— Заборону заміни вікон в історичній частині Львова? — тримався за живіт Ігор.
— Та-а-а-а-ак…
Сміх, здавалося, зовсім переродив старенький передпокій, і те, що лякало Олю перед цим, зараз видавалося милим і сентиментальним. Ось ті самі лижви, які впиралися гостро закрученими носаками у стелю і на яких було написано «Blizzart». Вони так здивували її спершу, а тепер вона мимохіть замислилася, скільки поколінь вони відвозили на собі, доки з них місцями не позлізав лак і їх надійно не пришвартували до стіни. Або цей столітній ровер із низьким сидінням, який ще називається дамським… Це було правдиве, а не попсове ретро! І такого в цьому помешканні було доволі. Виглядало, що господарі ніц не викидали з дому, а лише примножували свої скарби, яких за довгі роки назбиралося чимало. Вистачило б, аби відкрити музей вулиці Хмельницького.
Розмова плавно повернула в бік дідуся, і новий Олин знайомий розповів, що годинникар забуває лише сьогочасне, натомість тримає в пам’яті дні власної молодості до найменших деталей і може полагодити годинниковий механізм будь-якої складності, чим, власне, досі і заробляє на життя.
Отямилася Оля тільки тоді, коли Ігор запропонував їй чаю. Лише тоді завважила, що хлопець і досі не скинув куртки і продовжує розмову добрих десять хвилин у верхньому одязі. Їй відразу пригадалася не така і давня пропозиція його сестри «випити чаю» та інші обставини їхнього безглуздого знайомства… Відчула гостру потребу піти звідси. Куди завгодно, де завгодно, аби подалі звідси. Доста пригод…
— Але ж… має приїхати ваша дівчина… Оля з Тернополя… — Ольга рішуче потяглася за курткою. — Що вона подумає? — Не потрапила в рукав — Ігор підхопив її одежину, по-джентльменськи допомагаючи вбратися.
Він знову засміявся, але цього разу вже якось награно, навіть із гіркотою, як видалося Олі. Вона вкотре зловила себе на думці, що вони з сестрою надто відрізняються. І, ніби почувши її думки, Ігор несподівано сказав:
— Це все через Олю… Мою сестру… Ми з нею не рідні. Тобто рідні, але лише по батькові… От… — Він замислився, добираючи слова. — Дідусь захворів після смерті Оляни, Олиної матері… До сестри завжди було особливе ставлення… От і маємо зараз… — ніби вибачався, хоча й не знав обставин пригоди, яка розгорнулася в домі за його відсутності.
— Я все розумію… але… — Оля розгубилася. Злість на відзіґорну панну минула сама собою.
— Якщо так треба підпис діда під тою петицією… — не дав їй договорити Ігор. — Можу попросити… Щоправда, він навряд чи втямить суть мого прохання, — додав із гіркотою.
— Ні-ні, дякую… — чи не вперше відчула гострий сором за власну «політичну агітацію». Чи ж не бачила, якою є Гага насправді? А Ігорко? Чи йому й дійсно однаковісінько, за кого «агітувати», аби гроші платили? — Вибачте, маю вже йти… — потяглася за чобітками, під якими розпливлася калюжа розталого снігу.
— Я проведу… — Ігор підхопив картату торбу з продукцією. — Тут важко трамвайну зупинку знайти… — упередив Олине заперечення, вже готове зірватися з вуст. — Та й пізно вже… — додав стишеним голосом.
Ніби на підтвердження того, що час не стоїть на місці й вечір уже цілком законно владарює над містом, із майстерні Ореста Михайловича забемкало і закукало. «Шоста година… — механічно відзначила Оля. — Ще можна встигнути на електричку, але ж доїду до Золочева у свинячий вереск…»
Вони вийшли в темний, заледве освітлений під’їзд. Олин телефон зненацька заграв знайоме «Такого ангела, як я…», чим немало налякав її. Кожна хвилина буття в цьому дивному домі могла обернутися підступом, навіть улюблена мелодія «Крихітки Цахес», виставлена на Улянку, дрібненьку сусідку по кімнаті в гуртожитку, яка й дійсно ледь сягала метру п’ятдесяти. Оля трохи повагалася, проте все ж вирішила відповісти.
— Алло! Уляно? — Луна відбилася від високого склепіння, і знову виникло відчуття порушеного спокою, ніби в музеї, де самі експонати мовчазно закликають до тиші.
— Так, то я… Ти ще довго? Чи я маю ключа черговій на вахті здати? — Улянка заторохтіла, як завжди, з місця в кар’єр.
— Та я тут за дорученням Ігорка застрягла… — Оля максимально стишила голос, але кожне слово резонувало в повітрі, мов промовлене в мікрофон.
— Що? За дорученням Ігорка? — Уляна безцеремонно перебила Олину мову, не здатна дослухати до кінця. — Та твій Ігорко поїхав до Києва з Гагою… святкувати Різдво… А тобі дав «доручення»?!
— Не може того бути… Він не так і давно мені дзвонив і просив занести продукцію до заслуженого діяча мистецтв Харкуна… Я щойно від нього вийшла… — Оля відчула, що тендітний метелик усередині більше не літає…
— Ще як може! — вже обурено верещала Уляна. — На власні очі бачила, як твій Ігорко сідав з речами до Гаги в машину!
Уляна ще щось довго і переконливо оповідала, але Оля після фрази «Вона його посадила біля себе в автівці і поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая! Уяви!» перестала реагувати на подальші репліки подружки.
«Поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая…»
Оля навіть не докладала значних зусиль, аби це уявити, бо Гага таки була чимось схожа на Снігову Королеву. Величезні холодні очі, незворушний вираз вічно молодого обличчя, і жодної посмішки. Ніколи й ні для кого. Й Ігорко, який дійсно нагадував блакитноокого Кая, тільки вже дорослого і з темним волоссям, укладеним у коротку зачіску…
— Перепрошую… Ти сказала, «щойно вийшла від Харкуна»?
Оля підвела очі. Повільно приходила до тями. Запитання Ігоря теж перетравлювала довго, мов в уповільненому кадрі, як і несподіваний перехід на «ти».
— Так… А хіба прізвище Ореста Михайловича не Харкун? — Оля вже не намагалася говорити тихіше, і слова летіли десь на третій поверх і билися в замерзлу шибку стрілчастого віконця.
— Ні, не Харкун, а Білецький… — Ігор знову засміявся — так щиро, що й Оля мимохіть посміхнулася. — Харкуни — то наші сусіди. Власне, Олена Миколаївна… Відома співачка, до речі. Заслужений діяч мистецтв навіть. Але вона вже рік не живе тут. Переїхала до доньки в Італію…
Пауза, яка запала після нервового Олиного і цілком щирого Ігорового сміху, дещо затяглася. Олі було страшенно ніяково від усвідомлення того, що вона вдерлася не просто до незнайомих людей, а до глобально незнайомих, що до них, як з’ясувалося, не мала ані жодної справи, ані найменшого стосунку…
— З усіма буває… — Ігор знову ніби відчитав її думки.
Оля повільно пішла сходами донизу. Вона чула позаду Ігореві кроки, чула, як бемкала каструля у картатій торбі, чула луну, що йшла під’їздом, проте не відчувала власних думок і почуттів. Лише дивну полегкість, ніби нарешті збула продукцію, а не тягла її назад.
На вулиці було тихо і ясно. Сніг по-святковому прикрасив місто. У неоновому світлі ліхтарів він сріблився і переливався блакитно-синім сяйвом. Це було так шляхетно з його боку — прикрити чорне розтале багно і надати Львову справжньої різдвяної урочистості.
— Мов у казці… — вирвалося в Олі.
— Так… Ти теж з’явилася ніби з казки і виявилася саме такою, якою я собі й уявляв дівчину Олю з Тернополя… — Ігор, який ішов трохи попереду, показуючи шлях до зупинки, раптом спинився. — Але її ніколи не існувало. Я вигадав дівчину Олю з Тернополя.
— Як то? — Ольга від несподіванки теж спинилася. Вона не могла роздивитися в напівтемряві обличчя хлопця, але все ж їй здалося, що він посміхається, задоволений власним жартом.
— Довелося вигадати… Через сестру… Бо згідно з дідовим заповітом ми з нею зможемо користуватися його майном лише тоді, коли матимемо власні родини. — Тепер Ігор говорив повільно, ніби з примусу, і став зовсім не схожим на того веселого хлопця, який сміявся п’ять хвилин тому в під’їзді. — А сестра хоче чимскоріше дістати свою частку, от і шукає кавалера на роль «чоловіка». Довелося пожартувати, що на Різдво приїде моя наречена з Тернополя… Думав, це її трохи відверне від ідеї фіктивного шлюбу… Їй би довчитися, бо як взяла академвідпустку три роки тому, так і досі відпочиває.
Оля й Ігор спинилися в арці, майже при виході на освітлену і геть порожню вулицю Хмельницького. Лише хвилини не вистачило, аби дійти до зупинки. «Шістка» прогуркотіла в бік центру, лишивши по собі післясмак ранкового дежавю. Зайва хвилина? Чи навпаки — втрачена хвилина, яка вкотре змінювала розклад життя?
Наступного трамваю довелося чекати довго, хоча, здавалося, обоє цього не помічали. Час ніби спинився. Так буває, коли не треба вимушено і вимучено шукати тему для розмови, коли слова приходять самі собою, складаючись у дотепні історії з дитинства і дорослого життя, що їх колись довелося пережити. Врешті над’їхав трамвай. Оля й Ігор, не змовляючись, зайшли в гостинно розчинені двері. Вони були одинокими пасажирами цього запізнілого вагончика, але попри те відчували настрій свята, бо він, здавалося, витав скрізь, просочувався у кожну шпарину Львова.
Трамвай поїхав із двома пасажирами на широкому задньому сидінні, а на зупинці лишилася тільки самотня картата торба з продукцією.
Анастасія Нікуліна
Шістдесяте Різдво
Старенька у синьому пальті розпласталась на бруківці, неприродно підібгавши під себе праву ногу. Довгу косу тріпав лихий вітер, затуляючи обличчя сірою сніговою завісою. Віра спробувала підвестись, але нога не бажала згинатись у коліні і боліла при кожному русі. Зціпивши зуби, жінка підвелась. Це ж треба було — впасти на рівному місці! До трамвайної зупинки лишалося заледве десять кроків. Головне — дійти. Вона впорається й сама. На кого ще розраховувати? Спираючись на цегляну стіну, вимащуючи пальто і пальці в рудій пилюці, Віра вперто пошкутильгала вперед. Люди здивовано озирались на згорблену постать і відвертались. У переддень Різдва нікому не хотілось поганих спогадів.
"Львів. Смаколики. Різдво" отзывы
Отзывы читателей о книге "Львів. Смаколики. Різдво". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Львів. Смаколики. Різдво" друзьям в соцсетях.