них з’являється щось чарівне. Особливо якщо роздивлятися у світлі ліхтаря. А ми з братами потім розгадуємо, що той мороз начаклував. А пластикові що? Однакові, як вставні зуби: рівнесенькі, гарнесенькі й такі… Несправжні. Треба записати. А то все забуду! — Люба кинулась до записника і почала швидко строчити кульковою ручкою. Сині чорнила слухняно вимальовували акуратні круглі букви.

Віра кивнула.

— А це ваш чоловік? — Дівчина показувала пальцем на фото в чорній рамочці. — Орест, так?

Віра кивнула:

— А, так.

— Мама казала, що його давно не стало. Це тому ви ні з ким не говорите?

— Ти про що? — відповіла жінка, а серце стиснулось від старого болю.

— Ну, не хочете знову втратити? Не бійтесь, от ви зі мною говорите, а я ніде не втікаю, сиджу тут. З вами добре і цікаво. Ну і тепло — не те, що на вулиці.

— Може, й так.

— Я теж хочу знайти когось, щоб жити тільки з ним. І нікого більше не треба. Це ж так чудово. Мама казала, дядько Орест у гори ходив, так?

— Ходив. — Долоні затремтіли. Невже згадка про чоловіка викликала в неї такий тремор? А може, просто вік бере своє?

— А у вас збереглись його речі? Ну там фотографії чи ще щось. В альбомах. Страшенно не люблю електронні фотки!

— Здається, щось було. Он на тій шафі глянь.

— Я зараз. — Дівчина підвелася з дивана і легко скочила на табурет. — Ого, ну тут і пилюки… А хочете, я у вас приберуся трохи? Ви мене погодували — а я приберусь. А то мені свербить, щоб віддячити. Винною себе почуваю. Ви ж пустили мене, хоч і не кликали до себе.

З шафи на підлогу перекочували дві великі коробки. Віра опустилась на килим і відкрила першу. З самого верху лежала темно-зелена куртка.

— Яка дивна! — Дівчина покрутила в руках незвичну річ.

— Орест сам її пошив. З матеріалу для повітряних куль.

— Нічого собі!

— Казав, що в ній почувається ближчим до неба.

— Краса!

Під курткою були альбоми й записи. Віра весело сміялась, згадуючи спільні походи і холодні ночі в горах. Люба спрагло ковтала усе, що казала жінка, й одразу записувала.

— Ой, зовсім забула! У мене і для вас дещо є! От тільки гвоздику забула. У вас гвоздика є?

— Здається, була. Он там зверху глянь.

— Є!

Люба дістала з наплічника пахучий апельсин і густо насадила його гвоздикою.

— Це вам!

— І що це?

— Їжачок! Бачте — голочки! Поставте його біля ліжка. Він погані сни відганяє.

— Дякую.

Вони просиділи ще кілька годин, бесідуючи. Зрештою, дівчинка, по вінця переповнена новими враженнями, задрімала, опустивши голову на бильце дивана. Віра принесла картатий плед і накрила Любу. Треба було і самій влягтися. Жінка заповзла в ліжко і притислася щокою до подушки. По той бік вікна ледь лунали різдвяні мотиви. Але повній картині свята бракувало головного — снігу. Коли ж піде сніг?

— Коли піде сніг? — Дівчинка лежала в ліжечку і запитально дивилася на маму. В маленькій кімнаті з рожевими стінами пахло печивом, гарячим молоком і ледь-ледь — мандаринами.

— Не знаю, малятко.

— Мамо, а сніг солодкий? — Дівчинка відправила в рота чергове печиво, з рожевих щічок посипались крихти.

— Солодкий. Але тільки в дитинстві.

— А де сніг живе? Може, його просто не відпускають гуляти, як мене, якщо я не слухаюсь?

— Його дім є в кожному місті.

— А мама в нього є?

— Звичайно, люба. Її звуть Сніжка. У неї полуничні губи й ніжний голос, а темне мідне волосся вона заплітає в тугу косу. Вона носить в’язаний білий светр із зеленими візерунками, а в правому кулачку тримає білосніжні зірочки. Колись люди готували для неї різні солодощі, щоб Сніжка подарувала їм сніг. А тепер лягай спати! — Мама поцілувала донечку і вийшла з дитячої.

Дівчинка злізла з ліжечка і пересипала пишне печиво в маленький плетений кошик. Вона навшпиньки прокралася повз батьківську спальню і відчинила вхідні двері.

— Сніжко, будь ласка, подаруй нам сніг, — попрохала пошепки і поставила кошик на поріг. Повернулася в ліжечко і відразу ж заснула.

Їй снилася красива дівчина в білому светрі, що гуляє порожніми вулицями в компанії трьох котів — чорного, білого і рудого. Вона зупинилася біля будинку з червоним дахом і перекинула товсту косу через плече.

— Шоколадні. Як давно я не їла шоколадні. — Дівчина взяла кошик із солодким і розкрила долоню. На ній іскрилося кілька білосніжних зірочок із тендітними промінчиками. Сніжка дмухнула на них, і вони злетіли в темно-синє небо.

Небо і через багато років залишилось темно-синім. Наче от-от вибухне снігом, як величезна гармата. Але ні, воно знову розвиднювалось удень. Снігу не було цілий грудень. І зараз, у січні, від цього було найбільш тоскно.

Люди щосили намагалися створити свято. Ліхтарики на деревах, різдвяний ярмарок, солодощі, дбайливо вирізані сніжинки на вікнах, миготливі вогники центральної ялинки, ковзанка з веселими музиками. Та зима була впертою і не бажала опускати температуру нижче нуля. Новий рік майже не запам’ятався: випалив у небо кілька салютів і втік — допивати тепле шампанське наодинці з телевізором. Хоча б там ішов сніг.

Хвора нога підступно нила і не давала заснути. Віра випила знеболювальне і крутилась на ліжку. Від старих спогадів у горлі стояв клубок — невиплаканих слів чи сліз. У сусідній кімнаті мирно сопіла Люба. Їй чути ридання ні до чого. Хороша дівчина, шкода, що життя до неї несправедливе. Віра покрутила в руках Любин записник, а потім розгорнула на випадковій сторінці. «Жодного Різдва не буває без дива. Скільки свят ти проживеш — стільки див з тобою і станеться».

Шкода, що нічого не можна змінити… Жінка усміхнулась. А може, варто спробувати? Надя навіть не помітить, що в неї донька зникла. А Люба могла б пожити в неї якийсь час, підготуватись до вступу в університет… Тим паче що Віра вже давно склала заповіт на цю малу, ближчого ж у неї анікогісінько не залишилося. Точно, хай так і буде. Нехай зостається! Любі буде диво цього Різдва, а Вірі — щастя.