А потім, закутавши якомога тепліше, Орест вів її гуляти до каруселі. Коли щасливих, принишклих від утоми дітлахів забирали батьки, Орест про щось шепотівся з вусатим машиністом і приносив два квиточки.

— Ваш квиточок?

Віра чемно передавала сірий папірець, карусель оберталася, і диво починалось.

Жінка розплющила очі, підвелась і визирнула у вікно. Карусель, як завше, стояла на своєму місці. Віра слідкувала за нею з-за фіранки. Без снігу було добре видно, що в деяких місцях фарба облущилась, потемніла. Кількох вогників не вистачало — кільце веселих ліхтариків було не повним. Карусель так і не почала обертатись. Діти стояли у чергах біля яскраво-червоного паркану, та квиточки їм ніхто не поспішав продавати. Казали, карусель зламалась іще в дорозі. Доведеться чекати майстра. Та Різдво не збиралося чекати. Треба хоч свічку запалити. Віра пошкандибала до маленької кухні, потягнулася за коробкою сірників і випадково зачепила баночку зі спеціями. Пряний порошок розлетівся по кімнаті, наповнюючи її таким рідним запахом. Кориця і гвоздика.

Кориця і гвоздика. Нестерпні нарізно й чарівні у парі. Дівчинка завжди морщила носик, коли бабуся наказувала їй дістати ці спеції з шафки. Але потім довго стояла над ними, не в змозі відступити і кроку, коли два, здавалось би, непоєднувані аромати створювали солодку магію.

Медівники завжди випікались перед Різдвом, щоб кожен на свята, окрім подарунка, отримав свій духмяний смаколик. Диво починалось іще зі збирання інгредієнтів. Нагріти мед чи розтопити цукор до стану карамелі. Помішувати, слідкувати, щоб розтанув, але не згорів. Другою рукою в цей час ставити кип’ятити воду, діставати з холодильника вершкове масло, а з шафки — спеції. Окрім звичних гвоздики й кориці — світлий кардамон та імбир. Цілу палітру смаків! У цьому диві бабуся була, наче тисячорука богиня з творів Бредбері, а прянощі здіймалися над стелею ароматними вихорами.

Налити в розтоплений цукор тонкою цівкою воду. Відбігти на кілька кроків і ухилитись, замружившись, — бо все кипить, шипить і плюється. Потім вкинути масла, і все заспокоюється. А за ним — спеції, і ого-го аромат — не для слабкодухих: сусіди казали, що запах відчувався ще перед будинком. Залишити вистигати. Наступного дня — вкинути туди жовток і борошно, спочатку в каструлю, а як загусне — висипати все на стіл. Поки замішувати, вгадувати, скільки борошна тісто візьме цього разу. Щороку — непередбачуваний результат. Скачати в тугу еластичну кулю й відправити на холод: відлежатися, дійти, дати спеціям розкритися. Випікати — вже наступного дня.

Вибирати формочки, розкладати, вирізати, на деко, збирати смішні залишки, знову розкладати — нескінченний процес. Домовлятися зі старенькою духовкою про температуру, остуджувати, стукати затверділою випічкою по столу й сміятися з цього. Вкривати білосніжною глазур’ю і бачити, як твердолобі медівнички стають м’якесенькими. Потай від бабусі ховати одненького в кишеню фартушка — і ще теплим з’їдати під ковдрою. Потім постіль іще довго-довго пахла святом. І Різдвом.

Несподівано в двері хтось постукав. Віра зачаїла подих. Мабуть, колядники. Може, не помітять, що господарі вдома, і підуть. Стукіт пролунав знову, цього разу гучніше. Здається, в двері гупали ногами. Віра насупила брови і прочовгала до входу. Зараз вона їм покаже.

— Хто там? — запитала якомога грізніше.

— Цьоцю Віро, це я! Люба!

Вона прочинила двері на півпальця. Перед нею стояла дівчина-підліток у благенькому пальтечку. Два тоненькі русяві хвостики лежали на плечах. Старенькі білі кросівки геть не пасували до холодної погоди. За спиною примостився зелений наплічник. Люба хукала на замерзлі пальці і приязно посміхалась.

— Мене мама до вас відправила — ну, щоб на Різдво не так самотньо було.

— А про мене твоя мама подумала? Вертайся додому! Мені ніхто не потрібен!

Жінка зачинила двері просто перед носом дівчини і видихнула. Знову починається.

— Цьоцюлько, відчиніть. — Голосок звучав жалібно. — Мене мама назад не пустить.

Віра мовчала. Дівчина час від часу стукала в двері, а потім принишкла. Жінка визирнула у вічко: Люба всілася просто на плитку й обійняла коліна. Як приблудне щеня, якого всі жаліють, от тільки додому ніхто забирати не поспішає. Дівчина підвела погляд, і Вірі здалося, що вона дивиться на неї величезними зеленими очиськами просто у вічко. Вона сахнулась і наступила на хвору ногу. Крізь зуби вирвався протяжний стогін.

Люба схопилась на ноги і притулилась до дверей.

— Цьоцю Віро, може, вам зле? Я можу в аптеку зганяти. Тільки мама грошей не дала.

Віра важко дихала. Як не впустити — однаково сусіди помітять. Вона ввімкнула світло, різким рухом прочинила двері, змусивши дівчину відстрибнути назад.

— Заходь уже. Роззувайся і тут сідай, — показала на диван. — І щоб ні звуку мені, ясно?!

— Ясно, що ясно. — Люба швиденько заскочила у квартиру, скинула наплічник, зняла пальто і роззулась. Із кросівок показалися грубі в’язані шкарпетки з червоним орнаментом. — Цьоцю Віро, у вас так тепло і так солодко пахне. Ви пляцок спекли?

— Ні.

— А що у вас із ногою? — Дівчина підійшла ближче. — Ви стогнали, я чула. І кульгаєте! Може, треба лікаря? Давайте викличемо. Ще не пізно, хтось та й приїде! Чи, може, є мазь якась! А якщо перелом? То ж гіпс накласти треба!

— Нічого мені не треба. — Віра переконалася, що на сходовій клітці немає ніяких інших непрошених гостей, і зачинила двері. — Сиди тихо!

— Сиджу. Але ж на Різдво завжди має бути щось смачне. От у нас…

— Що у вас?

— У нас нічого, тому й хочеться. Раніше було, але то в бабусі. У Святвечір голубці, картопляники з гречкою, кутя. Мама чомусь не робить такого. От і свята в нас не буває. — Дівчина винувато посміхнулась. — Але ж свято — то не тільки їжа. Хоча з їжею завжди веселіше, так? Бабця пироги пекла в грубі в літній кухні. Пам’ятаю, дрова тріщали, як ото сніг під ногами! Ми туди з меншенькими втікали — вишивали картину мамі на подарунок. — Люба задумливо намотувала на палець пасмо волосся. — Бабуся доїла корову, вітер розгойдував ліхтар над хлівом. Було страшно і самотньо. Думалось: як там корівка сама залишається в темряві? А ці шкарпетки — от дивіться! — мені бабуся зв’язала. Досі ношу, тільки латочку на п’ятці поставила.

— Ходи за мною.

Віра пройшла на кухню і налила дівчині киселю в горнятко.

— Який гарячий! Аж пашить! Як літечко! — Люба ковтнула на ходу і посміхнулася. Бліді щічки повільно вкривалися здоровим рум’янцем. — Ой, у вас тут кориця розсипана. Давайте я приберу!

— Залиш. Сама потім…

Люба слухняно сіла на табуретку, щоб за мить знову скочити на ноги.

— А де ваша ялинка? До Різдва її викидати не можна. Чи ви не ставили? Не ставили, так? — Дівчина поставила горнятко на бильце дивана, закопалася з головою в наплічник і витягнула звідти букет з ялинових гілочок. До аромату кориці одразу домішався запах лісу. — Захопила по дорозі. Все одно вони нікому не потрібні: просто валялись, а так — нам свято буде! Можемо поставити у воду, я завжди так роблю. Цілу ялинку шкода, а гілочки — можна!

Дівчина покрутила головою, шукаючи, куди можна примостити гілочки. Віра набрала у скляний полумисок води і поставила їх туди. Цікаво, на таку ялинку можна повісити іграшки?

— Моя подруга завжди негарні ялинки вибирає: каже, що їй шкода, бо їх ніхто не купує. А я часом зимою в ліс виходжу — в нас він біля хати — і просто живі ялинки нюхаю. Наче всі вони мої, і шкоди ніякої. У лісі гарно, але й у Львові теж! Тільки шкода, що снігу нема, було б іще гарніше. Але сніг можна й уявити — так просто уявляти, що він є, коли його нема.

— То, може, ти й пляцок уявиш? — пожартувала Віра. Дівчина розмахувала руками і торохтіла як заведена. Її щебет заспокоював, від нього на душі ставало тепло.

— Можу! — Люба з готовністю заплющила очі. — От він стоїть просто переді мною на столі. З маком і вишнями. Запечений, зі скоринкою, але з ніжним м’якушем! І повно дірочок у ньому, як у сирі. Пісний, але солодкий, бо багато меду. О, як би я його зараз з’їла! Взимку треба завжди пекти багато солодощів, бо Зима — то справжня ласунка!

Для дівчинки змалку Зима була справжньою ласункою. На дашках кольорових медівникових будиночків біля Ратуші із зефірними левами на вході лежали пишні кучерики цукрової вати. На заході сонця небо заливало гарячим шоколадом. І настрій ставав солодким-пресолодким. Сезон цукерок і блискучих шарудливих обгорток. Чорна кам’яниця — викладена з кавових зерен. Кам’яниця Геппнера — із полуничної пастили. Палац Корнякта — яблучний пиріг. У фонтанах, просто з-під ніг Діани, Нептуна, Амфітрити й Адоніса — пускає бульбашки святкове шампанське. На гілках дерев — кольорові льодяники, горішки в золотій фользі й мандаринки. Шоколадно-вафельні дні з зефірно-цукатними ранками. Морозними ночами над головою грильяжне небо. Місяць — глазурована мармеладка. Бісквітні тротуари й навіть підземна Полтва під Оперним театром — повні тістечок по самі береги. Бруківка викладена з «морських камінців». А Зима сідає в марципанові сани і їде фісташковим лісом у свій замок, зроблений з найкращого пломбіру.

Як давно вона не їла солодкого? Вісім, дев’ять років? Десять. Завтра буде рівно десять. Солодке не має жодного смаку, якщо немає для кого його готувати.

— Мама твоя такий готує?

— Та що ви, цьоцю! В неї часу нема… — Люба затнулась і перебільшено весело продовжила: — Я так люблю у Львові на Різдво бувати. Зовсім не те, що влітку чи восени. Хоч і людей багато.

— У Львові завжди людей багато.

— Але взимку вони якісь добріші чи як це назвати?

— Ага, добріші. — У пам’яті саме зринув спогад про вечірній трамвай. Нікому не було діла до старої жінки з пошкодженою ногою. Ніхто не допоміг, не підтримав. Добріші, ага.